Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 19)

– Ну, що ти, поняв… – до дівчини: – …харе нюні пускати.

– Шизуха косить наші ряди.

– Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

– Фу-у… – важко видихнув господар. – Лягаємо, чи що?

– Почекай… може, забили її.

– От іще вигадала! Забили!

– Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

– Ну – бідна! Видно, було за що.

– Паркан треба новий.

– Ясно… сітку натягнем.

– Влодко приїде – займеться…

– Я й сам, без Влодка, дам раду.

– Говори-балакай… О, дивись – ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

– Куди це вона?

– Не бачиш? До нас намірилася.

– Оце!

Дівчина підповзла до хвіртки й штовхнула її головою. Зойкнула хвіртка, застогнала дівчина, охнула господиня.

– Я казала – замикай на ніч хвіртку.

– От було зачинити.

– Диви, до Марчуків не поповзла.

– До нас ближче.

Дівчину покинули сили, опала грудьми на гравій, яким була посипана доріжка. Права рука лежала на квітнику.

– Мої іриси! Вони ж такі тендітні! Чого ти став як бовдур? Роби щось!

– Що я маю робити?

– Ти ж бачиш – до нас приповзла.

– От і піди зустрінь. Може, в гості запросиш? Зараз я кавусю зроблю.

– Що ти мелеш? Найшов коли кпити.

– Глянь – у Марчуків штора колихнулася.

– Я так і думала… дивляться… щоб їм повилазило, – процідила крізь зуби.

– Ті то вже хвіртку зачиняють.

– А я не казала: закрий?

Дівчина ворухнулася, підтягла руки під себе і спробувала знову звестися на ліктях. Голова метлялася з боку на бік. Нарешті світ вирівнявся в її очах. Облизала напухлі зчорнілі губи. Якусь хвилину дивилася поперед себе, наче запам’ятовувала напрямок, потім опустила голову і поповзла.

– Вона повзе до дверей.

– А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

– О, знову в них штора колихнулася, – тикнув пальцем.

– Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

– Потім будуть говорити.

– Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

– Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

– Тим батярам?

– Ну.

– Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони – бом! бом! бом! – і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

– Ні, я не відкрию, – сказала твердо жінка.

– Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

– Попробуй тепер заснути, – зітхнув чоловік.

– Зажуй пігулку, – порадила вона.

– Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, – закректав, лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затиснувши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

– Що це? – насторожилася жінка.

– Я там знаю…

– Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

– Не думаю.

– Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… – сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. – А вже до дзвінка дотягтись – це й зовсім… Правда?

– Умгу…

– Не дотягнеться…

– Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

– Чого?

– Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

– А що, дерев’яний – дефіцит?

– А ти не знала? Спи…