Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 101)

Анаїс знайшла антологію етнічних масок. Стоячи біля стелажів, вона погортала книжку. Якщо судити зі світлин, машкара вбивці скидалася швидше на африканські чи ескімоські маски. Та деталь теж мала вагу. Убивця з Олімпу не розігрував виставу. Він убив, перебуваючи в самісінькому осерді хронотопу богів, духів і давніх вірувань. Для нього все воно було реальністю.

Увійшла наглядачка. Пора на обід. Подумавши про те, що вона опиниться поміж в’язнями, Анаїс відчула, як у неї стиснулося серце. Відучора вона відчувала, що над нею нависла загроза. Поліцай у в’язниці ніколи не буде бажаним гостем. Та вона боялася чогось іншого. Чогось конкретнішого і заразом невиразного. Смертельної загрози боялася.

Вона поклала на возика книжки і попрямувала за наглядачкою. «Метис»: вона думала про могутній, невидимий і повсюдний холдинг, що служив законності, порушуючи закони. Хробак і плід — те саме. Чи можуть ці люди дістати її в слідчому ізоляторі? Щоб усунути її і в такий спосіб заткнути їй рота?

Але що ж вона знає, га?

Яку небезпеку становить?

І знову мережа.

Він розпочав зі свого офіційного номера. Насилу набрав він числа з угоди, як з’явився детальний звіт про його дзвінки. Останніми тижнями йому телефонували частіше, ніж він сам. Він узяв мобільника, увімкнув режим анонімності й набрав декілька номерів. Майже скрізь відповідала голосова пошта. Коли йому відповідали, він уривав зв’язок. Щоразу в слухавці озивався жіночий голос. Певне, в Ноно то був спеціальний телефон для залицяння.

Потім він узявся до секретного номера. Сторінка видала йому звіт про всі його розмови. З того номера він розмовляв рідко. За чотири місяці телефонував усього кільком засекреченим абонентам. Зате отримав чимало дзвінків, що тривали від серпня аж до грудня, трапляючись дедалі рідше.

Він узяв мобільника й набрав чийогось номера.

— Алло?

Після двох сигналів пролунав чийсь гучний настійний голос. Цього разу доведеться побалакати, щоб дізнатися якомога більше.

— Це Шаплен.

— Хто?

— Ноно.

— Ноно? Ох ти ж, негіднику! Ти де оце, чортів сину?

Акцент наче був слов’янський. Він не відповів, урвавши розмову. Ще один номер. Голос у слухавці аж пашів од люті.

— Алло?

— Це Ноно.

— Та ти геть знахабнів, байстрюче!

І цей голос звучав погрозливо. Але вимова інша. Певне, якийсь негр із приміського району.

— Я не встиг тобі сказати, — почав він імпровізувати. — Мені довелося… ну, покинути ці краї.

— З моїми грошенятами? Кого ти в дурні шиєш?

— Я… я все тобі поверну.

Розмовник зареготався.

— І з відсотками, май на увазі! А то ми спершу відчикрижимо тобі яйця, а потім…

Шаплен знову урвав розмову. Отож, він і справді гендлював дурманом. А потім дременув із грішми. Тремтячи від збудження, він зробив ще декілька дзвінків. Щоразу намагався провадити короткі розмови. Телефон аж долоню йому палив. Здавалося, самісінький голос міг зрадити, де він зараз перебуває… Відповідали йому з різними акцентами. Азійський, магрибський, африканський, слов’янський… Декілька разів йому відповідали чужою мовою. Він не тямив її, та все й так було зрозуміло.

Ноно заборгував усім чужинцям у Парижі. Мало було йому своїх ворогів, то ще й цих була ціла купа.

Батарея вже сідала. Лишилося зателефонувати тільки на один номер. Він вирішив скористатися стаціонарним телефоном. Той номер теж був секретний. Він узяв ноутбука й сів на ліжко. Узяв слухавку і набрав останнього номера.

