Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 22)

Боротьба зі щурами відбувалася ще драматичніше. На них чигали дротяні полапки. Залізши всередину, щури вже вибратися не мали змоги, й тоді вуйцьо, задоволено потираючи руки, виносив окріп і поливав їх. На його повному обличчі розливався такий радісний усміх, що здавалося, він збирається ними поласувати. Щури пищали, кидалися на дротяні стінки, щетина з них облазила, оголюючи червоне попечене тіло, поки не перекидалися на спини в конвульсіях. Я не міг відвести очей від їхніх маленьких рожевих лапок, схожих на людські. На очі мені наверталися сльози.

Помітивши мою розчуленість, вуйцьо взяв мене за руку, запровадив до курника і тицьнув пальцем на двох курок, з чиїх немудрих голів уже виїли мозок.

– Бачиш, кого ти жалієш? Їх тут ще є, а є під підлогою.

Тоді дав мені в руки дрючка й поставив біля діри, а сам довгу тичку запхав під дошки й поштурхав. Тієї ж миті один щур вискочив, я притис його дрючком до підлоги. Щур заскавчав.

– Души його! Души! – закричав вуйцьо, помітивши мою огиду.

Червоні очі щура лізли на лоб, лапки тремтіли й благали милосердя.

– Души! Души! Сильніше!

Він вдарив палицею зверху, але не попав. Щур запищав так пронизливо, що я мало не випустив із рук дрючка.

Кури кивали головами:

– Так його, так…

Вуйцьо перехопив дрючок, натиснув з усієї сили, і з щурячого писка бухнув струмінь крови. Лапки пестили розпачливо дрючок.

Щурячий бог на вухо мені прошептав:

– Не плач… на тім світі він зазнає щастя.

Плетене крісло

Жовте плетене крісло любило вигріватися на ґанку. В ньому гойдався вітер і я. Тета в це крісло ніколи не сідала, бо була надто товста і, по-перше, не вмістилася б межи поручнів, а по-друге, крісло б розсипалося під нею в одну мить.

Одначе хтось третій ще, крім мене і вітру, любив у тім кріслі гойдатися, хтось, кого я ніяк не міг на гарячому впіймати, бо приходив завше в ту хвилю, коли невідомий встигав зникнути. Хоч і крісло ще довго берегло його тепло і доторки долонь.

Коли я ночував у тети, то виразно чув, як гойдається крісло на ґанку, як поскрипує підлога і як ніч обережно розгортає кущі малини в пошуках ягід.

Декілька разів я ловив крісло з неабиякими речовими доказами. Наприклад, знаходив на ньому забуту газету, згорнуту в рурочку, саме так, як любив це робити небіжчик-вуйцьо. Він скручував газету і бив нею мух, котрі завше охоче зліталися, коли тета зачинала смажити варення. Тета ж бо газет не читала, з неї достатньо було й тих новин, які дізнавалася від сусідів чи від моєї мами. А то знаходив я і якісь крихти, вловлював запах часнику та цибулі, вишпортував зі щілин шкуринки сала, ковбаси, сліди цигаркового попелу.

Звідки те все бралося тут?

Можливо, до тети заходили гості, коли мене не було, заходили і вгощалися, розмовляли, палили цигарки… Все може бути.

Може, вночі манекени влаштовували собі гостину на ґанку.

Але чому я ніяк не можу у все це повірити і щоразу, як наближаюсь до плетеного крісла, то не вдається мені позбутися враження, що хтось із нього щойно піднявся і відійшов кудись у тінь, щоб кожної хвилини, коли я зникну з ґанку, вигулькнути і з насолодою знову хляпнути в плетене крісло, щоб гойдати у ньому свої марення й сни?

Горохова зупа

Тета часто варила горохову зупу, бо її дуже любив її покійний чоловік. Зваривши, вона щоразу наливала зупу в тарілку і ставила на підвіконня. Вночі приходив небіжчик і з’їдав зупу.

Мене завше вражала чистота тієї тарілки, коли я її бачив уранці. Адже всім відомо, що горохову зупу з’їсти так, аби на тарілці не зосталося жовтавого нальоту, неможливо. Хіба що… хіба що він її вилизував.

І хоча я не шалів за горохвянкою, але одна ця обставина, що хтось аж вилизує після неї тарілку, мене дивним чином приманила. Мені закортіло теж, з’ївши зупу, вилизати тарілку.

Коли це побачила тета, то впустила з рук стирку і якусь мить дивилася на мене зляканими очима. Либонь їй видалося, що в мене переселився дух її покійного чоловіка. Але в очах моїх вона не помітила нічого незвичного, на неї дивилися хитрі очі малого батяра, і тета врешті опанувала себе.

Та все ж горохвянка не давала мені спокою, мені здавалося, що є якась інша причина, крім смаколику, яка змушувала небіжчика-вуйця вилизувати тарілку.

З тих пір я уважніше став приглядатися до її жовтих каламутних вод, у яких плавала дрібно порізана морква й цибуля. Коли ж тета до зупи всипала жменю золотистих гріночок, це ще дужче її збовтувало, і тоді з самого дна починав підніматися густий блідо-жовтий намул.

