Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 32)

— Баронеса? — Конарський розсміявся.— Вона така ж баронеса, як я китайський мандарин. Перестаріла шпигунка — ось хто вона. Але її послугами ще інколи користуються. Вона має вишукані манери і цілком вдало грає роль баронеси.

— Мені сказали, що її дівоче прізвище Шулєнбурґ і вона рідня відомого дипломата Вернера фон дер Шулєнбурґа. А сама вийшла заміж за барона фон Крюденера. Недавно овдовіла.

— Тут є лише одна правда. Вона справді в дівоцтві Шулєнбурґ, але не родичка дипломата, а просто однофамілиця. Далі, покійний Крюденер бароном не був і приставки «фон» не заслужив. У Німеччині ця дама не до­зволяє собі називатися баронесою. Лише тут. Що ж до Ірми Краузе, то вона давно нас цікавить. Вона пройшла бойовий вишкіл в нацистських таборах, володіє зброєю. Має відзнаки від самого Адольфа. Одне слово, це фахова шпигунка.

— Приблизно щось таке я й уявляв собі. Тобто вони пов’язані з Деккером?

— Так.

— Ви їх не рухаєте?

— Поки що вони не помічені ні в чому протизаконному. Ну, хіба що в зваблюванні одного відомого репортера.

Я усміхнувся.

— Інколи корисно вдавати звабленого.

— Надто не захоплюйтесь. Невідомо, з якою метою вони з вами заприязнилися.

— Баронеса хоче купити віллу в Брюховичах. Просила мене підшукати об’єкт.

— Віллу? Та вона й сторожової будки не купить. Їй виділяють кошти на те, щоб вона програвала якусь невелику суму в казино і вела теревені з потрібними людьми. Ви потрібні їм для чогось іншого. Можливо, сподіваються, що виведете їх на слід Деккера.

— Не розумію одного. Якщо Деккер збирав матеріяли для Рейху, то чому не передав їх Мольтке? Чому не заніс їх до німецького консуляту?Або міг би довіритися комусь зі своєї організації.

— Так, якщо він мав на меті справді передати їх Рейху. А він міг вирішити заробити на них. Ви не відкидаєте такої ситуації?

— Так… маєте рацію. Про цей його намір могли довідатися і тепер розшукують з метою вбивства.

В цей момент Мольтке почав промовляти. Всі присутні присунулися ближче. Підійшли й ми. Мольтке дякував і говорив банальні речі. Добре, що недовго. А після цього всі заметушилися біля столів, накладаючи на тарелі вгощення.

І тут з’явилася Рося в розкішній сукні з червоного шовку з чорними квітами і глибоким вирізом на спині. Вона підійшла до мене і прошепотіла:

— І як тобі?

— Фантастично! — промовив я.— Не знав я, що для того, аби вдягнути сукню, треба цілих дві години.

— Як мало ти знаєш про дамські витребеньки! А льоки накрутити? — труснула вона голівкою.— А напацька­тися? А… гаразд, продовжувати не буду.— Тут її примружений погляд упав на Ірму, і вона буркнула: — О, це вона?

Я нічого не відповів. Рося надулася і відійшла. Натомість наблизилась Ірма з двома келихами.

— Це тобі,— простягла мені один.— Що у тебе за секрети з Конарським?

— Все той же маніяк. Але, на жаль, ми ані на крок не наблизились.

— Що робиш цієї ночі?

Я спочатку хотів щось ляпнути, мовляв, буду зайнятий, але, можливо, це нагода ще щось від неї довідатися, тому відповів, що все від неї залежить. Рося в цей час не зводила з нас очей, і я відверто шарівся.

— Якщо так,— сказала Ірма,— то нам нема тут що далі робити. Моє авто чекає на вулиці. Хто ця дівчина, що витріщилася на нас?

— Ти її не знаєш? Донька Кисіля.

— О! В тебе з нею роман?

— Ні.

— Але ви знайомі.— Вона дивилась мені в очі. Я кивнув.— Чому ти до неї не підійдеш?

Вона, вочевидь, провокувала мене. А мені під цим пильним Росиним поглядом якось не випадало покидати казино водночас із Ірмою.

— Гаразд,— сказав я.— Підійду до неї, а ти мене чекай в автівці.

— Хитрун… Тільки недовго.

— Ні.— Я наблизився до Росі й сказав: — Це не те, що ти думаєш.

— Звідки тобі знати, що я думаю?

— Вона в моєму розслідуванні відіграє важливу ролю. Вона пов’язана з Деккером. Я мушу витягнути з неї все, що вона знає.

— І куди ти з нею поволочишся? — запитала вона, див­лячись кудись убік.

— До ресторації. Це буде наша прощальна вечеря,— молов я нісенітниці.

— А після ресторації? — промовила вона похмурим тоном, і далі не підводячи на мене очей.

— Я піду спати. Я вже й так ледь тримаюся на ногах. Зате завтра тебе і твого тата чекатиме сенсація.

— Умгу,— буркнула вона недовірливо.

— Побачиш.

— Умгу.

— Добраніч, зозулько. Не гнівайся.

— Умгу.

— Па.

— Умгу.

2

Я йшов з розбитим серцем. Звісно, що не поїхали ми з Ірмою до жодної ресторації, а взяли в «Ґранді» дві пляшки іспанського вина і поїхали до мене. Забава виглядала таким чином: спочатку ми випили першу пляшку вина і пірнули в ліжко, потім стали пити другу, і тут я вирішив допитати Ірму.

— Знаєш, я не люблю, коли з мене роблять дурня.

— Ти про що? — запитала вона невинним тоном.

— Я про твою тету, баронесу.

— Ах, ти про це? Господи, ну хоче цьоця, щоб її називали баронесою… Я ж не могла при ній тобі сказати, що вона бреше.

— А звідки вона бере гроші на казино?

Тут Ірма вирішила, що якраз пора перехилити ще по келиху. Відтак поглянула на мене і запитала:

— Признайся: ти нишпорив за нами.

— Ні. Принаймні не спеціяльно. Але сорока на хвості принесла дещо. Ти співпрацювала з Деккером?

Вона вискочила з ліжка у всій своїй неповторній красі, стріпнула волоссям і сказала:

— До чого ти оце все ведеш? Я його ледве знала. Колись влізла в той Німецький народний союз. І що тепер? Ти його шукаєш?

— Його всі шукають.

Вона гмикнула і пішла до лазнички. Я провів захопленим поглядом її гаряче тіло. Повернулася вона відверто надута. Залізла в ліжко і сказала холодно:

— Подай мені келих.

Я подав і сказав примирливо:

— Ти дарма нервуєш. Але мені не подобається, коли мені не договорюють.

— Що ти хочеш знати? — таким самим зимним тоном.