Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 21)

Скільки часу він там простояв?

27

Ньєман із посланцем усілися в залі для нарад у відділку — тридцять із зайвим квадратних метрів, лінолеум на підлозі, тьмяні світильники на стелі, столи, розставлені у формі літери «П»... Доброзичлива нейтральність у стилі французьких держустанов.

Жакоб, абсолютно спокійний, сидів на краєчку стільця, поклавши капелюха на коліна. Флік очікував на старий добрий скандал, але пан заговорив тихенько, як мишка.

— Ми незадоволені, — мовив він м’яким тоном.

Ньєман кивнув, тоді дав чоловіку виговоритись.

Жодних сюрпризів у капелюсі: скандальне рішення арештувати лише чоловіків ромського походження, святотатство проникнення до Маєтку з вогнепальною зброєю, ризик затримати збір урожаю...

Це все були слова Шніцлера, тільки посланець прожебонів їх ледь не пошепки. Ньєман радше обрав би прокуророве волання.

— Вибачте, — сказав Ньєман, — ми мусили діяти стриманіше.

Жакоб кивнув, задоволений цими словами.

Але Ньєман не договорив.

— Проте, — повів він далі, — маю нагадати вам, що й на вас теж розповсюджується компетенція правоохоронних органів нашої країни. Хоч ваш Маєток і відрізняється за духом і правилами, він усе ж входить до французької території. Таким чином, ви не маєте дипломатичного імунітету чи чогось подібного.

Він карбував кожен склад, навмисно нагромаджуючи терміни з цивільного кодексу.

— Але, врешті, — відказав анабаптист (його щоки стали на кілька тонів багрянішими), — у чому звинувачують цих робітників?

Ньєман похитав головою, вдаючи, ніби шкодує про те, що мусить зараз повідомити:

— Нічого не можу вам сказати. Але маю вас попередити: Самюеля вбили.

— Що?

Подив був розіграний відмінно. Флік не сумнівався, що Жакоб стежив за просуванням слідства в режимі реального часу. Він не знав точно, як саме, але посланці явно мали засоби для спостереження за зовнішнім світом...

— Звідки ви це взяли?

— Повторюю, — відповів Ньєман, — я не можу видавати таємниці слідства. Але ви маєте зрозуміти, що за таких обставин ми мусили якнайшвидше перевірити всі зачіпки.

— І злочин міг скоїти один із цих чоловіків?

Ньєману не хотілося виливати посланцеві всю душу, але треба було дати йому хоч якісь відомості, аби його задобрити.

— Ми розробляємо версію крадіжки, — стисло окреслив ситуацію флік. — Пограбування, яке обернулося трагедією.

— Крадіжки? — перепитав Жакоб приголомшеним тоном. — Але що там красти?

— Уламки склепіння.

— Але воно не має ані найменшої цінності!

— Я в цьому не такий впевнений. Ви знали, що під верхнім шаром фресок існують інші розписи?

Чистий блеф, але, враховуючи лицемірну поведінку Жакоба, — на війні як на війні.

— Хто вам таке сказав? Такі чутки завжди ходили, але жодного доказу немає.

— Чому ви заборонили Максу Леманну зробити рентген склепінь?

— Та нічого ми йому не забороняли! Просто це не входило в технічне завдання, от і все.

— Ви не хотіли би знати, що там під фресками?

— Там нічого. Це якесь безглуздя.

Ньєман нахилився над столом, спершись на лікті.

— Тоді навіщо ховати уламки обваленої стелі?

— Нічого ми не ховали!

— Де вони?

— У Дієцезії. Ми прибрали їх тимчасово, поки не зміцнять конструкції.

— Я можу їх побачити?

— Звісно. Без проблем.

— Ви знайшли всі фрагменти?

— Ну... так.

— Жодного не бракувало? Нічого не вкрадено?

— Комісаре...

— Майоре.

— Майоре, я не розумію нічого з того, що ви кажете, і, якщо дозволите, ваше розслідування виглядає досить-таки плутано. Ви навіть відштовхуєтесь від абсолютної нісенітниці: у Маєтку не може статися насилля.

— Каплиця святого Амвросія розташована не на вашій території.

— Але вона належить нам. Та й потім, я не про це. Жоден член нашої общини не міг стати жертвою нападу.

— Чому?

— Ми не маємо жодних зв’язків із зовнішнім світом. У нас немає грошей, і ми не становимо ні найменшого інтересу для... вас, інших. До слова, чому ви вважаєте, що Самюель помер не через обвал?

Флік дивився, як коротун вовтузиться на своєму стільці. Через чорний костюм, підтяжки й капелюх він походив на фігурку святого в різдвяній шопці. У відділку поліції він виглядав так само недоречно, як монах із тонзурою в рясі та аналаві — у нічному клубі.

Невеличкий електрошок посланцю не завадить. Ньєман кількома словами обмовився про камінець у роті. Той знову вирячив очі. Вочевидь, він був не в курсі.

— Це вам ні про що не говорить? — наполегливо запитав Ньєман.

— Та... ні.

— Якийсь ритуал, пов’язаний із вашою конфесією?

— Точно ні. Ви плутаєте релігію й забобони.

Останнє слово Жакоб вимовив гидливим тоном.

Навіть обуреним. Але Ньєман не розумів, чим розламування хліба чи помазання чола відрізнялося від камінчика в роті у трупа. Як хтось, він уже не пам’ятав хто, казав: «Якщо ви в театрі й усі навколо вірять у виставу, отже, ви в церкві».

Тим часом Жакоб пустився ще в одну лекцію про життєві принципи посланців, які були засновані на Біблії та правилах, установлених першими анабаптистами. Так само суцільна вода, але цією ще й хрестять і святять.

Флік на таких речах собаку з’їв. Брехуни, казкарі, дурисвіти — він таких бачив сотні. Він знав, відчував, що Жакоб бреше, але ніяк не міг зрозуміти його мотив.

— Коли ви плануєте звільнити наших робітників? — запитав вірянин на прощання.

— Це покаже слідство.

— Я чітко вказав панові прокурору, що...

— Це не повинно затримати збір винограду. Я зрозумів ваш меседж.

Жакоб підвівся й знову заусміхався. Здавалося, ніби він готовий повернутися до свого вертепу.