Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 20)
– Умгу… – та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: – Не дотягнеться…
Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок – пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Треба пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» – у мене тремтять лише руки… лише руки… – «не відповідає на запитання…» – я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… – «кидається…» – це не про мене… ясно, що не про мене… – «до часу прибуття швидкої допомоги хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес…» – я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.
Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?
– Ти чуєш?… Де там… спить, як хом’як…
Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.
Вона повинна добратися до дверей… невідомо, скільки часу зосталося… може, й зовсім нічого… Добре, що згадала – пити не можна. А то б перше, що зробила, – попросила пити… Почала знову спинатися на ноги. Це вимагало стільки зусиль, що коли нарешті впала грудьми на поручень, то здалося, що це вже кінець – перед очима крутилися кольорові кола, більше нічого не могла розрізнити. Біль у потилиці пульсував з шаленою швидкістю… Тільки б втриматися… не впасти… Перепочила хвильку і зробила крок, другий. Тепер на другій сходинці. Ще три зосталося. І знову вона всміхнулася сама до себе… Яка я молодець. Скоро закінчаться ці муки… Хто там живе? І раптом злякалася… може, нема там нікого вдома? Вони ж не могли не чути бійки… такий гармидер кого б не розбудив? Невже їх нема?… Пфу, дурна… просто сплять на протилежній стороні будинку. Звичайно, так і є. А це вікна вітальні або кухні… Які на кухні штори?… Таки вітальня… Ще крок, другий… Третя сходинка. Зараз я їх побуджу… бідні люди… Чи в них є телефон?
Жінка крутилася на ліжку, думки весь час повертались на їхнє подвір’я. Чомусь тихо. Що вона там робить?
Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна і відхилила штору. Справа од вікон було колись добудовано веранду, й господарі могли бачити і сходи, і двері.
Дівчина висіла на поручнях. Таки дісталася. Ось вона спинається далі.
Четверта сходинка… Ще трохи… відпочинь… Ну, вперед.
Що ж тепер робити? Невже вона таки подзвонить? До незнайомих людей! Серед ночі! Маєш тобі теперішнє виховання… В наші часи… Та що там казати… Може, все ж вийти? Ну, вийти, і що далі? Що мені з нею робити? Розраджувати? До хати не можна – ще обкраде… Оно з якими босяками валандається. Від таких тільки й чекай біди… Ну, дивися на неї… І то пнеться і пнеться… Що вона собі думає? Що її тут з розкритими обіймами зустрінуть?… Оферма штабова… Ото не пльонтайся з ким попало…
П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…
Голова гуде…
А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок – зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…
– Що там знову! – прокинувся чоловік.
Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.
– А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! – закричала, стукаючи по шибі.
Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.
– Гос-поди, оце нічка! – зітхнув господар.
Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…
Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини – вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди – губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно – усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.
– Що таке? – гукнув її чоловік.
Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала – ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, – наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно само розчахнулося, і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася – стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:
– Що таке?! Ну, що там таке?!
– Вона сміється! Вона до мене сміється! – гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, – страшний вітер шматував її слова.
– Що таке?! Я нічого не чую!
– Сміється! Чуєш – сміється!
– Що сталося?! Скажеш нарешті?!
Тета Амалія
Солом'яний капелюшок
Вибираючись до міста, тета оздоблювала свою велику кудлату голову солом’яним капелюшком, на якому красувалися різноманітні овочі, ярина й квіти. Було там всього по одному: яблуко, грушка, абрикоса, персик, кавун, диня, гроно винограду, а ще вишні й черешні, знайшлося місце і для моркви, петрушки, салєри, зеленого горошку. Усе це щастя густо було перевите стеблами квітів, між яких вплетено ще й червоні та чорні порічки, галузки аґресту і малини, а просто над носом тети звисала велика тлуста трускавка.
Цей капелюшок був разом з тим легусіньким, як пір’їнка, і тета мусила його навіть пришпилювати до волосся, щоби вітер не здмухнув.
Овочі й квіти на ньому виглядали настільки правдиво, що мені не раз страшенно баглося спробувати, які ж вони на смак.
Вернувшись з міста, тета клала капелюшок на шафу, а сягнути аж до таких верховин я ніяк не міг.
Взимку капелюшок зачинявся в шафі, і бідолашні овочі з квітами задихалися в густих нафталінах, аж їхні барви блякли і потахали.
У травні, коли починало пригрівати сонце, тета відчиняла скрині, комоди і шафи, виймала свої старі сукні й виносила в сад. Із суконь, осліплена сонцем, спурхувала комашня. Першими її покидали барвисті молі, не ті, яких ми звикли бачити – сіренькі, непривабливі й маленькі, а значно більші – з яскравими червоними, жовтими, синіми крильцями, коли вони злітали, то було враження, наче в повітрі кружляють пелюстки польових квітів, і мимоволі ніздрі ловили їхній аромат.
Однак їхнє кружляння недовго тривало, і незабаром вони осипались у траву, аби зникнути в ній безслідно.
За молями з темних складок випурхували нічні метелики, але ковтнувши запаморочливого сонячного світла, вони в якомусь панічному очамрінні кидалися врізнобіч і теж зникали у хащах саду. Після них вилітали дивні птахи, що лінувалися мандрувати на зиму у вирій і воліли вигріватися серед лахів, притрушені нафталіном, присипані зсохлим горіховим листям, пронизливо скрикуючи, кидалися в густі крони дерев і заливали сад радісним галасом.
Добувши капелюшок, тета старанно його прополювала від різноманітного бур’яну, випрямляла чи навпаки закручувала стебла і обов’язково садила що-небудь нове: то духмяний горошок, то люцерну чи люпин, а то й настурцію або анемони. З кожним роком капелюшок перетворювався на все дрімучіші й дрімучіші нетрі, в яких завиграшки пропадали безслідно метелики й стриконики, залітали бабки і нетлі, а то якось і дурне кошеня заблукало, й звідтоді можна було почути його розпачливе нявчання.
Одного разу тета потрапила під дощ, а коли повернулася, то капелюшок був схожий на сад, так на ньому все буйно розродилося, розрослося, що дорогою сипалися позад тети пелюстки, а над капелюшком кружляли барвисті кузьки, гули замріяно бджоли, і запах меду паморочив голову.