Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 34)
Цей знайомий, такий очікуваний хрипкий голос. Кількома словами, на останньому диханні, вона описала йому ситуацію.
— Заспокойся.
Схлипуючи, Івана говорила, що це її провина, що вона змусила Марселя їй допомагати, що...
— Заспокойся, — повторив Ньєман.
Але вона досі пережовувала свою історію — намагалася відновити дихання, ритм — стодола, кам’яні пазли, посланці...
— Досить! — крикнув Ньєман. — Де ти зараз?
Івана описала своє місце перебування. За межами Маєтку жандарми могли діяти по-тихому, не вриваючись до Дієцезії ще раз.
— Я беру людей і їду. Не рухайся.
— Ні.
— Як це — ні?
— Я повертаюсь.
— У жодному разі. Припини ці дурощі.
— Поки вони не викрили мене офіційно, я не здамся.
— Ти щойно сказала мені, що твоєму прикриттю хана і що цей труп дорівнює смертному вироку.
— Я нічого напевно не знаю. Я не знаю, хто вбив Марселя. Не знаю, що саме їм відомо. Навіть не знаю, це посланці чи якісь інші фанатики...
Коротка пауза. Мабуть, Ньєман прикидав свої шанси змусити Івану змінити думку: вони були нульові.
— Окей, — поступився він. — Але залиш телефон при собі. Я подзвоню, коли буду на місці.
Вона не наважилася відмовитись. Ставало надто ризиковано діяти самостійно, треба було залишатися на зв’язку з Ньєманом.
До того ж, вона й не змогла б відпиратися. Івана ледве говорила чи дихала. Усе її єство охопила паніка. Вона відчувала, що страх розчавлює її — серце перетворилося на чорнуватий згусток, не більший за персикову кісточку.
— Коли ви будете?
— Максимум півгодини.
— А як ви поясните, звідки дізнались про тіло? Ньєман розреготався — навісним, розпачливим сміхом. Як справжній відчайдух.
— А хто мене питатиме?
45
— Скажи їм, нехай вимкнуть фари і ліхтарі.
Ньєман хотів провернути все справді по-тихому, щоби не компрометувати Івану ще більше і заскочити посланців зненацька. Довкола першого трупа було забагато вивертів. Наступне вбивство флік хотів опрацювати блискавично, а тоді поставити вісників перед фактом.
Але спершу треба було його знайти...
Вони з Деснос у «мегані» очолювали колону. Жандармка за кермом лівою рукою схопила рацію й передала наказ. У бічному дзеркалі фургони й автівки розтанули в пітьмі, наче батискафи. Потаємний режим увімкнено.
Деснос і собі вимкнула фари. Коли очі звикли до темряви, Ньєман побачив, як обабіч нього на поверхні ночі спливли симетричні ряди лоз. Вони ніби мерехтіли в темряві, ледве не здіймаючись над імлою.
Знахідка Івани означала виверження чистого, божественного насильства просто біля Дієцезії. Того, на яке він чекав у глибині душі з сумішшю тривоги й нетерпіння. Над Маєтком завжди плинув своєрідний душок заліза й розкладання, неначе металевих екскрементів...
— Ми вже близько, майоре, — сказала Деснос, коли вони проминали намети найманців за парканом.
Жандармка у своїй формі командос, здавалося, ледве дихала. Потроху ковтала повітря крізь комір застібнутого анорака, грудьми, втиснутими в бронежилет.
Ньєман увів її в курс справи, як говорять на сповіді — упівголоса, зважуючи кожен склад. «Іншим ні слова», — підсумував наприкінці.
Вони припаркувались на узбіччі, проминувши перелісок, який описувала Івана. Тут їх не могли помітити ні посланці, ні навіть сезонні робітники зі свого табору.
