Юрий Ячейкин – Сплячий лелека (страница 35)
— У німецькій імперії навіть мирного часу щороку доброчинно накладало на себе руки від вісімнадцяти до двадцяти тисяч самогубців. А тут — злякався смерті… Як же ця людина могла бачити, що його десятки тисяч солдатів вмирають, але мужньо бороняться до останнього, і після цього віддатися більшовикам?! Та це…
Гітлер аж захлинувся від люті — починався шал. Цейтцлер поспішив завуркотіти:
— Так, це щось зовсім неуявне…
— Підозра у мене ще раніше виникла. Коли він отримав від росіян ультиматум, то питав мене, що йому робити. Як він міг взагалі про отаке питати? Відтак у майбутньому, щоразу, коли якась фортеця буде блокована і начальник гарнізону отримає вимогу про капітуляцію, він почне мене запитувати, що йому тепер робити?! А з якою невимушеністю зробив це Удет! Або Беккер: заплутався зі своїм озброєнням і… кулю в лоб. Як просто це зробити! Пістолет — це ж легка смерть! І щоб перелякатися, глянувши на нього? Ха! Краще податися на поховання живцем… А він саме тоді капітулював, коли достеменно знав, що його смерть спонукала б інших триматися в «котлі». Та нині, коли він подав такий ганебний приклад, не можна чекати, щоб солдати чинили опір.
Аж тут Цейтцлер теж заклекотів, можливо, удавано, демонструючи фюрерові своє обурення:
— Тут не може бути жодних виправдань! Він зобов’язаний був негайно застрелитись, як тільки відчув, що нерви відмовляють…
— Це зрозуміло! Коли відмовляють нерви, слід собі сказати: «Я нічого більшого не можу зробити» — і кулю в лоб. То й говорили б: людина мусила застрелитись, вона діяла за величним прикладом полководців минувшини, які кидалися на власний меч, якщо їх спіткала воєнна невдача. Навіть Вар[20], коли його переміг фюрер наших пращурів-херусків Арміній, наказав своєму рабові: тепер убий мене!..
— Я досі думаю, — замислено мовив Цейтцлер, — що вони так і вчинили, а росіяни зумисне запевняють, ніби всіх полонили.
Майор Енгель, який досі нотував мовчки, не стримався й похмуро втрутився до розмови, точно наслідуючи інтонації фюрера:
— Ет! Росіяни навіть не повідомили, що його взято в полон тяжко пораненим. Адже тоді вони могли б трохи згодом повідомити, що він вмер від ран… Ні, його взято в полон живим і неушкодженим.
— Трагедія вже сталася! — патетично вигукнув фюрер. — Вона мусить бути пересторогою. Цієї війни більш ніхто не одержить звання фельдмаршала. Віднині я вручатиму жезл лише після остаточної перемоги[21].
Цейтцлер скрушно зітхнув:
— Була така величезна певність в його гідній кончині, щоб дати йому за життя останню втіху…
— Звісно, всі були певні, що його загибель буде героїчною!
— Так, інакше — немислимо…
Гітлер остаточно зірвався на нестримний шал. Слова ринули уривчасті, ніби позбавлені глузду й подекуди логічного зв’язку:
— Якщо маленький чоловічок-хробачок, якого чавлять всі лиха, піднесе за такої ситуації руки вгору — здасться на милість переможця, я такого розумію! Але я мушу висловити: як героїчно!.. Це неможливо заперечувати!.. Звісно, і багато хто з німців!.. І що ми, з нашим дійсно таким духовно стійким офіцерським корпусом, з нашими високобоєздатними солдатами і нашою зброєю, що переважає російську, не здатні!.. Ми ж завжди переважали ворога!.. Тільки Москва і Сталінград… Тільки-но я сьогодні вночі почув про це, я негайно наказав уточнити, чи дійсно все це оголошено по всьому світу, чи мені тільки уві сні примарилося. Якби не встигли розбазікати по радіо, я б моментально щось… Найбільше мене казить, що через одного-єдиного слабосильного, безхребетного… перекреслено мужність величезної кількості вояків!.. Уявіть собі: він прибуває до Москви… Там він підпише все!.. Усе, що вимагатимуть… І ще шкрябатиме відозви… Самі переконаєтеся: тепер вони дійдуть до найглибшого морального падіння! Ясно одне: всяке зло неодмінно породжує інше!
Нарешті за весь час розмови Цейтцлер вперше заклопотано запитав по-службовому:
— Завтра робитимуть повідомлення про події в Сталінграді для нашої і зарубіжної преси. Чи не скасувати?
