Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 22)
— Час не жде, — мовив чоловік вибачливим тоном.
Ньєман супроводив його до виходу з відділку й провів поглядом, із яким вислуховують цікаву оповідку. Можливо, в каплиці святого Амвросія справді намагалися вкрасти фреску. Можливо, вся сіль цієї історії полягала в захованих розписах... Але Жакоб не мав до цього стосунку.
Натомість ритуальний камінчик у роті був адресований їм, Жакобу та іншим посланцям.
У кишені завібрував телефон — Карл Ґустав Юнґ зацінив би таку синхронність.
Флік поглянув на екран: імені не висвічувалось.
Але він одразу впізнав номер.
28
— До чого була ця облава в Маєтку?
— У мене не було вибору.
— Що це означає? Що відбувається?
Голос Івани звучав відверто ворожо, але Ньєман був надто щасливий чути його, щоби поставити напарницю на місце. Він уявляв, як вона ховається десь у підліску, вчепившись в одноразову мобілку. Від цієї картини фліку стало недобре.
Опанувавши себе, він коротко підсумував просування розслідування.
— І ви просто затримуєте чуваків із мутним минулим? Це єдина ваша ідея?
— Наразі я зосередився на злодюжках в околицях. Логічно, ні?
— Я днями працюю з цими робітниками. Можу вам сказати, що серед них немає ні поціновувачів мистецтва, ні тих, хто хоч трішки знається на релігії. Якщо сталося вбивство, воно пов’язано з ритуалами й віруваннями посланців.
Флік усміхнувся: він був згодний з Іваною. Але фреска відіграла в цьому всьому якусь роль — він нутром це відчував.
— Бачила сьогодні вашу альтер еґо, — мовила Івана.
— Кого?
— Жандармку з великими цицьками.
Це зауваження зачепило Ньємана, хоч він і не розумів, чому.
— Розкажи краще, що ти дізналася.
Івана короткими сухими фразами описала йому свої враження від общини. Повне розчарування: вона не дізналася нічого нового.
— Це все? — проревів він.
— Я закорешилася з однією дівчиною. Але потрібен час.
— Якраз часу в тебе й нема.
— Це потайна спільнота. Силою їх не візьмеш. Ваша облава вже була великим промахом. Але є ще дещо...
Івана вивалила перед ним якусь маячливу історію про нічні служби пошепки:
— Ішлося про якогось звіра. Das Biest.
— Що за звір?
— Гадки не маю, але... я відчувала його присутність. Присутність звіра...
Ньєман подумав, що Івану треба швидко звідти забирати — вона сповзала на темний бік цього цирку.
— У мене для тебе завдання, — заговорив він, аби повернутися до серйозних речей. — Посланці десь заникали уламки склепіння. Такий собі Жакоб запевнив мене, що ми зможемо їх побачити, але я практично впевнений, що він водить нас за ніс.
— І що?
— Знайди їх. Вони десь у Маєтку. Я відчуваю, що ці каменюки дадуть нам ключик до справи.
— Якщо я їх знайду, що мені з ними робити?
Вічно цей її глузливий тон, на межі провокації.
Розмова з нею гріла Ньєману серце, але водночас у животі наростала якась порожнеча.
— Принаймні знатимемо, де вони, і зможемо провести обшук.
— Це вже скоро ввійде у звичку.
— Знайди фреску, Івано. Якнайшвидше. Так ми виграємо дорогоцінний час.
Коли вона вже збиралася покласти слухавку, Ньєман докинув:
— Івано!
— Що?
— Бережи себе. Ми не знаємо достеменно, куди влізаємо.
Флікиня реготнула, але сміх застряг їй у горлі.
— Кому ви це кажете!
29
Марсель за звичкою курив косячок, простягнувшись на лавці біля одного з обідніх столів. Він заснув із самокруткою в зубах. Фламенко досі свердлило нічну тишу. Хіба що до нього додалася якась трагічна нотка, з огляду на запакованих братів.
Івана потрусила Марселя за плечі. Жодної реакції. Джойнт тлів у нього між губів, ніби лампадка.
— Прокидайся!
Вона говорила тихо, але енергійно сіпаючи його за рукав. Від Марселя тхнуло випивкою. Івана не розуміла, де він її надибав, — парадоксально, але найманцям заборонялося споживати вино та інший алкоголь.
— Марсель, блядь!
Хлоп нарешті розплющив одне око.
— Хочеш затяжку? — сказав він, простягаючи їй косяк.
— Мені потрібна твоя допомога.
— Іди в сраку.
Івана покопалася в кишені й сунула Марселю в руку сотню євро — вона завбачливо заховала в черевиках трохи кешу.
Банкноти в долоні привернули увагу чоловіка.
— Який у тебе план? — запитав він, встаючи.
Івана сіла поруч і пояснила: у них була одна ніч, аби розшукати уламки з каплиці та сфоткати їх.
Марсель знову потягував свій джойнт, опустивши голову, мовчки, можливо, навіть не слухаючи її. Проте зрештою він сказав:
— І що ти потім робитимеш із цією хріновиною?
— Це вже мої справи.
— Ти точно журналістка?