Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 45)

– Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на Святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

– Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати, коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

– Робиться нецікаво, – сказала до Антося.

– То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже, було темно і нестямно пахла матіола.

Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють – прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, – глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами птахів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки – золоті ящірки, – може б, здвигнув каміння, а так – сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все життя, все життя чекала, я тебе сподівалася, наче нива дощу, наче квітка в чеканні бджоли, я вся відкрита для тебе, відкрита навстіж, все-все віддам, тільки прийди.

Але тиша відповідала тишею. У тій тиші тільки сюрчання цвіркуна з-під підлоги долинало, тільки те сюрчання, але воно цю тишу не руйнувало, а вирізьблювало. А сон зовсім поруч тупцяв на одному місці, чекаючи, коли настане його пора, щоб взяти її на руки і полетіти світ за очі над темними долинами глибокими, левадами, гаями, над приспаним птаховинням, над лелеками, і совами, і сонними травами.

Він так і не підійшов до неї, лежав у камінні під скелею, котра все важчала й важчала, і, щоб легше йому стало, заснув.

Ще її руки співали й зливалися, ще волосся роз пускалося, і все тіло її, мов безгучний дзвін, наливалося співом і теплом, а вже вона летіла над глибокими долинами і нічого не чула, і нічого не бачила тільки губи шелестіли шовково: прилинь-линь… прилинь-линь…

Я пам’ятаю це так ясно, начеб та ніч зовсім пору була, бо я сам був тим сном, що її ніс на руках, я сам був тим цвіркуном, що заколисував їх, провина моя в тому, що він не побачив рук її, не почув шелесту її губ, бо то я відібрав йому відвагу, світячи молодим місяцем просто в обличчя і навіваючи відчуття скелі й каміння. Це я відібрав їй голос. Я стояв поміж ними широколистим деревом, і її руки натикалися на мою затвердлу кору. Чому так вчинив? Я ж їх видобув зі своєї пам’яті і міг би з ними робити, що завгодно. Захочу й опишу все навпаки. Як він шепоче: Марто… Як вклякає біля неї, цілує її руку, пестить волосся, шепоче, шепоче все те, що в такі хвилі шепочуть… Не знаю, як і назвати. Закохані? Але ж це кохання таке незвичайне. Кожен з них був закоханий в якусь витворену своєю уявою істоту, поволі формувалися її обриси, з часом вони могли цілком описати обличчя, поведінку, голос цієї уявної людини. І от коли зустрілися, то впізнали одне одного, і не треба було часу на те, щоб з’явилося кохання, бо воно вже було в їхніх душах.

Я можу описати цю ніч зовсім інакше.

Коли він до неї наблизився і руки їхні сплелися, постіль перетворилася на зелений гай. Ходи сюди в мій гай, в зелень мою, сказали її очі, а його очі всміхнулись, і визирнула з них маленька сльоза. Вона була такою малюсінькою, наче то ще не сльоза, а сльозенятко, яке принишкло в кутику ока й йому боязко вирушати у світ. Тим часом усе довкола розквітло і запахло, аж подих забило. А він зайшов до гаю того і побачив, як заблищав далекий вогник, – певно, якесь потерча заблудило з каганцем у руці. І пішов на світло. Поруч ручай джерелів, сміявся прозоро і виблискував срібною лускою, а трави свіркотіли голосами зеленокрилих стрикоників, лагідно припадали до ніг, наче хвилі того теплого моря. Коли ж він наблизився до світла, то побачив, що то був не каганець потерчати, а молоде сонце, не те, щоденне, а інше. Його сяйво небо розколювало, а земля вся навкруги була виткана павутиною променів. Те сонце очей не засліплювало, і коли він вдивився в його обличчя, то пізнав оцю жінку, і була вона прекрасною. І впав на коліна він і руки простяг. Змилуйся! Хочеш, сказала вона, я увійду в тебе, і світитимуся у твому серці, і наповню тебе світлом, наче келих, і наповню тебе голосами птахів, наче дерево, і наповню тебе, наче вулик, медами по вінця. Візьми моє сонце, візьми і світись нині і прісно.

