Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 106)
— Як завжди. Мобільником.
— У мене немає номера.
— Викинув усе?
— Кажу ж тобі, забув.
Якусь мить Юсеф дивився на нього. Недовіра розливалась у приміщенні, мов небезпечний отруйний газ. Вряди-годи зарізяка замислено кивав. Урешті продиктував номера і докинув загадково glupo. Шаплен здогадався, що то якась лайка, та прозвучала вона лагідно.
Обидва відвідувачі зникли, лишивши його самого у сплюндрованій хаті. Він навіть не чув, як грюкнули двері. Утупившись перед собою невидющим поглядом, він силкувався змиритися з найближчим майбутнім, наче глушив себе добрячою дозою горілки.
Попереду ніч, щоб знайти свою майстерню.
І відновити свою майстерність.
Він розпочав із найпростішого припущення.
Майстерня в льоху.
Попіднімав килими в пошуках ляди. Але нічого не знайшов. Ніде ні клямки, ні шпарини, де міг би ховатися лаз. Він узяв помело, що валялося в кухні поміж розкиданим начинням. Постукав по долівці, прислухаючись, чи не задудонить десь. Та глухо і потужно відгукувалися лише кахлі.
Він жбурнув помело в куток. Гарячковою повінню його охопив страх. Насилу вщухло полегшення, якого він зазнав після того, як пішли розбишаки, як перед ним чітко постало завдання, що слід виконати найближчим часом. Попереду тільки одна ніч, щоб знайти робітню. Знову відновити навички, виготовити фальшиві папери… Думка та видавалася безглуздою.
Знову тікати?
Амар десь неподалік.
Поки він порпався в шухлядах, шукаючи ключів, адреси чи бодай чогось, що підказало б, як діяти, почасти усвідомлюючи нове становище.
Облишивши думати про льох, він почав міркувати, чи нема в хаті таємної кімнати. Теж маячня. Капітальні стіни в цій споруді сягають кількох метрів. Ніде й закутка нема, щоб улаштувати таке приміщення. Він усе-таки спустився на перший поверх і відсунув холодильника. Потім заглянув до комори. Обстежив шафи у стінах. Підняв вентиляційні ґрати…
Йому раптом закортіло впасти на ліжко, поринути в сон і ніколи не прокидатися. Але потрібно триматися. Переступаючи через уламки, пішов до кухні і зварив кави. І тоді йому спало на думку, чи нема в цім селищі підсобних приміщень? Ні, либонь. Знайшлися б рахунки, квитанції про оренду…
І все ж таки він підійшов до дверей із філіжанкою в руці й озирнув бруковану вуличку. Стояла тиша. Тутешні мешканці й уявити собі не могли, що коїться в них під боком. Погляд його впав на залізну плиту з подвійними стулками, що лисніла за п’ять метрів од його порога. Він обернувся до столу, знайшов молотка і викрутку — ними Ноно-маляр, певне, прилаштовував полотно на мольберті чи принаймні удавав, ніби працює.
Він підійшов до ляди й загнав викрутку поміж стулки. Ударив молотком, і вони розчахнулися. Шаплен побачив бетонні східці. Він ступнув униз, зачинив ляду і намацав вимикача. Сяйнуло світло. Від східців тягнувся коридор із цілою низкою дерев’яних дверей. Було душно, тхнуло пліснявою і курявою. Це льохи помешкань. Він рушив уперед, гадаючи собі, який із них його.
За кілька кроків сумнівів не лишилося: тільки одні двері були зі сталі. Зовнішнього замка нема, лиш замкова шпарина. За цими дверми те, що він шукає. Відкинувши будь-яку обережність, він застромив поміж стіною та одвірком викрутку і чимдуж гахнув по ній молотком. Метал зігнувся, утворилася щілина. Він загнав викрутку далі й натиснув.
Замок піддався. Шаплен переможно крикнув. Він угледів декілька принтерів. На столі мікроскоп, грифелі, пензлі, ножики. На полицях хімікати, штампи, туш. Під чохлами декілька сканерів, ламінатор, пристрій для біометрії…
Він засвітив лампи і вимкнув світло в коридорі. Замкнув двері. Справжня друкарня. Попід стінами стоси паперу. Пластик. Тонери. Штемпельні фарби. Ультрафіолетова лампа.
І ще одне диво спіткало його: він усе згадав. Навички поверталися до нього так само легко, як до плавця, що плигнув у воду після тридцятирічної перерви. Як пояснити це диво? Може, це ожила культурна пам’ять? Та ні, він позбувся того імплантата. І це вивільнило його справжню пам’ять.
