Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 35)
Не знаю, чим би скінчилася ця затія, якби несподівано не пролунали постріли з автомата.
– Тату! Тату! – закричала дівчина в пітьму.
– Піднімайтеся вгору проти течії, а я прикрию! – пролунав голос полковника.
Підганяючи божевільних, ми почали свій відступ. Щури на цей наш маневр хутенько вигадали свій план і тепер стрибали з берега у воду за кілька метрів вище. Течія несла їх просто на нас.
Автоматні черги розігнали щурів коло берега.
– Йдіть сюди! – гукнув полковник.
Ми вибралися на берег і щойно відійшли кілька метрів від води, як у річку в саму гущу щурів полетіла граната. Видовище після цього було просто розкішне. Не стільки тих щурів загинуло, скільки було оглушено. Течія понесла їхні безживні тільця, решта щурів розбіглася в паніці, а ми нарешті могли випустити з розпечених долонь дрючки.
– Де капітан? – спитав я, вичекавши, поки донька натішиться батьком.
– Загинув… під час вибуху.
– Як це сталося?
– Щури перегризли шнур. Капітан подався на поверх. Він думав, що, коли буде мчати, як вихор, щури не встигнуть його спинити… Але їх було стільки… Я вибіг за ним і почав стріляти по тих тварюках, але капітан уже геть був ними обліплений. І тоді він запалив пуделко й кинув його подалі від себе. Видно, думав, що вогонь не встигне так швидко добратись до нього. Але вибух був такої сили, що навіть мене зі сходів кинув униз до стіни. Полум’я просто клекотіло на всьому поверсі. Я навкарачки вповз до лабораторії, зачинив двері і якийсь час лежав, приходячи до тями…
– Як твоя рука? – перебила Віоля.
– Вже не кривавить. Рана наскрізна, кістки не пошкодила… – Тут він перевів погляд на Костя й спитав: – У вас поповнення?
– Цей чоловік вдавав божевільного.
– Он як… Я радий, що ви приєдналися до нас…
– Тут є один вагон з цілими вікнами, – сказав Кость. – Можемо його зайняти.
– Так, але спочатку треба викрутити одяг, – нагадав полковник.
Вагон усередині виявився цілком пристойним, про краще місце для ночівлі годі було й мріяти.
Хутенько повкладавши божевільних, ми зійшлися в одному з переділів, щоб виробити план на завтра.
– Ви нам не розповіли, що було далі, – сказав я полковникові.
– Далі я висадив гранатою ґрати у вікні й вибрався в парк. Щурів у парку було зовсім мало, до того ж вони не очуняли ще після вибуху і пожежі. Але коли я опинився в місті, то побачив, що небезпека чатує не лише з боку щурів. На мене розпочали полювання самі мешканці міста. Такі самі люди, як ми з вами. А що найжахливіше – майже всі вони були ще дітьми. У руках тримали лопати, сокири, вила, коси, ножі, дрючки… Одним словом, коли мене оточили, я розгубився, не знав, що робити. Стріляти в людей, дітей? Спочатку я стріляв їм понад головами, далі попід ноги, але це нічого не дало. Вони лізли й лізли. Я пробував їм пояснити, що борюся за їхню свободу, що хочу прогнати щурів, щоб ми могли жити нарешті як господарі, а не як раби. І тоді якийсь хлопець зупинив їх, коли вони мене геть приперли вже до стінки. Стояли півколом, може, кроків за десять. І той хлопець спитав:
«Вас підмовив на злочин чужинець? Так?»
«Ні, це я чужинця підмовив. Я давно виношував план скинути з нас це ярмо».
«Хто вас просив скидати з нас ярмо? Яке ярмо? Де ви його бачили? Ми жили собі зі щурами душа в душу. Ми спільно будували наш дім. А ви що вчинили? Пролито стільки крові! Щури втратили так багато своїх громадян, що я навіть не знаю, яким чином нам вдасться їх вмилосердити. Кожен з нас готовий відтяти собі руку, аби тільки якось спокутувати цю жахливу провину».
