Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 47)
– Буду.
Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.
– Але стривай… чому ти передумав?
– Осінь… така пора, що смуток виїдає душу… мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за собою… Одного разу уві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя, вчинив вашу волю… (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати…) Тоді я не послухав його. І ось тепер… так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути… як мої предки… як того потребує звичай.
Князь після довгих потуг нарешті видушив з себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся, скуливши плечі, й побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лапа несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся.
– Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди… Так буде ліпше. Інакше сам знаєш – ніхто не повірить.
Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в печері.
– Ну що, пане Антосю? – потирав руки князь. – Як ви оціните мою дипломатію?
– Та воно, бачте, ніби і-і-і…, а ніби і-і-і не той-во… – м’явся воєвода.
– А що вам не до шмиги?
– Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що… шкода хлопця.
– А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.
– Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.
– Е-е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.
– Та хіба я коли дівок?…
– Це так – до слова прийшлось. А за кістки подбайте.
– Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?
– Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там десь угри межи собою човпилися. От і назбираєте.
Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин. Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх – обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено перебуваючи подряпані, у виразках, ноги.
– Хто ви? – спинив їх гонець.
Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.
– Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, – проказав найстарший. – А це мій джура і двоє слуг!
– Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?
– Ми й самі гаразд не знаємо, їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чергова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо, вже й коней поїли.
Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.
– Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…
Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів переймати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення.
Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.
Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно – кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло – кращого жениха для Настасії годі шукати.
– Так, я волів би, щоб його не було, – сказав князь до воєводи. – Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?
– Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.
– Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.
– Справді… Може таке статися, що він заґавиться, а хтось інший і зарубає змія.
– Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть – хто більше вартий престол посісти?
– Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є – той уб’є. Та ба – дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.
– А ви б на моєму місці не так?
– Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.
– А я про що кажу? От-от – Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?
– Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?
– Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде – виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?… А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки – трошки теє… – Князь покрутив пальцем біля скроні. – Що ви на це?
– А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.
– Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь – я чи ви?
– Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…
– Ну, вже таки й дурницю! – надувся князь. – Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.
– Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?
– Пане Антосю! Та ви мудра голова!
На світанку два вершники вигулькнули з густого туману й спинилися біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.
Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.
– Ви вже прийшли?
– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… Адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…
– Кажіть. Я на все згоден.
– Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.
– Я все зрозумів.
– Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.
– Добре.
– Твої вірші…
– Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?
– Збережу.
– А мене поховайте біля мого вчителя.
– Я все зроблю. Прощавай.
Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я – князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».
Розділ VI
– Ой, як гарно! Які тут квіти! – Настасія зачудовано роззиралася по галявині. – Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?… Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку чекала, поки визволять.
Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:
– Хіба не видно, що я і є дракон?