Не час сушити собі цим мізки. Він увімкнув принтери й інші пристрої. Одну за одною він згадував свої навички. Як відсканувати паспорта чи іншу посвідку особи. Як витравити водяні знаки чи флюоресцентні стьожки, що дають змогу з’ясувати достеменність документа, а потім створити нові, без будь-яких поміток. Згадав, як сам переробляв пристрої, щоб копіювати мікроскопічні знаки, що не дозволяють фальшувати папери. Як усував таємничі мітки, вигадані виробниками сканерів і принтерів, щоб уникнути виготовлення фальшивок. Як приховував серійні номери, що не побачиш просто так, які дають змогу простежити походження будь-якого документа.
Тепер він розумів, чому Юсеф не вбив його. Він був віртуозом фальшування. Мастаком у підробленні паперів. У нього золоті руки. Він наткнувся на ще одну річ. То була скринька розміром метр на метр, із чарунками, схожа на старий бібліотечний каталог. Усередині зберігалися незаповнені посвідки, ретельно посортовані за призначенням. Поміж ними були й обіцяні Юсефові паспорти. У кожному згорнутий учетверо папірець, де вказано ім’я, прізвище й координати майбутнього французького громадянина, а також фотографія. Усі прізвища схожі на слов’янські. А мармизи — справжнісінька галерея єті.
Він скинув піджака, увімкнув вентиляцію й сів за стола. За ніч йому треба виготовити тридцять документів. Залишалося сподіватися, що разом зі знаннями до нього повернулися і звичні жести, спритність та певність у собі.
Спогади вже набули чіткості. Його кредо фальшувальника. Правила, яких він завжди дотримувався. Ніколи не використовувати дані реальних людей. Ніколи не шахрувати. Не фальшувати банківських і кредитних паперів.
У нього інша місія.
Він створював нових французьких громадян.
Убравши латексні рукавички, він узявся до незаповнених паперів — електронних паспортів зі значком, що свідчив про наявність чіпа. Все за останнім словом техніки.
Уже почав був працювати, аж йому дещо спало на думку. Невдалий задум, та вже пізно відмовлятися від нього. Обома руками від відкинув чуприну: там побачимо.
Поки що до праці.
Треба рятувати шкуру Ноно.
Флері-Мерожі, жіночий ізолятор.
Її неспокійний сон урвався гамором.
У коридорі галасували, балакали, тупотіли. Вона зиркнула на годинника: десята ранку. Встала і притулилася вухом до дверей. Галас дужчав. В’язні аж казилися. Здається, у п’ятницю тут побачення з ріднею.
Вона лягла знову й аж здригнулася, почувши, як гримнуло засувом. На порозі стояла наглядачка. Її переводять до іншої камери. Хочуть запроторити до карцеру. Терміново везуть до слідчого. За кілька секунд вона перебрала всі варіанти.
— Шатле, в кімнату для побачень.
— До мене прийшли?
— Так, хтось із родичів.
Усередині щось урвалося. У неї тільки один родич.
— То ти йдеш чи ні?
Вона вбрала куртку з каптуром і почвалала за наглядачкою. У коридорі вона спробувала пристосуватися до ходи інших бранок. Примари в тренувальних костюмах, чорних чадрах і довгих широких бубу. Регіт, човгання кросівок. Шлях до кімнати для побачень видався їй нескінченним. Тільки калатання серця провадили її вперед. До горла підступала нудота.
Вона й не помітила, як опинилася в учорашньому коридорі. Засклені комірки. Ґрати на вікнах. Двері з шаруватого скла. Та сьогодні атмосфера була тут інакша. У комірках реготалися дітлахи. Об стіну гупав м’яч. Плакало немовля. Ясла якісь, а не в’язниця.
Наглядачка зупинилась і відчинила двері. Чолов’яга, що чекав Анаїс, обернувся.
То був не батько.
То був Матіас Фрер.
Якимось дивом він примудрився промикнутися сюди, відбувши всі перевірки і пройшовши крізь усі контрольні пункти й огляди.
— Ви не вийдете звідси, — сказала вона, сідаючи за стіл напроти нього.
— Не турбуйтеся про мене, — відказав він спокійно.
Вона втягнула голову в плечі, затиснула долоні поміж колінами й зітхнула. Отак вона завжди знаходила в собі сили, щоб упоратися з несподіванкою. Уявила, який у неї вигляд. Обличчя змарніле, сама розпатлана, замурзана. Та й одіж, наче в пацієнтки стаціонару.
Вона звела очі й подумала, що це наразі не має значення. Ось він, перед нею. Змарнілий. Потовчений. Нервовий. У дорогому одязі та з розбитою мармизою. Так довго чекала вона цієї миті… Хоч і не вірила, що вона настане.
— Нам треба поговорити, — так само спокійно мовив він.
Яскравими спалахами замигтіли згадки: ось він біжить будинком марсельського суду, промикається поміж трамваями в Ніцці, цілиться з пістолета в зарізяк на вулиці Монталамбер.