Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 33)

Ньєман пригадав цю деталь: без асистента медик, можливо, пропустив би знахідку.

— Ти йому дзвонила?

— Надсилаю вам його контактні дані. Він інтерн в Акушерському медико-хірургічному центрі (АМХЦ) в Шильтіґгаймі.

— Ти поговорила з ним чи ні?

— Так, і він розповів дещо дуже цікаве.

— Розкажи в кількох словах.

— Ні-ні. Його слова матимуть більшу вагу, якщо розповість він сам. Поговорите з ним по-чоловічому.

На останніх словах Деснос наголосила з особливою іронією. Вочевидь, вона таки щось відкопала.

Ньєман поклав слухавку і набрав номер того типа. Він досі стояв припаркований на безлюдній площі біля червоного собору. Попри задуху в салоні, флік почувався немов посеред чорної пустки. Неначе він затримав дихання та пірнув у океан самотності.

Лікар був на чергуванні та підняв слухавку між двох пологів. Після Циммермана-педіатра — асистент із акушерського відділення... Судмедекспертиза в Ельзасі могла похизуватися небаченою гнучкістю.

— Я вже все розповів вашій колезі.

— Що ж, тобі доведеться все повторити.

— Чого це ви мені тикаєте?

Голос звучав молодо й спокійно, але з усіма ознаками хронічного стресу. Або ж старої доброї ненависті до поліцаїв.

— У кожному разі, — додав він, — по телефону я вам нічого не скажу. Де гарантія, що ви флік?

Ньєман усміхнувся: цей галімий дзвінок був подаруночком від Деснос. Вона знала, що Моллек пошле його куди подалі, та заздалегідь цьому раділа. Але Ньєману було не звикати працювати з норовистими.

— Фліки завжди працюють двома способами, — терпляче пояснив він. — Є швидкий режим і є повільний. Це може тривати п’ять хвилин телефоном, або я можу відправити по тебе жандармів. Проведеш як мінімум ніч у відділку. Тобі вирішувати...

Мовчанка, переривана якимись різкими звуками й довгим відлунням. Інтерн одчиняв двері, спускався сходами, перетинав фоє. Нарешті, у динаміку засвистів вітер, а тоді чиркання запальнички сповістило, що чоловік дістався пункту призначення.

Якщо вже гаяти час на фліка, то хоч із цигаркою.

— Що ви хочете дізнатися?

— Я дзвоню з приводу камінця в...

— Це був не камінець.

— Як це?

— Коли я витягнув його з Самюелевого рота, це було схоже на уламок піщаника чи щось таке. Насправді ж так здалося через пилюку.

— І що ж це, врешті?

— Вугілля. Можливо, деревне. Таке ж легеньке.

Мало того, що подібна речовина незрозуміло як опинилася серед уламків, так Циммерман ще й не потурбувався описати знахідку. Це вже було майже дно.

— Чому Циммерман не згадав про цю деталь?

— Бо йому насрати. Він виходить на пенсію, та й він насправді не патологоанатом.

— Що ще ти можеш розповісти мені про цей розтин?

— Нічого. В усьому іншому то був просто фарш із плоті й кісток, почавлених кількома тоннами каміння.

— Дякую, Ібрагіме.

Ньєман обдумав цю новину — він мало не відчував вуглинку у своїй долоні. Ритуал, проведений убивцею, набував ще й іншого значення: він був продуманий заздалегідь. Ні вугілля, ні сланцю, ні будь-яких інших горючих копалин у каплиці немає й близько. Зловмисник приніс той шматочок із собою.

Хіба що то посланці вдалися до ритуалу, перш ніж поховати тіло під обвалом? Ні. Що далі Ньєман просувався, то більше схилявся до сценарію в трьох діях.

Сутичка між Полем Парісом і Самюелем.

Убивство анабаптиста невідомим.

Обвал риштувань посланцями.

Деревне вугілля.

Ньєман і гадки не мав, що робити з цією новою деталлю, але відчував якийсь зв’язок між нею та обвугленими обличчями на схованих фресках у каплиці.

Хто згорів там за кілька століть до того?

44

Пролізши крізь колючий дріт, Івана прямувала до переліску, щоб — нарешті — сховати телефон. Вечір минув абсолютно звичайно: прийняла душ, перевдяглася, пішла на вечерю, де їла за чотирьох. І щоб боротися з утомою, і щоб притлумити неясний гнів.

