Юрий Ячейкин – Сплячий лелека (страница 34)

— У кого? — Хейніш глипнув на відчинене вікно.

— З цього номера старший адміністратор фотографував — у нього «Мінокс».

— Що? — аж заревів Хейніш. — Де цей нікчема?

— Я стріляв у нього, коли він намагався втекти через вікно.

Хейніш підійшов до вікна і вихилився у двір: там, окрім вартового, товпилися патрульні солдати і офіцер.

— Живий? — спитав оберштурмбанфюрер.

— Труп! — відповіли знизу.

— Фотоапарат є?

— Затиснутий у руці!..

— Добре. Несіть труп до мене! З фотоапаратом обережніше!

Хейніш мерзлякувато пересмикнув плечима і зачинив вікно. Мовив задумливо, не приховуючи професійного здивування:

— Ось вам, Майєре, зразок методів більшовицької розвідки. Його «легенда»: базарна спекуляція, в’язниця, штрафний батальйон, добровільна здача в полон — усе це легко інсценізувати. Але цього мало! Він, щоб втертися до вас у довіру, виказав кількох більшовицьких і комсомольських функціонерів. Уявляєте, яка підступність? Але — розумна! — закінчив з повагою.

— Це дуже жорстоко, — озвався Майєр.

— Ще б пак! Але ж переконливо… А може… Гм! Схоже на те! Мабуть, під наші кулі потрапили люди, які нічим не завинили перед німецькою владою. Тепер зрозуміло, чому вони геть усі вперто заперечували звинувачення на допитах… Так!.. А ще покійний Кеслер казав, що в червоних для нього зашморг давно сплетено… От як у нашому ділі можна помилятися. Вам наказ, Віллі: негайно проявіть плівку.

— Слухаю!

— І, як належить, зніміть з фотоапарата відбитки пальців, хоч усе і так ясно. Для протоколу.

О восьмій годині ранку Віллі Майєр доповів Хейнішу, що на фотоапараті виявлені відбитки пальців рук старшого адміністратора і що він зумів сфотографувати всіх чотирьох агентів.

— Зумів! — зареготав Хейніш. — Але ж росіянам не передав! Операція залишається в силі, агентів ми залишаємо, як планували. Ваша заслуга, Віллі, ваша… В боргу не залишусь… Шкода тільки, що обірвалась ниточка… Розумієте, Віллі, він повинен був комусь передати фотоплівку. А, чорт з ним! — махнув рукою оберштурмбанфюрер. — Зараз не до цього… Нема коли цим займатися…

Наступного дня Віллі Майєр, повертаючись разом з Крістіною зі служби в готель, поклав їй у кишеню магнітофонну плівку і похмуро мовив — свого кепського настрою не приховував:

— Даремно ризикували, фрейлейн. Наша затія не вдалася. Тільки й того, що ви ледь не наклали головою.

— Чому ж не вдалася, Віллі? — лагідно відповіла Крістіна. — Є і фотоплівка.

— У Хейніша! — буркнув Майєр.

— Заспокойтеся, Віллі, я фотографувала двома фотоапаратами.

— О, ви завбачливі!

— Мабуть, такою народилася…

— У Берліні такі витівки будуть неможливі, — жорстко сказав Майєр.

— Я це знаю, — погодилася Крістіна і, щоб підняти настрій у Віллі, додала: — Але ж і нас буде п’ятеро!

— П’ятеро? — здивувався Віллі. — Це для мене новина. Хто ж вони?

— Хто? Є у нас, у росіян, такий вислів: ти та я, та ми з тобою… От і порахуймо: п’ятеро!

— Виходить, Майєрів аж три?

— Так точно, пане оберштурмфюрер!

— Ого! Ви підносите мене до рангу самого господа-бога: один у трьох лицях…

Їх чекали нові випробування і небезпеки, а вони жартували.

За день до від’їзду Крістіна отримала останню зашифровану радіограму, яка несподівано нагадала їй недалекі у часі І такі вже далекі в її житті студентські роки. Такі далекі, що видавалися нереальними. Чому? Мабуть, тому, що радіограма надто нагадувала екзаменаційний білет. Отой, що містить в собі найважчі запитання:

«15. І. 43, Студентці.

1. Де проходять тилові оборонні позиції німців на Кавказі?

2. Характер укріплень?

3. В німецькій документації з’явилася кодова назва «Блакитна лінія». Що криється за назвою?

Важливі будь-які подробиці.

Професор».

Розділ 14

ЧОМУ ВІН НЕ ЗАСТРЕЛИВСЯ?

30 січня з «фортеці Сталінград» фюрерові «тисячолітнього рейху» надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. «Над Сталінградом, — з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, — ще майорить знамено зі свастикою». А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…

Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла «народним генералом», нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя. Тому крізь стиснуті, як від болю, зуби наказав полковникові Адаму, першому своєму ад’ютантові, загасити біля себе світло.