Одного дня я збагнув, що на дні горохової зупи живуть дивні істоти, які лише на перший погляд нагадують посічену зелень кропу – такі тоненькі, розгалужені й схожі на людей, бо мають руки, ноги і щось, що нагадує голову. Ці зелені кропики жваво пірнають і випірнають або ж плавають навперейми, влаштовуючи якісь змагання. Коли я набираю ложкою зупу, кропики, мов ошпарені, шубовськають на саме дно і залягають в намулі, наче соми. Але не всім вдається порятуватися, не всім. Ті, що опиняються у моїх вустах, просто дуріють із розпачу, я навіть відчуваю, як вони копошаться, лоскочучи піднебіння і язик.

Якусь хвильку я перекочую в роті горохову зупу разом з усім її населенням, насолоджуючись своєю безмежною владою, пригортаючи язиком до піднебіння розпач бідолашних кропиків, а тоді врешті ковтаю і чую, як гарячим водоспадом струменить горохова зупа і як верещать оці чудні сотворіння.

Ложка за ложкою вливаю в себе їхню батьківщину разом з ними самими і разом з могилами їхніх предків.

Все зникає у моїх устах – всі їхні сни і марення, всі їхні надії на краще життя, всі їхні пляни і наміри… Гине їхня цивілізація, котра ще й не встигла розквітнути.

Горохова зупа непридатна для проживання, та кропики цього не розуміють і щоразу вибирають саме її.

Квітник на килимі

У вітальні на стіні висів барвистий килим, на якому виткано було квітник, за квітником садочок, а в глибині саду стояла хатинка під червоною черепицею. Хатинка виглядала так привабливо, що завше, коли я дивився на неї, мене поймала дивна і незборима туга. Хотілося будь-що дізнатися, хто в тій хатинці мешкає і чий це квітник. Квіти тут росли направду дивовижні, навіть у тетиному квітнику таких не було, навіть на її солом’яному капелюшку.

Коли я притулявся вухом до килима, то чув бзикання комах і дзижчання бджіл, а ніс мій виловлював п’янливі запахи квітів, роси і меду. Але скільки я не спостерігав за хатиною, жодного разу не довелося мені помітити живої душі. Хоч і мусив там хтось жити, бо видно було по квітах, що за ними весь час пильнують, прополюють і підливають.

Часом, коли я прикладав вухо до самої хатинки, мені вдавалося вловити ледь чутний гомін людських голосів, але жодного слова розібрати я не зумів.

Найдивнішим було те, що пори року на килимі мінялися з тією самою послідовністю, що й у цілій природі. Восени квіти опадали, листя осипалося й оголювало гілки. Деколи моросили дощі, і кольори на килимі блякли. Хатка втрачала свій чепурний і казковий вигляд, а небо над нею розливалося сірим оливом. Взимку випадав сніг, густо покривав сад, пригинаючи низько гілки. І тепер на снігу можна було деколи помітити невеличкі сліди. З комина курився дим, і линув запах живиці. А вечорами засвічувалося у вікні світло і виростала на фіранках чиясь темна тінь.

Мені страшенно як хотілося проникнути у цей садочок на килимі й зазирнути в хатину, але скільки я не намагався здійснити свою мрію, килим залишався килимом і не пускав мене в себе.

Поруч килима висів на стіні великий дзиґар у дерев’яному футлярі зі склом. Дзиґар цей вічно стояв непорушний і ніколи-ніколи не чув я, щоб він ходив. Стрілки спинилися на одному місці й показували завше за п’ять дванадцяту, футляр замикався на ключ, а ключ заховано було невідомо де, інакше б я давно вже постарався накрутити дзиґар.

Я б ніколи не помітив жодного зв’язку між килимом і дзиґарем, якби не скоївся дивний випадок. Одного разу, рвучко відчинивши двері до вітальні, я побачив манекена, що завмер у якійсь незвичній позі якраз біля килима. Стояв він, нагнувшись вперед, з рукою, простягнутою так, наче б збирався зірвати квітку. Та коли я наблизився, то побачив, що зовсім не квітку він хоче зірвати, а підняти з квітника ключик. Ніколи раніше на килимі не бачив я жодного ключика. А тепер хтось його загубив.

Я вдав, що нічого насправді не помітив, і вийшов з вітальні. За якийсь час увійшов знову і побачив, що манекен зайняв свою звичну позу, а ключик щез. Не треба було мати надто буйну фантазію, аби здогадатися, де він.

Я сміливо підійшов до манекена і вийняв з кишені маринарки ключик. Манекен люто блимнув очима, але навіть не ворухнувся.

Тепер зосталося тільки одне: вставити ключик у футляр і перевірити, чи здогад має підставу. Та щойно я намірився це зробити, як пролунав гучний скрип. Манекени повернули до мене свої голови й повитрішкували зі страхом очі. Тепер я бачив, що вони бояться мене.

Я крутнув ключиком, і футляр, скрегочучи і порипуючи, відчинився навстіж. Далі я підтягнув угору важіль, і дзиґар зрушив з місця. Кімната наповнилася новими звуками, і здавалося, звуки ці пробуджують життя геть у всіх речах, бо й вони враз почали звучати кожне по-своєму, і ось уже вся вітальня ожила і забриніла. Обличчя у манекенів просвітліли, з очей щез гнів, і розгладились кутики вуст.