Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 23)
Уночі в Ґаньї скоєно вбивство. Почубились якісь алкаші. Винуватець уже за ґратами.
Кретей.
Нічого.
Жанна пошукала номери прокуратур великого вінця[20].
Версаль.
Нічого.
Сержі.
У Сені втопився безхатько.
Мо.
Нічого.
Мелен.
Убито жінку. Домашнє насильство.
Фонтенбло.
Нічого.
Понтуаз.
Нічого...
Жінка глянула на годинник. Майже одинадцята. Вона свою справу зробила. І щоразу просила заступника попередити її, якщо знайдуть труп. Усі погодились. Не ставлячи запитань. Суддя Коровська мала хорошу репутацію. У неї мають бути свої причини. Залишалося тільки чекати.
Настав час забути про цю історію. Утім, Жанна ще набрала генеральний штаб — Міністерство внутрішніх справ на площі Бово, яке отримувало повідомлення про всі тяжкі злочини, скоєні в Іль-де-Франсі. Теж усе чисто.
Інформаційний центр національної жандармерії у форті Роні. Знову нічого. Жанна раптом пригадала, що опівдні в неї стрижка, а потім обід у 8-му окрузі.
Треба повертатися до реального світу.
Вона зібралась і зачесалась. Обличчя в дзеркалі підтверджувало її побоювання. Таке враження, ніби вона курила й квасила всю ніч.
Вийшла з дому опівдні — якраз тоді, коли мала прийти на стрижку. Чорні джинси. Босоніжки. Футболка DKNY. І панамка на голові — поки її перукар не витворить диво. Жанна вже не думала про можливе вбивство. Ні про Феро. Ні про що.
Розвіятись.
Ось що їй потрібно цієї суботи.
18
За півтори години плюс одну стерпну стрижку після того Жанна Коровська переступала поріг ресторану, де мала призначену зустріч. На барі назвала ім’я свого супутника, і її повели поміж столиків. Високі стелі. Вітражі на вікнах. Стиль ар-деко. А головне — просторо розсаджені гості. Жанна десь читала, що такий дизайн був натхнений рестораном на пасажирському судні. Правда це чи ні, але тут у неї щоразу виникало враження, що вона сходить на борт.
— Пробач за запізнення.
Емманюель Обюссон у світлому костюмі, пошитому на замовлення, підвівся, випростуючись на всі свої метр вісімдесят п’ять. Він поцілував її в обидві щоки з цілковито батьківською ніжністю. Старий ніколи не був її коханцем. Він значив для неї набагато більше. Її вчитель. Її наставник. Її хрещений батько. Жанна познайомилася з ним на початку кар’єри, коли закінчувала навчання. Працювала на нього, коли він іще був головою паризької виправної палати. У свої майже сімдесят років Обюссон мав худорляву фігуру, та у сфері юстиції був фігурою вагомою. Його погляд був сяйливий, як орден Почесного легіону на його грудях. Справжній кондотьєр. Але не тільки.
Цей чоловік колекціонував парадокси. Він поєднав їх у свою цілісну життєву мудрість. Лівий активіст, він заробив цілий статок на сьомому десятку, ставши юристом-консультантом із розлучень. Він і дотепер міг запросити кількадесят тисяч євро лише за те, щоб начепити окуляри та почитати шлюбний договір. Самітний, зверхній, він ніколи не був одружений, але залишався тим іще донжуаном. Бездітний, він із безмежною ніжністю ставився до будь-якої невинної малечі. А головне, цей холодний, суворий, твердий тип був естетом. Палким любителем мистецтва.
Обюссон навчив Жанну всього. І суддівського фаху. Й історії мистецтва. Обидві дисципліни зрештою поєдналися під час походу до Лувру, у залі давньогрецьких і давньоримських скульптур.
— Чому ви призначили мені зустріч тут?
— Я вже давно цікавлюся давньогрецькими статуями. Найдавніші часи. Тоді Пракситель, Фідій, Лісіпп. Далі мені подобається вже менше. Елліністичний період. Забагато тканини, руху. І, в певному сенсі, менше чистоти.
— Ви говорили про останні поради, які я маю отримати, перш ніж приступити до суддівської справи.
— Це місце і є її метафорою.
— Не розумію.
Чоловік лагідно взяв її за руку й повів до атлета з невидющими очима та дитиною на руках.
— Гермес, який тримає маленького Діоніса. Єдина відома скульптура руки Праксителя. І то в цьому є сумніви. Поглянь на лінії, вигини, рельєф. Кажуть, греки ідеалізували природу, як фотограф ретушує портрет. Це неправда. Грецькі скульптори працювали навпаки.