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе і я і я і я кохаю-аю-аю…

Зелений шовк трави підняв їх на хвилі й поніс далеко-далеко. Станемо квітами, сказала вона. Як? – здивувався він. Хіба ти не знаєш? Я ж чарівниця. Вона дала йому надкусити стебло чебрецю і сама надкусила, стали вони квітами. Прилетіли бджоли і пили мед. Прилетіли метелики і крильцями обдарували. Почали вони пурхати в промінні, сміх їх дзвенів і розливався довкіл. Волосся її розвіялося на чотири сторони білого світу, і птахи, що пролітали повз них, заплутувалися у його мережах і наповнювали співом його. Він ловив їх руками, вивільняв з волосся і відпускав, але прилітали нові й нові птахи, і не було їм ні кінця ні краю. Сховаємось в травах, сказала вона, і стали вони малесенькими зозульками, і поповзли в пошуках хатки, де можна було б поселитися, але всі хатинки, що зустрічалися їм на шляху, були вже зайняті, а вони брели й брели, аж доки не заблукали у непролазних нетрях трав і, натомившись, не попадали на землю. Підступили до них сни, нахилилися над ними золотоголовими соняшниками, поклали по листочкові на їхні вуста – спіть.

Розділ XV. Пустка

А вранці Марта прокинулася й побачила, що вже його нема. Порожнє ліжко і пустка.

Жодного сліду. Зірвалась на ноги, вибігла в кухню – нема.

І ніде вже його не було.

І хоч могла б подумати, що він просто кудись вийшов і скоро повернеться, Марта так не подумала, відразу вирішила, що це вже кінець, що вона його більше ніколи не побачить.

Чи плакала тоді? Мені здається, що ні, – той біль, який стис її серце, і розпач, що охопив її в мить, коли зрозуміла – її прекрасному сну надійшов кінець, не дали їй заплакати. Може, якби заплакала, то попустило б.

І я вже прошу її: заплачте, Марто!

Але нас розділяють роки і роки, і не чує вона мого голосу. Сидить на ослінчику, стисши кулаки, і губи кусає.

Чим я їй допоможу?

Розділ XVI. Пустище

Ревіли двигуни літаків, наче розлючені бики, неймовірно чорна земля розквітала тюльпанами вибухів, і не було де сховатися, хотілося бути малесенькою комашкою, щоб забитися десь під камінчик і пересидіти оте пекло, простір розколювався, величезні шматки неба, наче кусні м’яса, гепали на землю, одчайно тріщали дерева, птах з перебитим крилом повз крутим берегом вирви, хвиля густого, як смола, повітря жбурнула його в яму і засипала землю, з диму й куряви випірнув танк, прямуючи просто на нього, жерло дивилося в очі. Антось закричав, заметався – нога боляче вдарилась об бильце ліжка, і пройшли нічні страхи. Ковдра сповзла на підлогу. За вікном причаїлася темрява. Намацав на столі годинник – сьома. Скоро й вона встане, треба квапитися. Згріб одяг і навшпиньки прокрався на кухню.

На вулиці мрячив легенький дощик і було холодно.

Я наче злодій. Чому наче?

Наддав ходи. Подалі звідси, ще далі, далі, і тоді можна буде спинитися й обдумати все.

Ніде ні живої душі, але вже засвічуються вікна. Незадовго і в неї вікно засвітиться, і побачить вона, що його нема. Що вона подумає? Не міг уже тут зоставатися, панічний страх його гнав звідси, наче кролика, бо відчував, що все сильніше прив’язується до цієї жінки, до цього місця, і якщо хоч день побуде довше, то вже не зможе так просто все обірвати, тоді вже не існуватиме нічого поза цим світом, у який потрапив так несподівано. Адже нелегко зробити вибір, коли ти вже немолодий і коли плисти за течією здається набагато зручнішим, ніж проти.

Він заплутався у темних вуличках і проблукав ними, аж поки не розвиднилося, а коли роззирнувся, то побачив, що знаходиться десь на пустищі. Сухе бадилля пробивалося з-під битої цегли, скла, уламків деревини, заіржавілого заліза, клаптів паперу. Вітер нудно гудів у бетонній рурі, що лежала неподалік, і те монотонне гудіння навівало таку безмірну тугу, що він раптом закричав у повен голос з примарною надією, чи не відгукнеться хтось, але тільки луна прикотилася до нього і вляглася біля ніг покірним кошеням. Кількоро осокорів, мов чорні руки топельців із розчепіреними, скоцюрбленими пальцями непорушно стирчали з закляклої землі, і жовте листя, наче лушпайки цибулі, опадало з них, оголюючи зграї надженджурених і тривожно мовчазних ворон. Уже осінь? Він окинув оком простір – скрізь була осінь і сіре на смак повітря. Відразу, як це зрозумів, одчув холод, який пронизував до кісток. Штанки були мокрі, хоч викручуй, в болоті, а в черевиках хлюпотіла вода. Він підняв комір, скулився і сам став схожим на ворона. Довкола клубочився сизий туман, і моросіння дощу не вщухало. Прислухався, але не вловив жодного звуку.