«При чому тут ви? – пробував я їх заспокоїти. – Заколот учинив я».
«Так, але ви – один із нас. Ви не щур. Ви – людина. Яке довір’я матимуть до нас щури після всього цього? Як ми їм дивитимемось в очі? Вони дбали про нас, як про рідних, віддавали усі свої сили задля нашого добробуту… А ви, живучи серед них, вдаючи із себе порядного громадянина, таємно плекали зраду!»
«Він чекав нагоди!» – озвалася якась товстуля з качалкою у руці.
«Ви приховували смертоносну зброю. Проти кого? Проти беззбройних істот!» – констатував хлопець.
«Як він такий герой, то чого ж із палицею не пішов на щурів?!» – гукнув хтось із натовпу.
«Такі вони герої! – вів своєї хлопець. – Попіл і руїни лишили по собі. Скільки майна зруйнували! Від вогню зайнялося більше як десять будівель, погоріли парки, брами».
«Там і люди в будинках погинули!» – знову втрутилася товстуля.
«Неправда! – сказав я. – Ми будинків не палили. Саму лише божевільню».
Натовп обурено загудів.
«Ви чуєте?! – заверещала товстуля з качалкою. – Яка підла брехня?!»
«Та що там слухати! Бий його! Бий! Бий зрадника!» – захлинався натовп.
«Ми вам не віримо, – сказав хлопець. – Ви зрадник, палій і убивця і мусите бути покарані».
«Зачекайте, – сказав я. – Ви ще всього не знаєте. Там, у тій божевільні, мучили людей, робили над ними досліди. Всіх, хто не хотів підкоритися режимові, перетворювали на психічно хворих, ні на що не здатних істот. Жінок парували зі щурами і виводили нову расу – щуролюдів. Це потвори зі щурячими головами».
«Що він плете? Які щуролюди?» – обурилась юрба.
«Забиває нам баки!»
«Справді, є така теорія про щуролюдів, – сказав хлопець. – Але це поки що тільки теорія. І якщо вона й справді реалізується, то лише добровільно, а не через якісь там примусові експерименти! Щури вже дуже близькі до людей за своїм розвитком. Чому б їм і не паруватися в майбутньому?»
«Але ми бачили вже дорослих потвор, бачили й зовсім ще малюків. Їх там було з півсотні!»
«А чим ви нам доведете, що це правда?»
«Та він же бреше! Будинок згорів, а тепер що хочеш можна вигадати!»
«Це не я брешу! Це вам щури затовкли так голови, що ви перетворилися на слухняних ляльок у їхніх руках. Ви вже ніхто, ви тільки щурячі наймити! У вас відібрали все – історію, гідність, традиції! А що дали взамін? На що ви перетворилися? Живете, як звірі. Нічого вас більше не цікавить. А тих, хто пробував збунтуватися, запроторили при вашій мовчазній згоді у божевільню. До чого ви докотилися? Діти відцуралися батьків! Переймають у щурів їхню поведінку!»
«Як шкода, – зітхнув хлопець, – що ви раніше себе нічим таким не виявили. Ми б тоді вчасно вас підлікували і, може б, навіть порятували вас для суспільства. А так… Мусимо вас ліквідувати…»
Натовп сколихнувся, готовий кожної хвилі кинутися па мене. За цей час я встиг помітити, що на правому фланзі людей було менше, під стіною стояв металевий смітник, а за ним взагалі не було нікого. Тоді я вдався до хитрощів.
«Подивіться! – гукнув я. – Ви всі оточені!»
Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітника, виплигнув на нього, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і, замість рухатися в напрямку до вас, подався до мочарів.
– Ви збилися з дороги? – спитав я.
– Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.
8
Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.
І ось, коли зійшло сонце…
Не знаю, чому саме вони кинулися в наступ, коли зійшло сонце. Може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?
Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останні чати. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.
Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекали слушної нагоди.
– Все, мусимо рушати, – сказав полковник. – Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.
За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні.
Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось зі щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.
За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.
Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.