Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 36)

— Вам треба швидко? — сухо відповів він. — Чудово, тоді ось: заховані фрески були написані в XX столітті.

— Почекайте. Ті, що під розписами XVIII століття?

— Саме так.

— Як це можливо?

— Власне, це неможливо.

Ньєман поклав руки на пластиковий стіл і зиркнув на Деснос. У її очах читався той самий ступор, те саме нерозуміння.

— Але, здається, я знайшов пояснення цьому. Ми скористалися нагодою і визначили вік верхнього шару. Ці фрески також фальшиві.

— Що ви маєте на увазі під «фальшивими»?

— Як я вже сказав, таємні фрески зроблені недавно. Але й видимі також.

— Ви щойно сказали...

Леманн підвів голову театральним рухом конферансьє.

— Пігменти ті самі, які використовували у XVIII столітті, але є один недолік. Хімічний аналіз показав, що...

— Леманне...

— Так. Ці розписи — підробка, і їх автору вдалося, не знаю, як, добути тогочасні матеріали, або такого ж типу, щоб імітація була ідеальна. Але він припустився помилки. Нині свинець, який входить до складу пігментів, походить із американських або австралійських шахт, а не з європейських, як у XVIII столітті.

— Є різниця?

— З точки зору певних процесів аналізу — так. У них різна кількість ізотопів і домішок.

Ньєман машинально нахилився вперед, як і Деснос, аби роздивитися нотатки реставратора, які раптом набували абсолютно нового значення. Утрьох вони скидалися на піратів, які розглядають карту скарбів.

— Мій висновок такий, — мовив чоловік професорським тоном, — обидві фрески зроблені в один час. Імовірно, на початку XX століття. Наш фальсифікатор спершу намалював жахливі біблійні сцени, давши волю своєму стилю і одержимості, водночас хтозна-чому дотримуючись манери пізнього Середньовіччя. Тоді вкрив їх вапном, штукатуркою й гіпсом. Після цього намазюкав згори нові, навмисно незграбні малюнки, використовуючи стиль і, як він уважав, пігменти XVIII століття.

Запала тиша. Ньєман витягнув телефон і дивився на фрески. «Офіційні» неоковирні зображення Різдва, святого Христофора, проповіді птахам. Потаємні — Адам і Єва, Вавилонська вежа, чотири вершники Апокаліпсису...

— Ви знайомі з історією анабаптистів? — запитав Леманн.

— Починаю щось пригадувати, так.

— На початку минулого століття в їхню общину влився незвичайний чоловік.

— Отто Ланц.

— Точно. Це єдиний чужинець, якого прийняли вісники.

Ньєман подумав про Поля Паріса, але був не час згадувати цього паразита.

— Ланц був художником, — вів далі реставратор. — Я відшукав фотографії небагатьох його відомих творів. Той самий божевільний стиль, середньовічна експресивність, ті самі дисонанси XX століття.

— Датування збігається з його приходом до Маєтку?

— Так. Грубо кажучи, 20-ті роки.

Ньєман подумав, що доведеться повернутися до історії Отто Ланца. Він пам’ятав, що чоловік мав великий вплив на общину. Можливо, попід стелею каплиці святого Амвросія він залишив якесь послання. Не просто послання — наказ, кредо...

— Вісники придбали каплицю на початку XX століття, — провадив Леманн. — Ланц зачинився в ній, намалював свої видіння, а тоді замаскував їх іншими розписами. Навіщо все так ускладнювати? Ніхто ніколи про це не дізнається.

Ньєман подумав, що його робота, власне, й полягала в тому, аби вгадати мотив.

— Я залишу вам матеріали?

— Так, звісно.

Леманн звівся, наче розкладена підзорна труба корсара, і попрямував до дверей. Флік і собі машинально встав і провів експерта до фоє, а Деснос мовчки повернулася до поточних справ.

Коли митець поїхав, Ньєман, стоячи на парковці, покрутив у голові ще кілька думок. Не потрібно було закінчувати академію, аби здогадатися, що більше важили нижні фрески: підроблені «справжні» середньовічні розписи, накидані на склепіннях із пристрастю та шаленством.

