Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 24)
Івана зупинилася на кілька секунд перевести подих. Тіло горіло від бігу, але це було лише поверхневе явище. Усередині вона відчувала такий холод, що здавалося, ніби її кістки можуть зламатись, наче вкриті памороззю гілки. Земля навколо була кольору заліза, а лози спліталися подібно до колючого дроту на військовій базі.
Івана уяви не мала, де вона, а її вміння орієнтуватися на місцевості було не набагато більшим за її смак до м’яса. Зненацька в неї геть зникло бажання розмірковувати: на дорозі з’явилося світло. Посланці просвічували хащі ксеноновими лампами — у цих охоронців точно не було жодних проблем із сучасними технологіями.
Івана розвернулася й побігла, зігнувшись удвоє між рядами винограду. Важко сапаючи, вони намагалася водночас сяк-так привести до ладу думки, аби вхопити хоч краплю логіки. Як вона втрапила в таку дупу? Як мирна община могла перетворитися на командос, готових пристрелити її за те, що вона вдерлася до їхньої стодоли?
Флікиня добігла до кінця ряду. Кущі, кілька дерев, а за ними — знову виноградники. Вона не бачила нічого знайомого, не помічала жодного знаку, жодного орієнтиру, за яким можна було б знайти дорогу. Івана знов озирнулася й побачила синюваті промені, що танцювали морозним повітрям. Вона віддалилася від переслідувачів, але ті й далі просувалися в її напрямку.
Івана перетнула лісочок і знову помчала з усіх ніг. Земля під ногами була тверда, наче крига. Принаймні на ній не залишиться слідів...
Вона впала на коліна. Господи. Ця сцена нагадувала їй погоні соцмістечками часів її молодості, де вона повільно вбивала себе наркотою, як вихаркують кров у раковину. Там доводилося бігти, коли налітала бригада патрульних, ховатися по підвалах, коли не було чим заплатити дилеру, затримувати дихання на парковках, коли банді в капюшонах хотілося трішки позабавлятися з чиєюсь дупцею...
Раптом праворуч, за п’ятдесят метрів від Івани блиснув промінь. Хороша новина: вони обшукували виноградники наосліп — вони її не помітили. Погана: вони наближалися.
Тоді Івані сяйнула геніальна ідея, чи принаймні так їй здалося. Треба було тікати туди, де її ніхто не знайде: на ту дорогу, звідки вона прийшла. Посланці й уявити не могли, що вона піде у зворотний бік.
Обережно, дуже обережно вона встала, намагаючись не тріснути жодною гілочкою, а тоді тихенько, як мишка, покрокувала назад, так само зігнувшись удвоє, черкаючи вухами по хрустких від паморозі листках винограду. Вона не гаяла часу й не ризикувала озиратися, але була переконана, що її переслідувачі віддаляються в протилежному напрямку.
Івана вистрибнула на дорогу й побігла. Не до стодоли, а в інший бік, до табору сезонних робітників. Вона подумала про Марселя. Куди він побіг? У якому напрямку?
Невдовзі Івана влилася в ритм і відновила дихання. Як на фліка вона була не надто спортивна, правду кажучи, взагалі не спортивна. Але віддаляючись від Сховища, вона залишала позаду власний страх, і її тіло поверталося до стабільного стану.
Її «найки» тупали асфальтом —
Івана занурилась у свої переможні роздуми, коли за спиною зринуло яскраве біле світло. Ефект був таким же потужним, як куля між лопаток. Від подиву, страху й зневіри Івана завагалась і за інерцією бігла далі, так ніби мала хоч якийсь шанс відірватися від машини за спиною.
У горлі пекло вогнем. Вона ковтала повітря, як викинута на берег риба — тріпотливі зябра, животом догори, агонія поміж сріблястих лусочок...
Зрештою Івана зупинилася та переможено зігнулася, впершись долонями в коліна. Їй здавалося, ніби вона зараз виблює всі нутрощі на дорогу — вже уявляла, як вони стікають кров’ю і виблискують у світлі фар, наче молюски на палубі корабля.
— Що ти тут робиш?
Івана підвела голову і побачила опущене пасажирське вікно чорної автівки. У глибині цієї дешевої рамки виднілася Рашель за кермом — у її маленьких ручках воно нагадувало колесо возу.
Івана не змогла відповісти. Їй потрібно було ще трохи повітря, кисню, холоду, щоби прийти до тями. Вона поглянула на гігантський джип, який вела Рашель: сільська машина, щось середнє між позашляховиком і зернозбиральним комбайном.
