Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 102)

— Хтозна. Почуваю загрозу… страх, невиразний, незбагненний…

— Тут це нормальне явище.

Вона покрутила головою, та слів не знайшла. Тепер їй забило дух. Зізнавшись у своїх тривогах, вона немовби вчинила їх реальними…

— Як ви спите? — запитала лікарка.

— Здається, я ще не спала як слід.

— Я вам заспокійливого дам.

Жінка підвелася й обернулася до неї спиною. Раптом Анаїс збагнула, що ніхто її не перепинить і поруч немає наглядачки — так захотіла сама лікарка. Можна щось удіяти, подумала вона собі. А що? Дурня якась.

Лікарка обернулася, тримаючи в руках пігулку та склянку з водою. Її молодість і тендітність викликали довіру. Союзниця. Що в неї попрохати, подумала Анаїс. Щось принести до в’язниці? Мобільника? Сім-карту? Зброю? МАЯЧНЯ.

— Дякую.

Вона ковтнула пігулку, навіть не намагаючись шахрувати. Сили для боротьби геть не було. Знову поглянула на ліву стіну. За нею так само юрмилися недужі — безформні постаті, лантухи брудного шмаття з людськими обличчями. Їй аж гидко стало, коли вона подумала про їхні зіпсовані тельбухи, про їхні смердючі, хворі організми, що ледь животіли на світі.

Анаїс подумала про майбутнє, якого в цих істот уже не було. Майбутнє їхнє потроху оберталося нереалізованим минулим. Отака в’язниця. Умовний спосіб, що ніколи не переходить у дійсний. Його заступає люте похмілля, гіркота і хронічний розлад шлунка.

Лікарка заповнювала якогось формуляра.

— Це що?

— Запит про ваше переведення.

— Мене… мене запроторять до божевільні?

Лікарка посміхнулася.

— Та ще ні, слава Богу.

— А про що ж мова?

— Я прошу начальника взяти вас під посилений нагляд.

— І це ви називаєте послабленням?

— Поки що тільки так можна вас захистити.

Вона знала, що таке посилений нагляд. Переведення з камери до камери, нескінченні обшуки, постійний нагляд… Від замахів її захистять, та сама вона буде позбавлена свободи дій.

Анаїс помалу чвалала до своєї в’язниці.

Вона домоглася тільки одного — подвійного ув’язнення.

— Чому таке ім’я — Гедоніс?

— Від гедонізму. Це моя філософія. Carpe diem[51]. Треба користуватися кожним днем, кожнісінькою хвилькою.

Шаплен зиркнув на тендітну брюнетку з гострим писком. Виткі, кучеряві, майже невагомі коси, збиті у високу копичку. Витрішкуваті темні оченята. Попід ними тіні, схожі на синці. Товсті бузкові губи, що скидаються на молюсків. Що й казати, не красуня.

То була його п’ята зустріч. Назва «Піткерн» цілком себе виправдовувала. Бар скидався на лігво для моряків у занедбаному порту. Тьмяне світло, кам’яні склепіння, столики розгороджені лляними шторами, що утворюють комірки, де повторювалися ті самі сцени, плекалися ті самі надії і звучала та сама балачка. Шапленові вони видавалися схожими на сповідальниці. Або комірки для голосування. Утім, надавалися обидва означення.

— Згоден із вами, — знову озвався він, намагаючись не відволікатися. — Та користуватися кожним днем означає також розраховувати на те, що таких днів буде багато. Я за сталі стосунки.

Гедоніс звела брови. Здавалося, її очі ось-ось вилізуть на лоба. Вона тицьнулася писком у коктейль. Товсті губи спрагло присмокталися до соломинки, ніби сподіваючись виссати звідти нові теми для балачки.

Шаплен корчив поважного чолов’ягу, що шукає тривалих стосунків.

— Мені сорок шість років. Не той вік, щоб шукати минущих пригод.

— Ти ба! — всміхнулася вона. — А я гадала, таких чоловіків більше нема.

Вони посміялися задля годиться.

— А що це за наймення — Ноно?

— Та мене звати Арно. Розумієте?

— Тсс! — Вона притулила пальця до вуст. — Справжніх імен не казати!

Вони знову зареготалися, тепер уже не так силувано. Шаплен дивувався. Він собі гадав, що та вечірка швидше мала б скидатися на швидку допомогу чи на кризову службу. Остання зупинка перед самогубством. Насправді вона не дуже відрізнялася від вечірки з коктейлями. Музика, вино. Гамір. Єдина відмінність — тибетський дзвін. То була ідея організаторки, Саші, дзвін нагадував про те, що сім хвилин, відведених для кожної пари, вже спливли.