Жанна не могла відвести погляду від цього точеного тіла, чиї м’язи немов напинали мармурову шкіру.
— Грецькі скульптори відштовхувалися від старовинних зразків єгипетської традиції, помалу додаючи до них риси, ознаки, деталі, притаманні людині. Слабинки їхньої моделі. Вони старалися вдихнути все більше життя в ці стародавні форми. Саме в часи Праксителя цей метод дав найкращі плоди. Древні канони почали жити, дихати в руках скульптора. Вони знайшли точку рівноваги між абстракцією та індивідуальністю.
Жанна відчувала, як пальці старого стискають її руку. Орлина хватка.
— Я досі не розумію, як це пов’язано з моїми справами.
— Твої справи, Жанно, це твої скульптури. Ти завжди відчуватимеш спокусу зробити їх довершеними. Так, щоб усі свідчення збігалися до секунди. Щоб мотиви були ідеально відкалібровані. Щоби був лише один винний... Я ж раджу тобі чинити інакше.
— Тобто?
— Працюй як греки. Приймай недосконалість. Місце й час, які не узгоджуються між собою. Провали в свідченнях. Суперечливі мотиви. Поважай ці аномалії. Поважай життя твоїх справ! От побачиш: тоді тобі відкриватимуться інші істини, які інколи вестимуть тебе вбік. Я не мав би тобі цього казати, але деякі справи досі не відпускають мене. Справи, у яких мені щось муляло. Якісь деталі, які не в’язалися між собою і які я відкинув, дбаючи про стрункість, логіку Ці ґанджі переслідували мене довгі роки, аж поки я не виявив у них іншу правду. Чи принаймні не почав серйозно сумніватися.
— Ви маєте на увазі, що за ґрати сіли невинні?
— Невинні, яких я, звичайно, вважав злочинцями. Це також життя. Ми, судді, лише ще одна недосконалість у процесі слідства.
Жанна не була впевнена, що все зрозуміла. Ще й досі, десять років по тому, вона прилизувала свої справи, щоб ті виглядали струнко й логічно. Зате успадкувала любов до греко-римської скульптури. Вона чимало подорожувала Грецією, Італією, Північною Африкою, де музеї забиті античними статуями. Навіть у Парижі вона часто заходила до Лувру, щоб помилуватися цими тілами, цими поставами, цими подихами...
— Як справи? — запитала вона, всідаючись навпроти наставника.
— Краще, відколи почався червень. — Обюссон надягнув окуляри й проглянув меню, яке їм щойно принесли. — Нарешті скінчилися всі ці дурниці про травень 68-го.
Жанна всміхнулася. Намічалася невеличка активістська промова.
— Ти ж там був, так?
— Був.
— І ти не погоджуєшся з усім, що кажуть і пишуть про ці події?
Чоловік згорнув меню. Зняв окуляри. У нього було високе чоло, хвилясте сиве волосся, благородне видовжене обличчя, чорні очі, фіолетові мішки. Його зморшки, здавалося, накреслив якийсь внутрішній вогонь, як тріскається на сонці африканська земля. Але то був міцний горішок. Обюссона нелегко було зламати.
— Можу тільки сказати, — почав він, — що в ті часи батьки не готували нам бутерброди на мітинг. Ми були проти них. Ми були проти буржуазного ладу. Ми боролися за свободу, за щедрість, за єдність. Тепер молодь виходить на акції за свою пенсію. Буржуазія заразила все. Навіть бунтівний дух. Коли протидію породжує сам панівний лад, системі нічого не загрожує. Нині епоха Саркозі. Епоха, у якій сам президент уважає, що він на боці мистецтва та поезії. Звичайно, успішної поезії. Радше Джонні Голлідей, ніж Жак Дюпен.
Обід з Обюссоном без випадів проти Саркозі не був би повним. Жанні захотілося зробити йому приємність:
— Ти бачив? Його рейтинги падають і падають.
— Піднімуться. За нього я не хвилююся.
— У глибині душі ти, зрештою, почав його цінувати.
— Як мисливець проймається любов’ю до старого слона, якого вистежує не один рік...
Прийшов офіціант прийняти замовлення. Два салати, газована вода. Ніяких прибамбасів. Ці двоє були єдині у своєму аскетизмі.
— А в тебе як справи? — запитав Обюссон.
— Нормально.
— Як справи амурні?
Жанна подумала про Тома. Усе скінчено. Феро. Ще й не починалося.