— Сідаєш чи як?
Івана мовчки відчинила дверцята й застрибнула до салону.
— Ходу.
32
Вони обидві були не на своєму місці.
Якого хріна Рашель робила глупої ночі за кермом цього монстра посеред виноградників? А Івана — чому вона, вся в землі, бігла безлюдною дорогою?
Пояснення Рашель було лаконічним. Збір винограду — це безперервна робота. Удень треба збирати ягоди. Увечері чавити їх. Уночі — перевозити в погреби. Посланці працювали за восьмигодинними змінами.
Анабаптистка виправдовувалася суто з увічливості: вона була в себе вдома і не мусила ні перед ким звітувати.
А от Івана — це інша історія.
— А ти, — перейшла в наступ посланниця, — що ти тут робиш о такій годині?
Не зводячи очей з дороги, Івана заламувала руки. Вона весь час трусилася — вочевидь, у цій тачці не було опалення. Вона відчувала, як мокрий одяг прилипає до шкіри. Водночас її нутро все ще кипіло — від зусиль, від страху, від адреналіну.
— Я збрехала, — зізналася вона. — Я журналістка.
Рашель не виглядала приголомшеною. У неї була особлива манера водити: прикипівши руками до керма, вона нахилялася до вітрового скла, наче дорога щось їй нашіптувала...
— Мені шкода, — додала Івана.
Рашель мовчала. Нестерпна тиша. Івані здавалося, наче її нерви рвуться один за одним, мов струни фортепіано, які перекушують кліщами.
Раптом водійка кинула на неї лукавий погляд.
— А можна дізнатися, що ти винюхуєш?
— Нічого особливого. Моя редакція заплатила за цей репортаж, і мені спало на думку, так би мовити, проникнути сюди під прикриттям.
Рашель навіть не запитала, про яке видання йшлося. Та сама зневага до світських.
— Знайшла щось цікаве для статті?
Її хитрість перетворювалася на сарказм. Зрештою, цей м’який, дитячий і водночас столітній голос видавав у Рашель непомірну гординю. Гординю всепрощення. Поблажливість Добра до Зла, праведників до заблукалих душ... Івана пізнала її на навчаннях катехізису в деяких прийомних сім’ях. Це зводило її з глузду.
Вона відчувала велику спокусу вивалити перед посланницею історію про фреску та озброєних охоронців, але відчула, що слід гнути ту саму лінію: грати не надто кмітливу журналістку.
— Я не проводжу розслідування. Я просто намагаюся проникнутись вашою культурою, вашою духовністю.
— Ну-ну. Ти хочеш вивідати нашу таємницю.
— А у вас є якась таємниця?
Рашель розреготалася, як вибухає склянка в дужій руці.
— Я просто хотіла тебе підловити. Не дуже милостиво з мого боку. Ні, таємниці жодної немає. Та й не було ніколи. Але вже п’ять століть ви думаєте, ніби ми щось приховуємо. Аж дивно, як вам важко прийняти нашу простоту.
Після кожного речення вона з таким же успіхом могла тихенько додавати: «Але це не страшно». І ще тихіше: «Ви ніколи нічого не зрозумієте, але ми не тримаємо на вас зла».
— А куди, — мовила посланниця, — ти ходила цієї ночі?
Івана мовчала. Синювата дорога попереду нагадувала старі негативи. Бліді стовбури справді створювали подібний ефект: біле замість чорного, чорне замість білого...
Фліківський інстинкт підказав Івані, що цієї миті вона має сказати правду. Вона й так добряче перевищила свій ліміт обману.
— Я шукала фреску.
— Яку фреску?
— Ту, яка обвалилася і вбила Самюеля.
Цього разу Рашель виказала подив.
— І... знайшла?
Тільки правда — іншого вибору не було:
— Вона в Сховищі.
— Звідки ти знаєш про Сховище?
— Мені про нього розповідали. Інші найманці.
— Хто?
— Без поняття. Я не знаю їхніх імен.
— Чому тебе цікавлять ці черепки?
— Бо мені здається дивним, що ви винесли їх із каплиці й заховали.
— Ми просто зберігаємо розписи в надійному місці, от і все.
Із її вуст пояснення звучало логічно. Але Івана пригадала озброєних сторожів. Прості черепки не охороняють із кулеметами НК UMP.
Раптом вона згадала про телефон, який досі лежав у кишені. Навіть не в режимі польоту. Івану миттю охопив смертельний страх, що він може задзвонити.