Треба було їх розкодувати. Для цього потрібен був спеціаліст, профі в сфері католицької іконографії. Флік укотре пережовував це рішення, коли завібрував телефон.

Синхронність, Ньємане, синхронність...

49

Він одразу впізнав приглушений голос затворника. Монастирський привид...

— Зволив порушити свою мовчанку?

— Заради тебе — без проблем.

— Приїжджай до мене в Ельзас.

— Гммм, гммм.

— Коли зможеш тут бути?

Облат не відповів. Перед очима у Ньємана промайнули, наче у пришвидшеному показі, кадри з незвичайного життєвого шляху Еріка Аперґіса, він же Антуан.

Ньєман познайомився з ним під час свого нарко-періоду. Тоді він мріяв про круті операції з кастетами та кинджалами, за всіма правилами. Натомість йому доручили проникнути в нічне життя міста й грати наркомана, аби шукати нові канали постачання: кислота, екстазі, кокаїн, кетамін, ЛСД...

Ньєману довелося вести нічний спосіб життя, хоча його біологічний годинник радше нагадував режим фізрука. Він тинявся барами, клубами, сквотами, дикими рейвами, розриваючи барабанні перетинки високими децибелами, закидаючись доріжками чи ковтаючи колеса задля годиться. Тоді він і зустрів Аперґіса.

Наполовину світський лев, наполовину жебрак, цей торчок жив із подачок друзів, чергуючи періоди тусовок і бомжування. Ньєман скористався ним, аби притиснути кількох дилерів. Платив йому психоактивними речовинами. Байдужий до всього, Аперґіс плив за течією, часто змушений красти чайові в клубах або смоктати абикому за дозу. На той момент він чекав тільки на смерть, маючи лиш одну втіху: він і не помітить, коли вона прийде.

Однак сталося геть інакше: хімія принесла йому одкровення, як у святого Павла дорогою до Дамаску чи у святого Августи на в міланському саду. В Аперґіса це був кислотний тріп на кахляній підлозі сральника клубу «Бен-Душ».

Він прокинувся з вірою в Бога. Не як у недільного католика чи дилетанта, який почитує «Хрест». Відтепер це стало сенсом його життя. Аперґіс став облатом, почав пропонувати свої послуги різним орденам, які натомість допомагали йому злізти з наркоти. Звісно, на це пішов не один тиждень, але Аперґіс ніколи не був самотнім: із ним був Бог.

Він пішов вивчати теологію в Паризький католицький інститут і став спеціалістом із Діянь апостолів. За кілька років здобув авторитет в історичній та критичній екзегетиці Нового Завіту. Паралельно студіював історію католицької іконографії. Здобувши посаду професора на факультеті богослов’я в Паризькому католицькому інституті, він нарешті пішов у відставку.

Викладання його не цікавило. Він прагнув цілковито присвятити себе Святому Письму, щоби піднестися ще вище. Тут, унизу, була земля, десь там, нагорі — Всевишній, а між ними — колишній торчок із поплавленими мізками.

— Коли зможеш тут бути? — повторив Ньєман своє запитання.

— Точно не можу сказати.

— Чому це?

— Я подорожую тільки автостопом.

Ньєман зітхнув.

— Завтра зрання відішлю по тебе жандарма.

Поклавши слухавку, він із легкою панікою усвідомив, що більше нема чого робити, окрім як чекати. І навіть очікування нічого не гарантувало.

Аналізи з переліску нічого не дадуть. Розшифрувати фрески вдасться лише з Еріком. Розслідування вбивства Самюеля дійшло до свого логічного завершення — тобто нікуди. А смерть Марселя розслідувати не вдасться через відсутність трупа.

Ньєман розвернувся та пішов назад до відділку. Ніж сидіти без діла, краще вже щось почитати. Деснос мала б уже давно скласти досьє на Отто Ланца, пророка кривавих виноградарів.

50

Досьє таки існувало, і Деснос навіть зраділа, що ним хтось поцікавився. Вона видала Ньєману стос паперу в маленькій кімнатці на другому поверсі, де той вирішив окопатися, наче мурена у своїй ущелині.

— А ти чим займешся? — запитав він, не маючи що їй доручити.

— Повернуся до переліска.