Юрий Ячейкин – Сплячий лелека (страница 36)
— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.
— У якій справі?
— Секрет.
— Як вас звати?
— Я Астан Мірза-Хатагов.
— Генерал Роговцев доручив розібратися в вашій справі мені.
— А де він сам?
— Отут, за дверима.
— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!
— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.
— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.
З того, як він це виголосив, відчувалося, що ці лаконічні речення лунали неоднораз.
— Далеченько йшли…
— Треба! — статечно пояснив старий.
«Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертий…»
— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.
Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.
— Заходьте, шановний, заходьте! — У дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого Астана.
Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: «Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А у тебе що? Дві медальки!
— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.
Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його поверх генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і сів поряд.
Він знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді і з гідністю мовив:
— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.
Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора.
— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запільний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.
— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте.
Старий почав здалеку:
— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через ріки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас наздогнав.
«Тут нас наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…»
— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив старий своєї. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.
Анзор нетерпляче засовався на лаві.
— Але з дорученням від неї,— старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.
— Хто ж вона? — у тон йому запитав Роговцев.
— Німецька дівчина.
— Як її звати? — запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.
— Фрейлейн Крістіна Бергер.
Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, що після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.
— Що ви про неї знаєте? — запитав буденно. — Про цю німкеню Крістіну Бергер?
— Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання — шарфюрер. У неї — пес. Куди не піде — пес з нею. Хутро у собаки теж есесівське — чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псяюра вмить вчепиться в горлянку.
— Виходить, ця німкеня — наш ворог? — навмисне запитав генерал Роговцев.
— Та що ви! — обурено замахав на нього руками старий. — Ця фрейлейн — наша, радянська людина!
— Звідки знаєте?
— Я був зв’язаний з ставропольськими підпільниками, виконував важливе доручення — записував, що німці у нас накрали і куди пересилають вантаж. Це мені було неважко робити, бо німці на біржі праці призначили мене на роботу пакувальником.
— До чого тут німкеня? — своїми запитаннями Матвій Іванович намагався не давати старому відволікатися, бо той тяжів до розлогих «просторових» оповідок.
— Одного вечора вона прийшла до мене додому і назвала наш підпільний пароль — не знаю, звідки дізналася. Я спочатку було не дуже їй повірив — усяке ж трапляється… Але вона ні про що зайве мене не розпитувала, і це мене заспокоїло.
— Чого ж вона прийшла до вас?
— По допомогу.
— Яку?
— Попрохала, щоб я приніс рацію, яку вона буцім закопала далеко за містом. Хоч я і мав сумнів, але пішов… І що б ви думали товаришу генерал?
— Я слухаю вас уважно.
— Рація виявилася на місці! І закопана була давно.
— Що ж зробила з рацією фрейлейн?
— А нічого особливого — почала передавати нашим німецькі таємниці.
— Звідки знаєте?
— Як то — звідки?..
— Це вона вам сказала?
— Ані слівця! Але ж я не перший рік на світі живу. Голова у людини для чого? Думати!
— Слушно. Тепер скажіть, чому вона наказала шукати мене?
— А! Отож-бо й воно! Лихо сталося, таке лихо, що ніякої ради не даси.
— Та що ж сталося?
— Батареї від рації вичерпалися, і фрейлейн уже не могла передавати нашим німецькі секрети. А їх усе більшало і більшало!
— З ними ви й прийшли?
— Ясно — з ними!
— Що ж Крістіна Бергер передала з вами?
— А ось що, зараз побачите. — Астан ножем розпоров полу свого безрукавного ватяника і витягнув звідти плаский пакет з потемнілої замші, прошитої грубими разками тонкої шкіри. Типова робота горянина, коли він хоче щось зберегти надовго і надійно.