Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 47)
Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:
– Ось він! – вказав пальцем на рештки багаття.
– Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.
– Бачиш кущик кропу?
– Ну?
– Оце і є твій Антось.
– Що ти плетеш?
– Подивися сама.
Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула – довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.
– Невже ми нічого не можемо зробити?
– А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.
– Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?
– Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш – чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга – рости десь у яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…
– Я готова.
– Марто, – заметушився міністр, – не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.
– Його виманила чарами Бузинова пані.
– Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій – він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти – щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?
– А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?
– Не забувай – я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив – чутиме одне нявкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.
– А моя тітка?
– Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не зауважив.
– Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!
– Подумаєш – кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, – ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, – а тоді встане й піде своєю дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.
– Йому потрібно.
– Він цього не вартий! – аж застогнав з розпачу. – Чому ти така вперта?
Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала:
– Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю обдумано. А чому ти гарячкуєш – невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…
Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.
– Бо я тебе люблю!!! – почула, проте, відповісти не встигла – вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…
Розділ XVIII. Автор кається
Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, – все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тої мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину – це наш господар, полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі, і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…
А вона ж тут, у мені, тільки руку подати – це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регоче. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.
І вона ще б могла врятуватись, якби помітила того човника… А так її змивають дощі, змітають вітри, змітають вітри…
Човник вигойдується, під вагою споминів поринає все глибше, набирає води… тоне…
Розділ XIX. Чари розвіялись
– До дідька з такими спацерами, – пробурмотів Антось, підводячись з землі.
Потім потер рукою спину, помацав голову.
Здається, все в порядку.
Якісь рештки багаття. Вони ще не згасли. Отже, таки хтось тут був.
Певно, поки я спустився вниз, він пішов собі. Але не біда – туман розсіявся, і я можу рушати в дорогу. Ого, нічого собі вигляд у мене!
Штани й рукави були в болоті, черевики, остаточно пересварившись, дивилися в різні боки. Антось зірвав жмут листя і почав витирати одяг. Тут помітив на гілках плаща.
Це жіночий плащ… Приношений… А-а, я чув, як тут муркала собі якась жінка. Це, видно, вона й покинула цього плаща. Він їй уже відслужив, а мені ще послужить.
Антось зіжмакав плаща і заходився зчищати болото зі штанів. Так було зручніше, ніж листям. Коли черга дійшла до мештів, він помітив на галявині чорного кота. Кіт стояв у настороженій поставі, готовий кожної миті кинутися навтьоки, його очі були злі й горіли вогнем. Кіт дивився, не рушаючи з місця, вивчаючим і, можливо, осудливим поглядом. Цей погляд міг будь-кого роздратувати.
– Киш! – гримнув Антось і вдав, ніби тягнеться за каменем.
Кіт форкнув і стрибнув у кущі.
Антось, повернувши собі більш-менш пристойний вигляд, шпурнув плаща на тліюче вогнище і, насвистуючи, подерся з яру
.
Коментарі
Я народився в Станіславі і перші шість років мешкав на вулиці Голубій № 11, недалеко від залізниці, а під № 9 жила відома авторка кулінарних книг Дарія Цвек. З нею часто спілкувалася моя бабуся.
Ця маленька вуличка інколи мені сниться, я й досі бачу її своїми дитячими очима, але ніколи від 1958 р., коли ми переїхали на Софіївку, я там не бував. Тим часом культ того мого першого помешкання існував ще довго, принаймні завше, коли ми з батьками їздили до Львова поїздом, мені казали: «Помахай ручкою нашій хаті!» Але й пізніше, коли я виріс, то завше жадібно вдивлявся з вікна вагону, намагаючись розгледіти серед зелених дерев той двоповерховий будиночок Мандриків і Супрунів, у якому ми винаймали два покої з кухнею.
Дівчинка, яка померла ще малою, мешкала поруч. Батьки мені сказали, що вона виїхала жити до бабці, знаючи, як я можу її смертю перейнятися, і я довгий час вірив у це.
Це моя перша повість, яку я написав у 1982 р. і запропонував журналам «Жовтень», «Дніпро» та «Київ».
Романа Іваничука чомусь обурила чортівня, хоча він сам про чортів писав у повісті «Манускрипт з вулиці Руської». Володимир Дрозд, який був редактором «Києва» і теж творив химерну прозу, так само відкинув повість. І тільки Валерій Шевчук, який не був редактором і від якого нічого не залежало, схвально про цей твір відгукнувся й підтримав мій занепадаючий дух.
Події в повісті відбуваються наприкінці 1950-х років в моєму рідному місті Станіславі.
Софіївка – околиця Станіслава неподалік від Майзлів, Каспрівки, Гірки, Вовчинецької дороги і поруч із маленькою річечкою Рудкою. Тут я мешкав до 1974 р. в будинку під № 10.
Окремі герої повісті – реальні особи. Зокрема Чорна Манька, що мешкала насправді на Вовчинецькій вулиці і згодом була оспівана ще одним станіславівським письменником Юрієм Андруховичем. У вірші «Елегія сусідських облич» він писав з ностальгією:
Пан Суслик мешкав під № 8, а корчма була навпроти. «Вам подадуть» – згодом виїхав до Ізраїлю й писав тужливі листи Сусликові. У книзі «Спалах» я змінив був прізвище на Буслик, та, гадаю, зараз це вже не має сенсу.
Глухого хлопчика і справді переїхав потяг, а що на ньому був светрик такий самий, як і в мене, то мама, повертаючись з роботи додому, ще здалека це побачила і чимдуж побігла до колії. Того вечора вона не підійшла, як то було у нас призвичаєно до столу, під яким я ховався, і не запитала: «А де ж це наш Юрчик подівся?», а вихопила мене і почала тулити до себе та цілувати, а я ображався і відвертався, нічого не розуміючи.