Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 46)

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?… А, зрештою, що мені чужі клопоти?… Патріотичні почуття… що він мав на увазі? Який я маю зв’язок із Люботином? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б… І на муки… не те що…

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

– Ну, я не казав? – замахав руками князь. – Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

– А що таке? – здивувався дракон.

– А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах. Все. Можеш тішитися. Ти свого домігся.

– Нічого я не добивався.

– Хіба? Ти не вилазив з печери – цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

– Заспокойтеся, ваша світлість, – сказав пустельник. – Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

– Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй – сором же який!

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.

«Не доб’юся я нічого, – бідкаючись, розмірковував князь. – Правда, є ще один шлях – добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи даються так легко. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.

Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що це й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер траскав розчахнутими вікнами, рами рипіли і протягло скавуліли. Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

– Нічого, нічого, – заспокоював себе дракон, – заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

– Добре, що ти мене сюди завіз… Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, Господи, вмерти серед темної ночі…

– Ні-ні, не покидайте мене, – жахнувся дракон.

– У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

– Так… після того, як змирився, що я на герць не йду, бачимося ледве не щодня.

– Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

– Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

– Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці… Ти – той ніж. Ти все ще біля горла… Податок збільшили – дракон винен. Хлопців до війська забрали – дракон винен. Град вибив збіжжя – і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати… Вночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

– То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

– Шкодую… Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

– Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

– Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

– Але мені не дають!

– То йди звідси! – аж застогнав пустельник. – Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?… Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як Бог, хто не терпів, як пес!

– Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

– Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна – гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, – поети гинуть у першу чергу.

– Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?… Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

– Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

– Вам! Вам – за все те добро, що зробили для мене!

– Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

– І глупота завойовувала світ.

– Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони – людяніші! – Пустельник рвучко звівся на ліктях. – Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! – та тут же й схопився за серце. – Ти ще не все… не все… сказав…

Дракон злякався:

– Що з вами, учителю?… Ляжте, заспокойтеся…

– …ти ще мусиш… – простогнав, опадаючи, – мусиш жити…

– Ні! Не вмирайте!

– …наперекір усім князям…

Розділ IV

Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла і на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу. Листя з тієї висоти летіло на галявину і жалібно шурхотіло.

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника й пили вино, князь подумав, чи не пора вже перевірити міцність їхньої дружби:

– Гай-гай, не повелося мені… Так от і покотилося все в прірву.

– Ви про що?

– Та про що ж… нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помремо? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

– Видайте її за когось.

– Еге, видай… Не так це просто. Воно б, може, й не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, що князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?

– Хіба серед тих лицарів не було жодного?

– Котрі знатніші – ті пасуться по інших дворах. Що їм якийсь задрипаний Люботин? Понаїжджало тут всілякого наброду – от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк. Їм одне в голові. Тут треба сильну руку, щоб цю проголодь в кулаку тримати. Я вже старий, не годен. Вони й раді на голову вилізти. Не приведи Господи нападуть вороги – піде все тліном… А ці тут, звісно, галасували на всі заставки, вигадуючи різні подвиги, та хто їм повірить?

– Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг.

– Може, й був, та спробуй пізнай його. Такі лицарі тепер рідкість.

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

Вітер вив у печері несамовито, і скрипіли дерева.

– Знаєте що… я вирішив… словом, я згоден.

– Га? – стрепенувся князь. – Що ти кажеш?

– Я згоден.

– На що?

– Вийти на герць.

– Та, – відмахнувся князь, – облиш. Я вже змирився зі своєю долею, – а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлиснула його гарячою хвилею.

– Я не жартую… – дракон відкашлявся. – Зіправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, то й вийду.

– І ти будеш битися?