Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 31)
— Були і є. Бо ж він не сам збирав усі ті відомості. Ви ж розумієте… У Львові, як і у всій Польщі, діє розгалужена мережа німецьких шпигунів. Фактично всі консуляти під це задіяні.
— Як і совєтські.
— Ну-ну, не перебільшуйте,— встряв Воронін.
— Та чому це перебільшення? Це нормальна річ. Отже, Деккер зібрав певні дані. Чому він не міг їх передати кур’єром? До чого тут Мольтке?
— Кур’єр, проходячи перевірку на кордоні, міг попастися,— пояснив Зяблов.— Зараз усіх на кордоні дуже ретельно перевіряють. Але це не стосується дипломата. Мольтке не довіряє нікому. Тому присутній особисто. І він все ще намагається налагодити німецько-польські стосунки, тому прагне перехопити ті плівки. Та, мабуть, не встигне. В неділю він мусить вернутися до Берліна.
— Навіщо вам ті плівки?
— По-перше, ми не хочемо, щоб вони потрапили в руки Мольтке чи кого іншого з німецького боку. А нам вони теж згодяться. Якщо знайдете Деккера живого чи мертвого — це одне. А якщо знайдете плівки чи фотографії, я вам виплачу ще тисячу золотих.
Воронін вийняв пачку «Біломорканалу», вставив папіросу в мундштук, запалив і сказав тихо, але виразно:
— Хотів би вас попередити не грати з нами в подвійні ігри. З того, що я почув, можна зробити висновок, що не ми одні пропонували вам певні суми. Все, що знайдете, повинно опинитися в наших руках. І ні в чиїх більше. Вам зрозуміло?
Я усміхнувся.
— Звучить як погроза.
— Це поки що не погроза, а констатація факту,— проказав він сухо.
Я кивнув і відійшов. Ірма так і не з’явилася. Баронеса вже крутилася біля столу з рулеткою і приглядалася до гри. Я підійшов до неї, вона усміхнулася:
— Як мило вас тут побачити!
— Навзаєм. Та щось я не бачу Ірми.
— О, вона скоро буде. У неї розболілась голова, й вона вирішила відпочити. Але обіцяла обов’язково приїхати.
Підійшов кельнер і повідомив, що нагорі мене чекає Кисіль. Я піднявся і потрапив у більярдну залу. Там нікого, окрім Кисіля, не було. Він сидів у плетеному кріслі, перед ним на столику стояла пляшка вина, велика коробка чоколядових цукерок і кілька келихів. Кисіль на моє привітання кивнув головою і запропонував сісти біля нього.
— Отже, в Деккеровій хаті вам не вдалося нічого цікавого знайти? — запитав, наливаючи мені вино.
— Ні. Але завтра я зможу вам повідомити дещо сенсаційне.
Він пожвавився.
— Справді? Щось таке, чого я не підозрюю?
— Власне. Але не хочу забігати вперед. А поки що розповім те, що вдалося довідатися. Може бути дві версії загибелі Арнольда Коса. Перша — це відмова надалі займатися темними справами, пов’язаними з еміграцією євреїв до Палестини. Після того як він довідався, що євреї кудись зникають. Але можливо, що вбито його було з метою грабунку. Валіза з коштовностями, яку він демонстрував Камілі, пропала. А ось Деккер виявився німецьким шпигуном, який збирав військові відомості на терені Галичини і мав намір передати їх Мольтке.
— Але не передав?
— Цього я не знаю. Знаю лише, що Мольтке цікавився в Зяблова, як знайти Деккера. Зяблов натомість зацікавлений в тому, щоб перехопити ті плівки. Тобто в будинку Деккера ми все ж таки знайшли дещо цікаве. Адже обгортки фотоплівок навели мене на думку, що Деккер робив якісь знимки. І коли я прямо про це сказав Зяблову, він признався, за чим насправді полює.
— Що за гроші вам сьогодні заплатив Зяблов?
— Гонорар. За пошуки Деккера. А ще він сподівається, що я знайду плівки.
— І?..— Кисіль насторожився і поглянув на мене грізними очима.— Передасте йому?
— Такі його сподівання. Але ні — не передам. Світлини чи плівки я передам шефові контррозвідки.
Кисіль полегшено зітхнув.
— Не хотілося б у вас розчаруватися.— Він поглянув на годинник.— Зараз в номері Мольтке щось шукають агенти Конарського. Якщо не знайдуть нічого, отже, ті світлини все ще в Деккера.
— Звідки вам про це відомо?
— Є свої люди в «Жоржі».
— А як ви будете знати, знайшли чи не знайшли?
— Ха-ха…— він задоволено хихикнув.— У мене є дехто і в штабі Конарського. А зрештою, він і сам повинен сюди завітати. Що ж… Забава якраз повинна початися. Ходімо на діл.
Внизу вже накрили столи. Огрядна дружина Кисіля в бордовій приталеній сукні давала останні вказівки.
— Щось я Росі не бачу. Де вона? — запитав Кисіль.
— Не натішиться новою сукнею,— відповіла жінка, окинувши мене холодним поглядом. Тестьова з неї, мабуть, не дар Господній.
— Які ви чарівні! — почувся деренчливий голос Мольтке, і я побачив Ірму, що саме входила до зали у чорній оксамитовій сукні з діамантовою брошкою. Вона нагородила німця вдячною усмішкою і підійшла до мене.
— Де ти пропала? — запитав я.
— Хіба тобі тета не сказала?
— Сказала. Але я не повірив.
— Ну й дарма. Мене справді розболілася голова.
— Вже не болить?
— Полежала і перейшло. А зараз хочу випити.
Ми пішли до довжелезного столу, біля якого зібралися гості. Несподівано я наштовхнувся на Конарського. Він кивнув мені, даючи знак, що хоче перебалакати.
— Вибач,— сказав я Ірмі, вона невдоволено знизала плечима.
Ми з шефом контррозвідки відійшов набік, де не було людей.
— Я так розумію,— промовив Конарський,— що ви Деккера не знайшли.
— Ні. А я так розумію, що ви вже знаєте, чому його всі шукають.
Він поглянув на мене здивовано:
— Он як! Хочете мене заінтригувати?
— Ні. Хочу поділитися з вами інформацією, але навзамін.
— І що вам вдалося з’ясувати?
— Що Деккер збирав відомості про військові об’єкти.
— Так. Це і нам відомо. Що ще?
— Що мав їх передати Мольтке. Але не знаю, чи передав.
— Не передав.
— Отже, ви нічого не знайшли.
Він зблиснув очима:
— Ви про що?
— Про готель «Жорж».
— Звідки ви…— Він знервовано роззирнувся.
— Не переживайте. Ми ж союзники. Якщо мені вдасться знайти світлини, я передам їх вам. Коса могли вбити совєти за відмову продовжувати їхню аферу з євреями. Одного разу він підслухав розмову Зяблова з послом Єлісєєвим. На запитання «Що з нашими жидами?» консул відповів: «Все в порядку. Вони вже в нас». Хоча вони повинні були бути в Палестині.
— Кому про це розповів Кос?
— Одній особі, яку ви завтра зможете допитати особисто. Однак його могли вбити і з метою грабунку, бо він мав валізу, набиту золотом і валютою. Але вона зникла. А тепер розкажіть, що ви знаєте про Ірму і баронесу.