Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 104)
— Ти просто шив нас у дурні.
— У дурні?
— Я розмовляла з іншими.
— З іншими?
— З іншими дівчатами. До Саші приходять, щоб знайти чоловіка. А йдуть із подругами.
Шаплен застромив руки в кишені.
— І як же я шив вас у дурні?
— За гарним фасадом було порожньо. Ти навіть не доторкнувся до нас.
— Не втямлю.
— Ми теж. Ти тільки запитання ставив. Самі запитання.
— Про що я питав? — спробував уточнити він.
— Наче когось шукав. Хтозна.
— Жінку?
Люлю промовчала. Шаплен підійшов до неї ближче. Вона забилася в куток і націлила на нього отой шокер. З рота в неї вряди-годи вихоплювалися хмарки пари, немов примари її страху.
— Але ж це ще не означає, що я чудовисько якесь.
— Ходили чутки… — глухо промовила вона.
— Які?
— Наче в клубі почали зникати жінки.
Шаплен здригнувся. Він не чекав цього. Було холодно, й він уже добряче змерз.
— Які жінки?
— Не знаю. Доказів нема ніяких.
— А що тобі відомо достеменно?
Він перейшов на «ти», давши на здогад, що тепер ініціатива в його руках. Співвідношення сил змінилося. Люлю стенула плечима. Вона сама усвідомлювала безглуздя тих звинувачень.
— Як повертаємося від Саші вхопивши облизня, то заходимо до шинку хильнути по чарчині. Я вже не пам’ятаю, хто перший про це забалакав, та потім усе воно обросло плітками.
— А в Саші ти питала?
— Авжеж. Вона сказала, що це дурня.
— Гадаєш, вона щось приховує?
— Хтозна. Утім, може, вона і справді звернулась у поліцію… Та й неможливо з’ясувати, чи зник хтось у клубі. Може, жінка просто перестала сюди приходити, та й годі. Це ще не означає, що її закатрупив маніяк.
— Ти ж і сама вчащаєш до клубу…
Вона вперше зареготалася, та сміх той прозвучав зловісно.
— Надія вмирає останньою.
— А я тут при чім?
— У тобі завжди було щось чудернацьке… — зізналася вона.
— Бо я до жодної з-поміж вас і не доторкнувся?
— Та ми самі розлютилися. Навіть із Сашею розмовляли…
Тепер Шаплен розумів, чому метиска була така байдужа до нього. Хоч вона і не повірила пліткам, та його повернення було кепською рекламою для її клубу.
— Хтозна, як тебе переконати. Як на мене, все воно страшенна бридня…
— Та й мені так здається.
Наче підтверджуючи ті слова, вона заховала шокера до сумочки.
— Ти й досі боїшся?
— Кажу ж тобі, не боюся!
— То що ж не так?
Вона вийшла з-під дашка. В очах її блищали сльози.
— Мені потрібен чоловік, розумієш? Не маніяк, не забудько чи ще якесь гівно! Просто чоловік, розумієш?
Останні слова вона ніби виплюнула разом із хмаркою пари. То була вже не примара, не кришталеве видиво, а рибина, що задихається на березі.
Він дивився, як вона хутко прямує лискучим од паморозі асфальтом. Звісно, треба було її зупинити, та що він міг запропонувати їй, крім власної порожнечі?
Вона оголосила голодування, і її прикували до оглядового столу, а в рота вставили сталевого розширювача, щоб не можна було зціпити зуби. У горлянку запхнули трубку для годування силоміць. Опустивши очі, вона побачила, що то не трубка, а лискуча луската гадюка. Їй кортіло заволати, та плазун уже душив її, давлячи на язика.
Вона кинулася зі сну. По спині цебенів холодний піт. М’язи горлянки так напнулися, що вона ледве зловила віддих. У стані повного шоку вона помасажувала собі шию. Скільки разів за ніч повторювалося це жахіття? Анаїс спала уривками. Насилу вона стуляла повіки, як те марення знову стискало її мозок, наче пазуряки хижого птаха.
Часом сон мінявся. Вона була не у в’язниці, а в психіатричній клініці. Лікарі в масках проводили досліди з її слиною, пробиваючи їй щоку шурупом. Вона обливалася потом і тремтіла від холоднечі. Чіплялася за свої двоярусні нари і трусилася під ковдрою від самої думки про те, що знову порине в сон.
Хоча нагод не спати була сила-силенна. Тепер вона була під посиленим наглядом. Вічко в її камері знай клацало. О другій ночі до камери вдиралися наглядачки, що вмикали світло, все перекидали догори дном і йшли собі, нічого не сказавши. Анаїс проводила їх вдячним поглядом. Несамохіть вони давали їй пільгу перед новою зустріччю з гадюкою.