Маленький урок Рашель стояв їй посеред горла. Вона мусила терпіти пиндючливу промову дівчини та вдавати із себе одну з тих, кого вона найбільше ненавиділа, — журналістку. А найгірше, що Івана зайшла в глухий кут. Рашель більше і слова не скаже, та й до інших посланців до кінця збору винограду наблизитися не вдасться. Дівчисько, мабуть, попередило старших — Жакоба та його шайку — і тепер тримали Івану на оці. Просто диво, як їй вдалося вислизнути цього вечора.

Під час вечері флікиня ні з ким не говорила. Вона думала про Марселя. «Ви засумували за кимсь — а спорожнів весь світ», — писав Ламартін, чи Шатобріан, чи хто там. Івана усвідомлювала, що то був не просто товариш по каторзі. Вона впізнала в ньому брата по нещастю, маргінала в пошуках віх, який, як і вона, вмів лише одне — вічно утікати.

Рашель брехала. Щоби Марсель поїхав ось так, після їхньої втечі, не сказавши Івані ні слова? Швидше він узагалі не повернувся з нічної погоні. Посланці схопили його та десь зачинили? Івана насправді не вірила в цю версію — у них була серйозна служба безпеки, але найперше — вони залишалися мирними виноградарями. Важко уявити їх у ролі катів чи викрадачів.

А головне, не було жодної причини викрадати Марселя. Що він міг побачити такого, чого не побачила Івана? Вони лише знайшли складену докупи фреску в стодолі, та й та не становила значного інтересу...

Івана наближалася до темної лінії дерев. Примерзла трава під її ногами хрускотіла, наче кірка крем-брюле. Лише злегка побілівши, краєвид змінився. Стовбури, гілля, чагарники — усе ніби вдарила крижана блискавка.

Продираючись через колючі кущі, чіпляючись за гілки, Івана не бачила ні кінця ні краю цим тортурам. Вона вже була близька до розпачу, коли нарешті побачила свій дуб. Чорний, ніби мармурова колона, місцями поїдений лишайником, він слугував таким собі маяком, який відновлював рівновагу всієї ночі.

Івана пройшла ще крок — і простягнулася, тріскаючи гілляччям. «Чорт!» — вилаялась вона, випльовуючи хмарку пари. Дівчина насилу підвелася й пошукала поглядом, за що ж перечепилася.

Тоді вона побачила його.

На вкритих мохом коренях лежало тіло. У нічній млі біліло його обличчя, спотворене страхітливим виразом страждання.

Тремтячи, Івана покопирсалася в кишенях, шукаючи телефон, увімкнула на ньому ліхтарик і посвітила на труп.

Марсель... Вона підійшла, задихаючись, безглуздим рефлекторним рухом спробувала намацати пульс, тоді скерувала промінь на обличчя. Роззявлений рот перетворився на оточену памороззю рану. Зуби ніколи не були сильним боком найманця, але, вочевидь, йому вирвали й ті, що лишалися, і то не дуже церемонячись.

Дихати було дедалі важче. Через холод, шок, журбу сльозилися очі. Хто це зробив? І чому?

Продовжуючи огляд, флікиня виявила, що чоловіку відрізали всі пальці до половини. А кінцівки — руки, ноги — вигиналися під неможливими кутами, і кожна кістка була зламана.

Але найгіршим — Івана не одразу це усвідомила — була головна рана: Марселю випатрали черево, і, так ніби цього було не достатньо, його задушили власного тонкою кишкою — сіруватою мотузкою, затвердлою на морозі, яка обвивала його шию, наче ліана.

Івана впала на коліна. Вона ніби провалювалася в чорну вологу нору. Вона задихалася, і над нею змикалася ніч, якій, здавалося, не буде кінця.

Тоді до флікині повільно прийшов ще один очевидний здогад.

Труп опинився тут не випадково. Це закатоване тіло було посланням — і призначене воно було саме їй. Ті, хто це зробив, знали, що вони з Марселем спільники. Знали, що Івана — не сезонна робітниця. Знали, що напередодні вона була у Сховищі. I, last but not least[22], вони знали, що вона ховає телефон біля підніжжя цього дуба.

Івана позадкувала й сіла на опале листя та холодну землю з порожнім поглядом і такою ж головою, приголомшена видовищем цього бідолахи, в якого забрали будь-яке майбутнє й рештки гідності. Вона сиділа так, не стежачи за часом, відчуваючи, як волога просочує одяг і поволі заволодіває нею, не боячись навіть, що її хтось побачить або що на неї також нападуть.

Нарешті Івана отямилася від цієї летаргії та схопила телефон, який впустила була на землю. Хоч пальці й заніміли, їй вдалося вирубити ліхтар, а тоді відімкнути режим польоту.

Диво — з’явився зв’язок.

Заряду лишилося на одну поділку.

Натиснула на кнопку: Ньєман...

— Алло?