Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 134)
Францишка курила, тримаючи руку біля самісінького рота. Обличчя її перехняблене було лютою гримасою, шкіра вкрита темними плямами. Жорсткі коси майже затуляли її брезкле лице. У вільній руці вона тримала пачку цигарок і запальничку.
— Мамо?
Жодної реакції. Він ступнув ще крок і знову погукав її. Слово «мама» різонуло йому в горлі, неначе лезо бритви. Аж Францишка, не поворухнувши головою, повела очима в його бік, наче біснувата.
Кубела сів на лаві біля неї.
— Мамо, це я, Франсуа.
Вона зиркнула на нього. Її обличчя трохи напружилося, потім вона помалу кивнула. Потроху вираз змінився. Тепер вона була перелякана. Насилу згорнула руки й обхопила ними живіт. Губи її тремтіли. У Кубели стиснулося серце. Він розраховував на зізнання, та його, здається, спіткає справжнісінький струс.
— Co chcesz?[72]
— Говори французькою, прошу тебе.
— Що тобі треба?
Голос звучав вороже. Низькі звуки рипіли, немов іржавий двигун. Тонкі вуста виділялися на обвислому обличчі, мов шпарина.
— Я хочу побалакати з тобою про мого брата.
Вона стиснула черево ще дужче. Він уявив собі матку, яка виносила його самого і його темного близнюка. Арену ненависті та загрози. Черево, що тепер стало поточеним ліками кім’яхом тельбухів.
— Про якого це брата?
Вона припалила від недопалка чергову цигарку.
— Того, що народився разом зі мною.
— Нема в тебе брата. Я вчасно вбила його.
Кубела нахилився до неї і, попри вітер та свіже повітря, відчув, як від неї тхнуло. То був сморід застарілого поту, сечі й мастил.
— Я прочитав твою історію хвороби.
— Убити. Він хотів тебе вбити. Я порятувала тебе.
— Ні, матінко, — тихо сказав він. — Операції не було. Редукція ембріона виявилася непотрібною. Тільки я не знаю чому. Ніяких пояснень у документах я не знайшов.
Вона не відповіла.
— Я був у тебе вдома, — провадив він. — У завулку Жана Жореса, у Пантені, пам’ятаєш? Знайшов твоє УЗД, медичні висновки, записи лікаря. Та про пологи нічогісінько. Навіть свідоцтва про народження не було. Що ж усе-таки сталося?
Ні слова. Ні поруху.
— Скажи мені! — вже голосніше мовив він. — Як уцілів мій брат?
Францишка Кубела не поворухнулася, наче заклякнувши у своїй грубій надутій куртці. Тільки пальці вряди-годи рухалися, притуляючи цигарку до вуст, і тоді вона хутко затягувалась.
— Розкажи мені, мамо. Прошу тебе…
Та полька завмерла, втупившись просто перед собою застиглим поглядом. Він раптом збагнув, що поводить себе нефахово. Розмовляв він з нею не як психіатр зі здоровим глуздом, а як обурений син. Намагався силоміць вдертися в її мізки, навіть не постукавши і не назвавшись. Не пояснив навіть, де був цілий рік. І нічого не сказав про причини, що змусили його так наполегливо розпитувати її про минуле.
— Розкажи мені, мамо, — повторив він уже спокійніше. — Я народився в одній з лікарень Пантена 18 листопада 1971 року. Я був не сам. Але ти відмовилася виховувати мого брата. Він виріс десь далеко від нас і напевне потерпав від самотності, від того, що його покинули… Де він зараз? Мені треба з ним поговорити.
Повіяв вітер, і сморід садонув йому в носа. Холоднеча і тепле сонячне проміння тільки загострювали той дух. Францишка просто-таки пріла на осонні.
— Мій брат повернувся, — прошепотів він, мало не торкаючись вустами її брудних кіс. — Він помщається мені. Нам помщається. Убиває волоцюг і намагається зробити винним мене. Він…
Кубела замовк. Божевільна не слухала його. А може, й не розуміла. Той самий закляклий погляд. Ті самі затяжки крадькома. Ні, він нічого не доможеться від неї.
Він підвівся, але тут-таки і завмер. У його руку вчепилися чиїсь пальці. Він глянув униз. Францишка покинула свою запальничку. Її рука, немов крижані обценьки, вчепилася в його рукав. Кубела перехопив її скорчену п’ясть. Він відірвав її від себе, наче тлінну руку мерця.