Зараз вона, зібгавшись у кім’ях, вдивлялася у свою камеру. Не так бачила її, як відчувала. Стіни і стеля були заблизько від неї. Тхнуло потом, сечею, мийними засобами. Умивальниця була замурована в стіну. Він тут, він зачаївся у пітьмі? El Cojo[52]… El Serpiente[53]…
Вона відвернулася до стіни й уже вкотре прочитала надряпані на бетоні слова:
Соліна їй так і не зателефонував. Певне, натрапив на новий слід. Або затримав Януша. Того й мовчав, мабуть. Нащо мати справу з ув’язненою істеричкою, якщо в тебе в полоні головний підозрюваний у гучній справі?
Отак цілими годинами тасувала вона в голові ці думки, кидаючись від сну до яви, від гарячки до дрижаків. Часом їй здавалося, ніби всьому край. Януш за ґратами. Януш зізнається в усіх злочинах… Потім віра потроху брала гору. Януш на волі. Януш доводить свою невинність… І тоді надія знову починала ворушитися в ній. Вона боялася з місця зрушити, щоб не сполохати її.
У пітьмі знову клацнуло вічко. Анаїс того не чула: вона вже спала. Гадюка наближалася до її вуст.
—
Шаплен повернувся назад і перейшов бульвар Бомарше. Дістався вулиці Шмен-Вер, бульвару Вольтера, майдану Леона Блюма. Холодюка всіх позаганяла до осель. Лишився тільки асфальт, вуличні ліхтарі й вікна, які світилися де-не-де, такі затишні й теплі, що в нього аж серце здригнулося.
Він подумки переглядав свої нещодавні відкриття. Безщасні жінки, що ходили на вечірки до Саші. Ноно як імовірний підозрюваний. Ноно, який ставив запитання і намагався щось дізнатися від тих жінок. Він знай розглядав усі гіпотези. Якщо волоцюг убивав не він, то, може, він убивав самотніх жінок? І чи він ці злочини коїв сам? Щоразу він шалено крутив головою, відкидаючи ті підозри. Він заздалегідь поклав собі бути безпристрасним і не відмовляти собі в тому, в чому не відмовляють жодному злочинцеві, — у презумпції невинності.
Вулиця Рокетт. Квартал робітень уже спав. Відчувши під ногами бруківку, він і геть заспокоївся. Та студія вже стала йому рідною домівкою. Він просунув руку крізь бамбук, потім у розбите скло — він так і не знайшов у хаті ключів. Відімкнув ізсередини замка і ввійшов. Уже почав намацувати вимикача, аж хтось угатив його по голові. Гупнувши додолу, на пофарбований бетон, у вихорі болю й іскор він відразу ж збагнув: свідомість його не покинула. Приголомшити його не пощастило.
Скориставшись цією крихітною перевагою, він схопився на ноги і кинувся до східців на другий поверх. Ноги йому підкосилися. В очах попливли жовті кола. Здавалось, у голові його бовтаються мізки. Лежачи ницьма, він обернувся і крізь криваву запону в очах угледів свого ворога. Той ухопив його за ноги, наче під час гри у регбі. Висмикнувши ногу, Шаплен садонув його підбором в обличчя. Удар вплинув на супротивника мов удар струмом. Він рвучко схопився на ноги і кинувся до Шаплена. Скляний дах прошило холодним зблиском. Сяйнув ніж у руках нападника. Арно метнувся до східців, спіткнувся і, звівшись, подерся нагору рачки.
Чолов’яга навалився на нього ззаду. Шаплен штурхнув ліктем назад і пхнув супротивника на сталеві линви поруччя. Він не дуже розраховував на того стусана, та линви задудоніли, наче струни арфи. Той звук дещо йому підказав. Він обернувся і схопив ошелешеного зарізяку за комір. Просунув його довбешку поміж линвами і здушив за горлянку, як ото роблять кетчисти, що їх він бачив у телевізорі. Той страшенно захарчав. Та Шаплен не відпускав його. У мізках сіпалася тільки одна думка: забити або бути забитим.
Він стиснув його ще дужче — і відразу ж випустив.
Зарізяка стусонув його коліном у низ живота. То був навіть не біль. І не просто біль. У самісіньких глибинах його істоти роззявилася чорна діра. Дух йому забило. Серце перестало калатати. Він нічого не бачив. Ухопився за своє причандалля, наче силкуючись видерти з нього біль, і горізнач повалився додолу.
Він об щось луснувся головою. Покотився долівкою. На потилицю посипалися тюбики й пензлі. Стіл. Схопившись за нього, він зумів підвестися, мало не скинувши все, що там було. Потім обернувся. Зарізяка вже замахувався. Він дістав стусана в лівий бік, але втримався на ногах. Обох жбурнуло на цегляний блок. Сулії, флакони і пляшки поперекидалися і розбилися, а решта покотилася підлогою.
Йому пощастило відіпхнути зарізяку. Послизнувшись у калюжі, він впізнав той дух. Оліфа. Десь із підсвідомості зринула думка. Оліфа полімеризується від контакту з повітрям. Сидячи на долівці, він схопив відкриту пляшку. Намацав ганчірку і відчайдушно заходився терти її кінці один об одний.