Гедоніс узялася до діла з іншого боку. Облишила намагання здаватися оригінальною, бешкетливою і рішучою й заходилася розповідати про себе. Тридцять сім років. Працює аудитором. У Савіньї-сюр-Орж має трикімнатне помешкання, що придбала в кредит. Дітей нема. Єдиним її коханням був одружений чоловік, що так і не зважився покинути дружину. Нічого нового. Уже чотири роки вона самотня і з сумом думає про те, що незабаром їй буде сорок, а це не жарти…

Її відвертість здивувала Шаплена. Тут начебто всі намагаються показати себе ліпшими, ніж є насправді… Гедоніс воліла сповідальницю. А не комірку для голосування. Бовкнув дзвін. Арно підвівся і приязно всміхнувся їй, а вона скривилася. Збагнула раптом, якої помилки допустилася. Вона прийшла сюди, щоб зваблювати, а натомість вивернула перед ним душу.

Ще одна розмовниця. Саша обрала класичний варіант. Пані залишалися на місцях, а залицяльники пересідали за столик праворуч. Він сів перед тлустою чорнявкою, що чимдуж постаралася причепуритися. Густо напудрене обличчя виділялося на тлі закручених і вкритих лаком кіс. Під бахматою темною блузою, вочевидь із атласу, тонули всі випуклості й округлості. Пухкі й так само білі руки пурхали немов горлиці, що вилітають із чарівного плаща.

— Мене звати Ноно, — відразу ж перейшов він до діла.

— Знаєте, оці їхні псевдо така дурня!

Шаплен усміхнувся. Ще одна намагається бути оригінальною.

— А ваше псевдо? — спокійно запитав він.

— Вагіне. — Вона зареготалася. — Кажу ж вам, ці псевдо просто дурня!

Балачка точилася за звичним сценарієм. Від загравання вона перейшла до зваблювання. Вагіне намагалася подати себе в найкращому світлі, як у прямому, так і в переносному значенні. У сяйві свічок вона прибирала заздалегідь вивчених поз і сипала банальними афоризмами, намагаючись корчити таємниче обличчя.

Ноно терпляче очікував продовження. Він знав, як незабаром вона дійте до сумного кінця. До стриманості, коли думатиме про те, як і чому скотилася до цієї гонитви з часом, оцих кількох хвилин, упродовж яких вона має звабити незнайомого чоловіка. Понад усе Шаплена вражала глибока подібність усіх цих жінок. Той самий соціальний статус. Та сама фахова реалізованість. І ті ж таки негаразди в особистому житті. Та й поводяться вони майже однаково…

Він питав у себе: навіщо приходив сюди Ноно кілька місяців тому? Який може бути зв’язок поміж цим пересічним клубом для знайомств і розслідуванням злочинів непересічного вбивці, що надихається грецькою міфологією?

— А ви?

— Прошу?

Він відволікся.

— Полюбляєте фантазії?

— Фантазії? Які?

— Та в житті.

Шаплен уявив собі, як стоїть у душовій притулку для волоцюг, розглядаючи бурлаку з гангреною. Як витанцьовує довкола повоза з навіженцями чи вивчає свої автопортрети, тримаючи у прицілі лікарку, що завідує рентґеном.

— Авжеж. Можна сказати, що, в певному розумінні, полюбляю пофантазувати.

— Ти ба, який збіг! — сказала жінка. — Я теж. Як ошалію, то що хоч можу втнути!

Шаплен силувано всміхнувся. Намагання Вагіне здаватися цікавою й оригінальною навівали на нього журбу. Насправді йому тут подобалася тільки одна жінка. То була Саша, дужа цицьката метиска з химерними зеленими очиськами. Він знай поглядав на неї, та вона ніяк не реагувала.

Бовкнув дзвін.

Шаплен підвівся. Здається, Вагіне розгубилася — їй не дали перейти до головного. Усі претендентки полюбляли розповідати про себе, тож воно його влаштовувало: не треба було імровізувати на тему Ноно.

Він сів за іншого столика й одразу ж збагнув, що вже зустрічався з цією жінкою. Він не впізнавав її, та в її погляді спалахнув вогник. Лиш на мить, наче іскра, що зразу ж погасла, неначе свічка.

Шаплен не став ходити околяса.

— Доброго вечора. Ми, здається, знайомі?

Жінка втупилася у свого келиха. Він був порожній. Вона махнула рукою, і офіціант приніс їй ще одного коктейля. Минуло декілька секунд.