— Ні… Але я хочу ще повернутися до попередньої думки. Румунський генерал Ласкар загинув зі своїми людьми[22]. Я задоволений тим, що встиг нагородити його за життя Залізним хрестом з дубовим листям. Тож як могло скоїтися таке? Коли я сьогодні о пів на третю ночі дізнався про це — я рано ліг спати, я одразу викликав Путткамера і звелів йому… Весь штаб його у полоні! Відтепер червоні підуть навально…
— Я також так гадаю, — погодився Цейтцлер.
Гітлер витріщив на нього очі мов несамовитий і прошепотів:
— Він найближчим часом патякатиме по радіо, ось побачите. І Шмідт з Зейдліцом репетуватимуть перед мікрофоном. Росіяни зачинять їх у підвалі з пацюками, і за якихось дві доби їхні язики розв’яжуться…
Мешканців бетонованих бункерів «Вовчого лігва» лихоманило.
Новий наступ Червоної Армії під Сталінградом створив реальну загрозу повного оточення всього південного флангу гітлерівського вермахту, що діяв на Східному фронті,— від Дону до Кавказу та Чорноморського узбережжя і від приволзького степу до Азовського моря. На підступах до Головного Кавказького хребта безнадійно загрузла 1-а танкова армія на чолі з фон Клейстом. На узбережжі Чорного моря безсило тупцювала на місці 17-та польова армія Руоффа. І це не рахуючи румунських, угорських і словацьких дивізій, а також окремих корпусів (в тому числі спецкорпус «Ф»), частин, зондеркоманд і «національних легіонів»… У такому «котлі» зварилася б гарна юшка! І тому зловісна примара нової катастрофи породила нове лячне визначення: «Супер-Сталінград». Воно увійшло в офіційну штабну термінологію і задокументовано. А генерал-полковникові фон Клейсту з того ляку було присвоєно звання генерал-фельдмаршала, про яке він не мріяв навіть в пору своїх найбільших успіхів. Панувала тверда певність, що прусський юнкер фон Клейст на випадок чого таки застрелиться! Про забезпечення його сім’ї фюрер подбав наперед — разом з маршальським жезлом він вручив йому 250 тисяч рейхсмарок. Дарунок на купівлю баронського маєтку…
То що ж виходить? Аби отримати маршальський жезл, слід потрапити в залізне кільце повального винищення або сторчголов тікати, гублячи людей і втрачаючи воєнну техніку? Отак переможне слово «Сталінград» почало породжувати битих дойче-фельдмаршалів. Парадоксально, але факт…
Розділ 15
ПОСИЛКА ВІД СТУДЕНТКИ
Краснодар — столиця кубанського краю, місто козачої слави. Генерал Роговцев знався з цим містом добре і здавна — ще з часів громадянської війни. Потім, у довоєнні часи, неоднораз навідувався до Краснодара в службових справах. Щоразу помічав зміни: нові будови, нові житла, санаторії, будинки відпочинку.
А зараз, коли разом з військами увійшов до нього, то спершу і не впізнав. Краснодар був зруйнований, скалічений, спалений, розстріляний… На кожному кроці — сліди кривавих злочинів.
Місто планомірно зруйнували винищувальні зондеркоманди. Дерева палили з вогнеметів. Будинки здіймали у повітря вибухівкою. В’язнів розстрілювали прямо в камерах. У кожному карцері знайшли по трупу — в них стріляли крізь вічко у дверях. Попелища, руїни, трупи… Підірвано будівлі геть усіх інститутів, технікумів, шкіл, бібліотек, лікарень, будинків культури і відпочинку, кінотеатрів і клубів. Зруйнування були такі «тотальні», що центральні вулиці Красна і Пролетарська виявилися похованими під руїнами. Довелося танками таранити купи битої цегли, щоб прокласти придатні для проїзду шляхи. А на вцілілих деревах досі ввижалися повішені.
Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що в хаті з двох кімнат І кухні розмістиш? Довелося у присадибному садочку поставити палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.
Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах вони шукали загиблих родичів серед тисяч трупів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні акції проти дітей, яких вбивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — «обезлюднення життєвого простору».
Черговий зустрів Матвія Івановича рапортом:
— Товаришу генерал-майор, розміщення всіх служб завершено. Налагоджено зв’язок зі штабом фронту.
— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у прочинені лейтенантом двері.
Тут, у кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги.
Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали:
— Прошу!
— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів усе той же черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили до нас якогось старигана. Запевняє, що має важливі вісті. Каже, що вони адресовані вам особисто.
— Де він?
— Тут, за дверима.
— Передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.
— Слухаюсь!
Двері тихо, але щільно зачинилися.
…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом зморщок. У старому, заяложеному до лиску кожусі, з-під якого ще виглядав і ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях.
— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив «танцювати від печі».