Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 21)

Жанні почувся сміх. Хоакім сприймав усе це легковажно.

— «Зриви». Це саме те слово.

— Що ви можете мені про них розповісти?

— Нічого.

— Тобто?

— Я нічого про них не пам’ятаю. Суцільний провал.

— У цьому й проблема, — докинув батько.

Ще одна пауза. Феро знову нотував.

— Ці провали відзначаються появою іншої особистості?

— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю!

Хоакім підвищив голос. Перша ознака знервованості. Феро й сам змінив тон. Заговорив твердіше:

— Ви були б не проти короткого сеансу гіпнозу?

— Як в «Екзорцисті»?

До юриста повернувся грайливий тон. Грайливий, але відсторонений.

— Як в «Екзорцисті». Саме так. Ця методика часто дає несподівані результати.

Знову сміх.

— Ви вважаєте, що я... одержимий?

У голосі чоловіка чергувалися знервованість і розслабленість. У тоні Феро також.

— Ні, — відповів психотерапевт. — Можливо, ваші провали в пам’яті звільняють у вашій психіці місце для іншої особистості, про яку ви й не здогадуєтесь. Або радше іншій грані вашої особистості. Може, разом нам удасться витягти її на поверхню. Гіпноз може нам у цьому допомогти. Без жодної небезпеки для вас.

Феро заговорив найсоліднішим своїм тоном. Як хірург перед наркозом. Почувся шурхіт тканини. Хоакім завовтузився на сидінні.

— Не знаю...

— Хоакіме, — видихнув його батько.

— Тату, не лізь у це!

Пауза. Тоді:

— Добре. Спробуймо.

— Дайте опущу жалюзі.

Кроки. Постукування жалюзі. Скрип. Переставляли стільці. Жанна слухала не відриваючись. З голови не йшла думка, що все це відбувалося якраз перед їхньою зустріччю. Вона починала дещо розуміти: поки вона розслаблялася, поїдаючи морозиво на Єлисейських Полях, Антуан Феро так само намагався відволіктися. Це була взаємовигідна зустріч.

Жанна перемотала, пропускаючи стадії релаксації, що передують будь-якому сеансу гіпнозу. Тепер Хоакім був у стані навіювання. Повільні відповіді. Невиразний голос, що йшов ніби напряму з гортані, від самих зв’язок. Жанна уявляла їх трьох у сутінках. Феро за робочим столом чи, можливо, на стільці біля пацієнта. Хоакім, випростаний на стільці, із заплющеними або втупленими в одну точку очима. І — трохи далі — його батько, на ногах. Жанна, сама не знаючи чому, уявляла його з густою сивою чи білою шевелюрою.

— Хоакіме, ви мене чуєте?

— Я вас чую.

— Я хотів би поговорити з тим, хто всередині вас, якщо такий існує.

Жодної відповіді.

— Я можу з ним поговорити?

Жодної відповіді. Феро підвищив голос:

— Я звертаюся до того, хто живе в голові в Хоакіма. Відповідай мені!

Жанна відмітила, що Феро перейшов на «ти». Можливо, щоб розрізняти двох своїх співрозмовників. Хоакіма й іншого. Остання спроба, спокійнішим тоном:

— Як тебе звати?

Коротка пауза. Тоді в кімнаті пролунав інший голос:

— У тебе немає імені.

Жанна аж підскочила, почувши цей тембр. У ньому була якась металічна, скрипуча, свердляча нотка. Він не походив ні на чоловічий, ні на жіночий голос. Можливо, дитячий. Коли Жанна проводила канікули в Перші разом із сестрою, дівчата робили рації з консервних банок, з’єднаних мотузкою. Голос на записі звучав достоту ніби з металевого циліндра. Залізний голос. Мотузковий голос.

— Як тебе звати?

Батько прошепотів:

— «Воно» ніколи не каже «я». Воно завжди говорить у другій особі.

— Цитьте!

Феро прочистив горло:

— Скільки тобі років?

— У тебе немає віку. Ти походиш із лісу.

— Якого лісу?

— Тобі буде дуже боляче.

— Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш?

Тиша.

— Розкажи мені про той ліс.

Залізний голос відкашлявся. Або, можливо, реготнув.

— Його треба слухати. Ліс духів.

— Чому ти так його називаєш?

Жодної відповіді.

— Ти бував у цьому лісі в дитинстві?

— Ти бував у цьому лісі в дитинстві?

Батько знову пошепки прокоментував:

— Це означає «так», я вже помітив. «Воно» повторює запитання.

Феро не відреагував. Жанна уявляла, як він зосередився на Хоакімі. Можливо, нахилився до нього, поклавши руки на коліна.

— Опиши мені його.

— Цей ліс небезпечний.

— Чому ж?

— Ліс убиває тебе. Ліс кусає тебе.