Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 30)
— Не часто. Але сьогодні повинен бути.
Перед брамою ми зупинилися. Рося поглянула на мене з теплим усміхом.
— Ти прекрасна,— сказав я захоплено.
— І то все?
— Ні, не все. Але я ще не зібрався зі словами.
— То зберися. Але вже не сьогодні. Тут ми знову на «ви». Не сплутай.
Відчинив нам набурмосений Зеньо.
— А я мушу тут вислуховувати, куди ви поділися, так? — дорікнув нам.
— А хто питав? — поцікавилася Рося.
— Хто-хто… Ваш татуньо щонайперше.
— А хто щонайдруге? — засміялася вона.
— Теж він.
— Ну, гаразд. Тато вже там чи в себе?
— В себе.
— Веди пана Марка всередину, я піду перевдягнуся.
Вона ще встигла стрілити мені очками і зникла.
В казино роїлося від гостей. І то була особлива публіка, а не та, яка збирається в інші дні. Видно, що підібрана спеціяльно для цього вечора. Дами і кралі переважно вбрані в бальні сукні, панство — хто у фраках, а хто, як я,— в маринарці з одної парафії, а в штанах з другої. Я окинув той джмелиний тлум, що пересувався з келихами в руках, і виловив очима баронесу, яка мило бесідувала з Мольтке. Ірми не було видно. Неподалік крутився Зяблов з якимсь зализаним грубасом. Зауваживши мене, подріботів навперейми, а дорогою прихопив два келихи з шампаном.
— Ну! Радий вас бачити. Сподівався, що ви завітаєте. Що нового?
Я взяв з його руки келих, надпив і сказав:
— Ми на сліді.
— Справді?
— Завтра буде результат.
Він помахав комусь рукою, і до нас приєднався грубас, який досі спостерігав за нами збоку.
— Знайомтеся,— сказав Зяблов.— Торговий аташе Алєксєй Воронін.
Грубас простягнув мені пухку анемічну руку і промовив:
— Я читав ваші репортажі. Чому б вам їх не видати окремою книжкою?
— Я думав над цим.
— Думали? А ми могли б і помогти.— Він вискалив кінські зуби, пронизуючи мене поглядом фахового чекіста.
Я не відповів нічого.
— Марко обіцяє завтра результат,— сказав Зяблов Вороніну.
— Чудово,— похитав головою той.— А можна конкретніше?
— Ні. Тут уже вибачайте. Надто багато людей його шукають. Мусимо бути обережні. Хоча я так досі й не почув правди, чому його шукаєте ви.
— Хіба я не сказав? — здивувався Зяблов.— Я не хочу, щоб його спіткала доля Коса. Що не так?
— Не так те, що ви не скидаєтеся на людину, яка буде перейматися долею німця, з яким у вас не надто ділові стосунки. А, я б сказав, навіть неприязні.
— На що ви натякаєте?
— На гроші, які він приховав від вас.
Він забігав сполоханими очима.
— Хто вам таке розповів?
— На те я і нічний репортер, щоб рознюхувати у всіх можливих напрямках. Отже, справжня причина — гроші.
Зяблов зам’явся.
— Ну-у…
— І не тільки гроші,— тиснув я далі.
Зяблов пожував губами щось невимовлене і сказав:
— У нього є дещо таке, що мене цікавить.
— Плівки,— випалив я навгад.
Він здригнувся і перезирнувся з Вороніним. І лише завдяки тому, що був уже захмелений, видав себе своєю мімікою. Мій здогад потрапив у ціль. Він був здивований і губився в здогадах: що відомо мені? Врешті зважився:
— Ви вже щось знаєте?
Я скорчив якомога загадковішу міну.
— Щось знаю.
— То чому не розкриєте карти? Я ж вам заплатив. Ось дам вам ще.
Цього разу він вийняв гроші з кишені маринарки і простягнув мені двісті золотих.
— Пєтя, припини! — буркнув Воронін.
Але віцеконсул відмахнувся від нього і таки тицьнув мені ті гроші в руку. Я взяв.
— Льоша,— звернувся він до Вороніна.— Нам ніколи торгуватися. У нас мало часу.
— Пане віцеконсул, як я вже казав, не вас одного цікавить Деккер,— промовив я.— І я не певен, що всіх цікавить одне й те ж. Це було б доволі дивно. Але так є. Його активно шукають. І ваша підозра, що він може скінчити так само, як Альберт Кос, не безпідставна. Не лише ви зацікавлені в тому, щоб отримати щось, що для вас має велику вагу. Що на тих плівках?
Я, вирішивши його добити, поки він в такому стані, взяв його під руку і поволік в глибину залу. Там ми сіли за столик. Грубас від нас не відстав і вмостився поруч. Я мовчав і дивився на Зяблова, а він боровся сам із собою.
— Ну? — тиснув я далі.
— Досить! — буркнув Воронін.— Так… Це плівки, а може, й фотографії.
— І що на них?
— Є підозра, що там зображені військові об’єкти на теренах Західної України і Білорусі,— відповів він.— Ви ж розумієте, яка ситуація. На носі війна. Гітлер може не зупинитися.
— А вам що до того? Сталін з Гітлером в дружбі. Совєти відправляють німцям бензин, вчать їхніх летунів у себе. Які проблеми?
— Це все дуже хитке,— сказав Зяблов.— Невідомо, що в голові у Гітлера. Ми повинні бути насторожі. Деккер — німецький шпигун. Він збирав дані про розташування військових баз, таборів, казарм, складів зброї, заводів, летовищ…
— Звідки вам це відомо?
— Мольтке… Він приїхав, щоб зустрітися з ним.
— Аж так! Сам колишній посол їде зустрітися зі шпигуном? Хіба у Деккера не було тут спільників?