Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 22)
— Тебе вкусили в тому лісі?
—
— Коли ти з’являєшся в голові Хоакіма, що ти просиш його робити?
Тиша.
— Ти хочеш помститися лісу?
Тиша.
— Відповідай, це наказ!
Знову кахикання. Можливо, сміх. Або відрижка. Дитячий голос підвищився на кілька тонів і швидко, монотонно затарабанив:
—
Феро спробував перебити його, але чоловік-дитина повторював ту саму мантру, не дихаючи:
—
Голос звучав жахливо, ніби голосові зв’язки терлися так, що аж розігрівалися. Ледве не рвались. Підвищивши голос, Феро спромігся витягнути Хоакіма з гіпнозу. За його наказом запала тиша.
— Хоакіме, ви мене чуєте?
— Так, чую.
Голос знову був нормальним.
— Як ви почуваєтесь?
— Втомленим.
— Ви пам’ятаєте, що сказали мені під гіпнозом?
— Ні.
— Добре. На сьогодні ми закінчили.
— Що зі мною, лікарю?
Хоакім знову заговорив грайливим тоном, але в ньому вчувалося занепокоєння.
— Зарано щось казати. Ви погодитеся приходити до мене регулярно? Проходити тести?
— Як скажете, — видихнув Хоакім, здаючись.
— Тепер я хотів би поговорити з вашим батьком. Сам на сам.
— Без проблем. До побачення, лікарю.
Скрегіт стільців. Клацання дверей. Тоді — тремтливий голос батька:
— Лячно, правда ж?
— Анітрохи. Але треба буде провести діагностику. Подивитися, чи немає неврологічних ушкоджень.
— І мови не може бути.
— Ваш син — тобто істота, з якою я розмовляв під час гіпнозу, — виявляє специфічні симптоми.
— Симптоми чого?
— Займенникова інверсія. Повторення запитань. Ехолалія. Навіть його обличчя: ви помітили, як воно спотворилося, коли говорив інший...
— Симптоми ЧОГО?
— Аутизму.
— Я не хочу чути цього слова.
— Ви ніколи не лікували його від цього?
— Ви знаєте його історію. Мене не було поруч із ним у перші його роки.
— Які стосунки в нього були з матір’ю?
— Його мати померла під час пологів. Hay Dios mío[18], ви не записуєте чи що?
— Я не розумію, що ви зробили з цією дитиною.
— У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили.
Вони говорили тихо. Жанна взялась уявляти обстановку. Феро не піднімав жалюзі. Тож вони досі сиділи в напівтемряві.
— Я мушу дізнатися більше про його минуле, — повів далі Феро. — На вашу думку, коли він говорить про цей «ліс духів», що він має на увазі?
— Поняття не маю. Я ще не був із ним.
— А ці слова іспанською, що він постійно повторював, ви знаєте, що це таке?
— Це — так. Це слова з однієї іспанської пісні сімдесятих років. Із фільму «Вигодуй ворона». Коли він відчуває небезпеку, то повторює ці слова.
— Йому потрібно лікуватися. Він у... складному стані. Присутність іншої особистості може вказувати також на шизофренію. Але симптоми збігаються з ознаками аутизму. Його треба покласти на кілька днів до лікарні. Я працюю в одній чудовій клініці і...
— Я не можу! Я ж вам уже пояснював. Госпіталізація виявить правду. Нашу правду. Це неможливо. Тепер тільки Господь Бог може нам допомогти. «І буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху...»[19]
Феро, схоже, вже не слухав. Він сказав, ніби сам до себе:
— Я хвилююся. За нього. І за інших.
— Уже пізно.
— Пізно?
— Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі. Він постійно блукає кварталом Бельвіль.
17
За всю ніч Жанна практично й не поспала. У її голові чередою нескінченних кошмарів множились емоції, думки, голоси. Зустріч з Антуаном Феро.
У глибині душі Жанна ні в що не вірила. Ні в романтичне знайомство. Ні в можливе вбивство. Знайомство було занадто прекрасним, щоби бути справжнім. Та й як повірити в злочин, у якому хтось зізнався в кабінеті психіатра? Психіатра, якого вона
Феро й сам у це не повірив. Інакше не кинувся б на виставку художників віденської сецесії. Не став би заливати до першої стрічної руденької. Водночас Жанна розуміла, чому в нього було таке напружене обличчя. Чому за грайливими манерами проглядала стурбованість. Певно, він терзався сумнівами, як і сама вона тепер. Станеться вбивство чи ні? Чи має він поставити до відома поліцію? Жанна всміхнулася. Якби вона відкрила йому свою справжню професію...
Вона встала. Поглянула на годинник. 9:00. Була субота, і квартиру заливало сонце. Жанна пішла на кухню і зварганила собі кави. Чорний запах і присмак горілої землі. Бутерброди готувати не стала. Ковтнула звичний «Еффексор», споглядаючи своє відображення в хромованій поверхні холодильника. На ній була футболка з емблемою бойкоту Олімпійських ігор у Пекіні — з наручниками замість кілець — та трусики-боксери «Calvin Klein». У голові без упину крутилася фраза батька.
Перевірити це легко, вона ж була слідчою суддею. Вона могла зателефонувати в префектуру поліції Парижа й дізнатися, чи не знаходили цієї ночі в столиці труп. Могла навіть, припускаючи, що «чоловік-дитина» завдав удару і заховав тіло десь у передмісті, обдзвонити прокуратури Іль-де-Франсу. Жанна була знайома з усіма прокурорами. Чи майже.
Друга чашка кави. Вона перейшла до вітальні. Всілася на диван перед журнальним столиком. Витягла з портфеля спеціалізований довідник, виданий Міністерством юстиції, і схопила телефон.
Спочатку Жанна набрала офіс прокурора ПП (префектури поліції). Уночі не було жодних убивств. У кожному разі, вранці не знаходили ніяких трупів. Але не було ще й десятої. Субота, а отже, тіло може пролежати ще два дні, якщо його залишили в якомусь офісі, на складі чи на іншому робочому місці.
Тоді вона зателефонувала до прокуратури Нантерра.
Нічого.
Бобіньї.