Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 45)
– О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..
– Нема в нього ніяких дукатів, – заступився пустельник. – Це образ такий.
– Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаємо…
– Ось маєте! І це не єретик? – князь потрусив у повітрі рукописом. – Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?… А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де – на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому Богу душу винному Люботині?… За що мені така кара, Господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду – явленіє пресвятого Григорія, в миру – дракона!
Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом – з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.
– Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді – гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.
– Він талант, – погодився пустельник. – Справжній християнин.
– Ну, ти не той… – надувся князь. – Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в Писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, – князь поплескав дракона по лапі, – викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?
– Вже вісім, – відповів дракон.
– Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.
Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.
– Ну-ну, ти не захоплюйся! – заметушився князь. – Такому, як ти, й діжки мало.
– Смачно, – облизався дракон.
– Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз… Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька – куріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано – дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина… Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні… Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви – все, як повинно бути. А ти… лінюх… ну, хіба ж так можна?
Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремиґнув.
– Не давайте йому більше, – сказав пустельник. – Ще бешкетувати почне.
– О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай все рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. Отоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. І вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні… Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна…
– Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?
– От бачите! Як ви його вчили? – підвищив голос князь. – Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок – ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку – га? Хе-хе-хе! – хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?
– Не буду я ні з ким битися. Не хочу.
– От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що – в петлю?
– Чому в петлю?
– Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? Їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.
– А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.
– Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, ґевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що – патріотичні почуття притуплені?
– Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще…
– Шкода. Але що робити?
Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, і той сміх передався його сусідам – спочатку зареготав пустельник, а тоді дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.
– Оце так! – похвалив князь. – Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж…
І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:
– ГХАААГХРРР!!!
Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха. Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.
– Фу-у, аж вуха позакладало, – нарікав князь. – Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!
Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:
– Давай… пішли… Пора додому.
Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.
Наступного ранку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.