Акцент був балканський абощо, та голос звучав спокійно. Шаплен назвав себе. Чолов’яга тихо зареготався.

— Юсеф правду казав, що ти ще з’явишся.

— Юсеф?

— Я скажу йому, що ти обізвався. Ото він зрадіє!

Щоб дізнатися більше, він вирішив подражнити його.

— Не певен, що радий буду його бачити.

— Здурів, еге? — насмішкувато спиталися на тому кінці дроту. — Ти втік з нашими грішми, покидьку!

Голос звучав майже грайливо. Та глузлива лють була гірша, ніж усі обра`зи. Шаплен добився тільки до вітальні. Справжнє пекло чекало його далі. У Юсефа.

— Приїжджай сьогодні о восьмій.

— Куди?

— Не зли мене, Ноно. Годі вже цих жартів.

Ще раз подражнити його, щоб продовжити балачку.

— Нема у мене ваших грошей.

— Та на хріна вони нам. Віддай нам наше, а там розберемося…

Шаплен поклав слухавку і впав на ліжко. І втупився в залізяки, що тримали скляний дах. Авжеж, він гендлював дурманом. Наше. Наркотики або ще щось таке… Візерунки опор під дахом були для нього наче втіленням його безвиході. Звідси не виплутатися. Лабіринт особистостей допровадить його до кінця.

— Ви хочете побалакати про це?

— Ні.

— Чому?

— Слини вже бракує розмовляти на цю тему.

Психіатр із ВКАМО — відділу з консультацій та амбулаторної медичної допомоги — мовчки розглядала засохлі рани на руках Анаїс. Попри молодість, вона, певне, і не таке бачила. Не треба бути Зіґмундом Фройдом, щоб збагнути: тіло у в’язниці — остання нагода самовиразитися.

— Як і далі будете таке витинати, то і крові не вистачить.

— Дякую, лікарю. Взагалі, я звернулася до вас по підтримку.

Жінка й не подумала всміхнутися.

— Сідайте.

Анаїс умостилася на стільці й глянула на лікарку. Трохи старша від неї. Усміхнена білявка з м’якими рисами обличчя, несподіваними в середовищі, де на обличчі кожної жінки лежить карб суворого минулого. Золотаві очі, високі вилиці, тонкий прямий ніс. Густі брови надавали їй виразу сили та ніжності. Маленький рот, від якого кожного чоловіка аж морозом проймає.

Її раптом пронизала дурнувата думка, що може зародитися тільки в мачо. Що робить така гожа квітка в цій загидженій в’язниці? Могла б стати моделлю чи акторкою. І майже відразу збагнула ницість цієї думки.

— Ви самі захотіли проконсультуватися. Про що ви хотіли побалакати?

Вона не відповіла. Вони сиділи в невеличкій комірці, ліва стіна якої виходила до приймальні. За склом галасували жінки-в’язні, убрані в спортивні штани, легінси та светри. Вони зойкали і стогнали, тримаючись за черева, голови, руки та ноги. Справжнісінька торгівля болячками.

— Слухаю вас, — повторила жінка. — Що вас непокоїть?

Після обіду Анаїс хотіла була повернутися до бібліотеки, та їй не дали дозволу на це. Вона дістала змогу тільки зателефонувати. Подзвонила Соліні, але відповіла голосова пошта. Після повернення до камери в неї не вистачило сили навіть для того, щоб узятися до книжок Альбертіни Сарразен, які їй видали в бібліотеці. І тоді їй спало на думку попроситися до психіатра. Звісно, її не пустили б, та вона показала свої руки, і її відразу ж скерували на консультацію.

— Я з поліції, — сказала Анаїс. — Мабуть, вам казали.

— Я переглянула вашу справу.

— Я провадила одну справу, яка була дуже заплутана… І начальство не знало про це. Мало того, що це місце не личить офіцерові судової поліції, то я ще й почуваю…

— Неспокій?

Анаїс мало не зареготалася. Потім відверто сказала:

— Я боюся.

— Чого?