Нараз у дверях стемнілого підвалу без попередньої доповіді, як воно взагалі-то належить, з’явилася дебела постать генерала Росске. Ніхто йому за це не зауважив: генерал очолював дивізію, Яка боронила центр міста, центром оборони якої був оцей підвал в універмазі.

— Дивізія більше не спроможна чинити опір, — похмуро повідомив Росске. — Радянські танки наближаються до універмагу. Настав кінець.

Він не пішов з підвалу. Сів і знесилено притулився спиною до сірої стіни. І нікому не спало на думку гнати генерала до його конаючих серед руїн і снігових заметів вояків — на пекучий мороз, на колючий вітер, під шквал трасуючих куль. У цю ніч ніхто ніким і нічим не керував, ніхто ніким і нічим не цікавився, ніхто не чекав нікого і нічого. Окрім… Проте все було ясно без слів..

І все ж в ніч на 31 січня, під самісінький ранок, сталася несподіванка. До Паулюса, що, сидячи, куняв у затінку, поспіхом наблизився його начальник штабу генерал-лейтенант Шмідт і вручив термінову телеграму з «Вольфшанце».

У цю останню ніч Фрідріха Паулюса возведено в ранг фельдмаршала! Фюрер особисто вітає новоспеченого фельдмаршала «фортеці», яка нині уся розмістилася в магазинному підвалі.

Швидко. Катастрофічно швидко….

Адже лише в минулому грудні Паулюс з генерал-лейтенанта піднявся до звання генерал-полковника, і от маєш: коли він, власне, став генералом без армії, коли нічого іншого, як з покорою чекати полону, не лишається, йому вручають маршальський жезл.

За які заслуги? їх уже нема: вони назавжди перекреслені червоними стрілами наступу росіян.

Тоді за логікою спливає інше: з якою метою?

От на це запитання, здається, вірогідна відповідь є: фюрер кохається в «нордичній» історії, а з неї відомо, що німецький фельдмаршал ще ніколи не потрапляв у полон. Отже, маршальський жезл — це заряджений пістолет, який слід притулити до лоба і натиснути на гачок, завуальований натяк на те, щоб вчасно наклав на себе руки. Трупожеру з «Вольфшанце» потрібен мертвий німецький фельдмаршал!

— Це, мабуть, мусить означати наказ про самогубство, — з підкресленою зневагою мовив Паулюс. — Однак я не дам фюрерові отакої втіхи.

Був холодний, з рвучким вітром ранок. Фельдмаршал підняв хутряний комір шинелі і пішов до виходу — здаватися в полон, таким способом докорінно оновлюючи вояцьку історію Німеччини. П’ять армій фашистського блоку — дві німецькі, дві румунські, одна італійська — припинили існування. Тридцять дві дивізії і три корпуси знищено, в шістнадцяти вцілілих лишилося від половини до чверті особового складу…

…У «Вовчому лігві» лютувала чергова хвиля хворобливої «кризи довіри». Фюрер не міг вимовити ім’я Паулюса. Коли заходила про нього мова, фюрер з притиском сичав: «Він».

1 лютого Гітлер викликав до себе Цейтцлера. Ад’ютант фюрера майор Енгель сів за столик стенографісток. Нотувати «бесіду», сумбурну й розпачливу, почав о 12-й годині 17 хвилин, тобто тоді, коли рядовий мешканець рейху ще нічого не знав, бо німецьке радіо про катастрофу на Волзі мовчало, а слухати закордон давно було заборонено під страхом смертної кари.

Як і завжди, на початку мови Гітлер ще стримував себе, не шаленів, але це не надовго.

— Вони здалися там за всіма правилами. Можна було б вчинити інакше: згуртуватися, влаштувати кругову оборону, залишивши’ останні патрони для себе. Якщо уявити собі, що у певної жінки досить гордощів, щоб, зачувши кілька образливих слів, вийти, зачинитися у себе і негайно застрелитися[18], то я не відчуваю поваги до вояка, який боязливо сахається цього і піднімає руки вгору. Після цього я можу тільки сказати: для мене це має виправдання лише в одному випадку — як це трапилося з генералом Жиро[19]: ми наступаємо, він виходить з машини, і його вмить хапають. Але тут…

Гітлер заклекотів і урвав мову, а Цейтцлер докинув обережно й заспокійливо:

— Я також не в змозі цього збагнути. Я досі сподіваюся, що, можливо, це не так, що він, можливо, лежить там тяжко поранений.

Гітлер — у крик:

— Це — так! Вони негайно будуть одвезені до Москви, і їх примусять віддати наказ, щоб північна частина «котла» також здалася в полон. Шмідт все підпише. Хто не має мужності стати на шлях, до якого, зрештою, приречена кожна людина, той не має також сили протидіяти цьому. Така людина потрапляє в душевний транс. У нас занадто розвинувся інтелект…

— Це абсолютно незбагненно, — зронив Цейтцлер.