Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 46)
З-за куща глоду раптом вигулькнуло четверо котів, що, йдучи на задніх лапах, несли на дикті п’ятого, а той лежав, скрутившись клубочком, і цей його спокій, лінива байдужість, його охайний вигляд ніяк не в’язалися з довколишнім безладом і похмурістю. Антось підняв палицю і з насолодою, якої й не сподівався, пошпурив у дивну процесію. Коти розбіглися, і знову запанувала пустка. Відчуття насолоди враз пропало.
Я заблукав? Безглуздя якесь. Чого було навпотемки пертися? Тепер невідомо, куди йти. Здається, я прийшов звідти. Чи звідси? Ні, таки звідти.
Туман усе густішав і густішав і вже на відстані кількох кроків було так, хоч в око стрель. Перечепився за якийсь корінь і впав, витягши перед себе руки. Долонею напоровся на скло, кров потекла брудними пальцями. Знайшов клапоть мокрого паперу, витер, перев’язав хустинкою і пішов далі. Він йшов і йшов, але чув тільки лиховісне каркання вороння, більш нічого, а коли черевики почали грузнути в ґрунт і зацвиркала з-під них вода, зрозумів, що забрів у мочарі. Це безконечне блукання почало вже його виводити з рівноваги.
Головне – не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба – ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?
Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.
Хтось там є. Гей! Хто там?!
Шепіт затих.
Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!
Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.
Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.
Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:
Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.
Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…
– О, ти вже тут!
Цей голос… Що це має означати?
Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встигає помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, – це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! – спалахує в його свідомості і гасне.
Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:
– Саме кропу мені й бракувало.
Розділ XVII. В бузиновім яру
Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.
– Мняв, привіт!
Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.
В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.
– Ти що, не пізнаєш мене? – Зі всього було видно, що це його дуже тішить. – Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.
– То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.
– Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?
– Неважко здогадатися.
– Пропав твій королевич? Цього треба було чекати.
– Але чому?
– Всі королевичі, а понадто зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.
– Я його так і не поцілувала.
– Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.
– Що ж тепер робити?
– Годину тому його бачили в наших володіннях.
– На пустищі?
– Хай на пустищі.
– Що ж він там робив?
– Блукав.
– І йому ніхто не показав дороги?
– А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, взявши його і челядь за котів, швиргонув у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.
– Осінь?
– Ліричні відступи залиш на потім.
– Ми підем через дупло?
– Ніколи в світі! На пустищі легше шукати. А як через дупло – то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.
– Хіба пустище і королівство не однакових розмірів?
– Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.
Пустище зустріло їх непривітно.
– Господи, який тут туман.
– Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.
Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.
– Королівська авіація не підводить!
Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розкладний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.
– Бачу! – вигукнув він. – Біжімо!
Бігти пустищем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування – згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини.
– Він уже внизу, – сказав сумно міністр. – Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.
За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.
– Його тут нема, – занепокоїлась Марта. – Що з ним могло статися?