Тепер вона реготалася. Її охопив напад страшенного реготу, ледь чутного, та нестримного, і той регіт відлунював пищанням у її обвислих щоках.
— Що тут кумедного?
Вона знай реготалася, та раптом затнулася, щоб присмоктатися до цигарки, немов до кисневої маски.
— Ти поясниш мені, в чім річ?
— Брат народився, — прохрипіла вона нарешті. — Разом із тобою. Та він помер! Його вбили за три місяці до того. Довгою, довгою, довгою голкою…
Кубела впав на лаву.
— Що… що ти верзеш оце?!
Його трясло. У скронях наче лускали кровоносні судини.
— Правда… — прошепотіла Францишка поміж двома затяжками.
Вона помалу втерла сльози, що повиступали від реготу.
— Його вбили,
Вона знову припалила цигарку від попередньої, потім перехрестилася.
— Він заразив тебе, — повторила вона. — Мене теж…
Вона дивилася на жарука своєї цигарки. Потім дмухнула на нього, наче підривник, що роздуває ґнота бомби.
— Він так і лишився у мене в животі… Мені треба очиститися…
Вона розгорнула куртку. Під нею була поношена нічна сорочка. Вона рвучко задерла її. Шкіра була поцяткована опіками та надрізами у вигляді хреста.
Поки Кубела дивився на неї, не тямлячи, що й до чого, до них метнулася медсестра. Та запізнилася. Жінка роздушила цигарку об своє тлусте черево, бурмочучи молитву польською мовою.
— Кожен дагеротип — унікальний мистецький витвір. Його неможливо відтворити, розумієте? Коли ви вставляєте пластину до камери, другого шансу у вас уже не буде!
Напередодні Анаїс устигла зустрітися тільки з чотирма дагеротипниками. Добряги такі, а невинні — на сто відсотків. Через навігатора, що діяв через раз, вона годинами блукала в передмісті, аж, вибившись із сил, зупинилася о другій ночі в готелі «Ібіс» у Порт-де-Шампер.
Зараз вона перебувала в домі Жана-Мішеля Брока в Плессі-Робінсоні. Третій візит за ранок. Мистець запевняв, що наново винайшов мову фотографії. «Справжню мову! Мову хибких контрастів, сяйливого чорного й білого, деталі, від яких забиває дух!» Від нього вона нічого не дізналася. Тільки впевнилася, що він не вбивця. Він допіру повернувся з чотиримісячної мандрівки до Нової Каледонії.
Наостанку вона поставила своє вбивче запитання:
— Як ви гадаєте, можна використовувати людську кров для хімічного оброблення дагеротипа?
— Лю… людську кров?
Вона знову пояснила, що має на увазі. Гемоглобін. Оксид заліза. Етапи проявляння. Брока був приголомшений, та вона відчула, що ідея припала йому до смаку. Органічні виділення — модний напрямок у сучасному мистецтві. Розпанахані трупи тварин у Дем’єна Герста. Занурені в сечу розп’яття Андреса Серрано. Чом би й дагеротипи кров’ю не омивати?
— Треба буде подумати, — замислено мовив він. — Поекспериментувати…
Анаїс проїхала далі й десь опівдні в непримітному будиночку в Неї-Плезанс на тім березі Марни знайшла Іва Пейро. Номер вісім у її списку. Якщо вилучити двох інших фотографів, яких немає у Франції вже декілька місяців, їй залишається відвідати ще вісьмох.
Попередній був художник-мрійник, а цей виявився старанним ремісником. Пейро продемонстрував їй кожного предмета, потрібного для проявлювання, докинувши, що все це зробив він власноруч. Анаїс зиркнула на годинника. Пейро не вбивця. Сімдесятирічний, млявий, важить кілограмів шістдесят…
— Я намагаюся повернутися до бездоганної роботи мистців 1850-х, — сказав він, дістаючи свою збірку пластин. — Вони вміли виразити широку гаму тонів, од яскравого світла до густих тіней…
Висловивши захват, Анаїс попрямувала до виходу.
Тринадцята година.
Її наступною метою був фотограф, якого вона проґавила вчора. Ремі Барій, що мешкає в Одинадцятому окрузі. Історик. Він засипав її датами, іменами, цікавими фактами. Було вже за третю. Задля годиться вона поставила своє коронне запитання про людську кров. У відповідь він тільки ображено насупився. Добре, час йти.
Вона подалася до виходу. Історик замахав руками.