Флік кинув погляд у бічне дзеркало: з IVECO, намагаючись не втратити рівноваги, вистрибували жандарми. Стражі порядку, що чіплялися за свої рушниці, наче за пожежну драбину. Серед них були й експерти-криміналісти, хлопці зі Страсбурга, яким ніяк не вдавалося звідси поїхати і чиї білі комбінезони нагадували піжами.
Ньєман і Деснос також вийшли з машини. Виноградники скінчилися, тепер за територію боролися рівнини й ліси. Околицями гуляв вітер, а більше й нікого. Трави хиталися, наче водорості на морському дні, кущі ніби зсудомило, дерева тремтіли на корені...
— Туди, — указав Ньєман.
Деснос зиркнула на нього скоса: звідки інфа? Хто його попередив? Флік рушив уперед, щоб уникнути запитань. Вони перетнули пасовиська, зігнувшись у три погибелі, розколюючи північний вітер, якщо не навпаки. У кінці великого смарагдового квадрата бовванів перелісок. Радше справжній ліс, судячи з висоти дерев.
Крокуючи, Ньєман обдумував свій здогад. Марселя катували не для того, аби вирвати з нього, що йому відомо, а радше щоби переконатися, що він нічого не знав. Йому повідрізали пальці, щоб упевнитися: він нічого не зрозумів. А Івана? Чому її просто залякали, а не піддали тортурам? Чи знали посланці, що вона флікиня?
На узліссі всі зупинились. Рефлекторно, як ковтають повітря перед тим, як пірнути, Ньєман звів очі на місяць — перламутрова карамелька на чорному шовку, — а тоді глянув на Деснос: вона тримала свій карабін, як її вчили, приклавши прямий вказівний палець до ствола. Певно, ніколи ще його не використовувала, окрім як на навчаннях чи іспитах.
Ньєман дістав пістолет і вставив патрон, подаючи приклад. Йому відповіло клацання затворів. Від цього звуку спиною пробігли мурашки. Майор іще живчик...
— У лісі одразу вмикаємо ліхтарі.
Він перший пірнув між дерев. Просуватись було нелегко. Щось невідоме хапало його за ноги, дряпало плечі, хльоскало по обличчю... Він уявляв Івану на самоті в цьому ворожому лісі. У стані шоку, наодинці з трупом... Героїня нашого часу.
Рослинність була така густа, що крізь неї не проривався вітер, тож у лісі було навіть затишно. Але промінь ліхтарика так само не проникав у підлісок. Ньєман просувався наосліп, дедалі повільніше. За ним вервечкою бабралися всі інші. Справжня африканська валка, із солдатами і носіями, в серці джунглів...
Нарешті — галявина. Дуб, що про нього казала Івана — з візерунками лишайника на стовбурі та корінням, яке видерлося над землею.
Усе було на місці: дерево, лишайник, корені.
Усе, окрім головного — трупа.
46
— Не може бути.
— Кажу тобі, я біля того дуба. Тут і сліду немає від тіла.
Івана говорила ледь чутно. Мабуть, сховалася десь, аби відповісти на дзвінок.
— Ви мені хоч вірите?
— А ти як думаєш? Повідомлення було адресовано тобі й тільки тобі. Тепер труп зник.
— Ви збираєтесь його пошукати?
— Звісно, але навряд чи щось удасться. Я заїду по тебе. Вечірка скінчена.
— У жодному разі.
— Не клей дурня. Я не хочу знайти тебе із зубами в кишені та кишкою замість шалика.
— Якби мене хотіли прибрати, то вже зробили б це. У мене є ще туз у рукаві.
— Уже запізно, і ти це знаєш: вони поклали труп сюди, бо знали, хто ти і що ти робиш. Вони все знають.
Коротка пауза, але вже без сліз. Ньєман мало не чув, як у голові зі швидкістю процесора крутяться коліщатка.
— Ви допитаєте посланців?
— На предмет чого? На світанку, якщо нічого не знайдемо, повернемося до відділку та побачимо. У тебе є зброя?
— Ні.
— Ти де?
— Вийшла з намету поговорити.