Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 37)

– Ну?! – сказав я. – Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!

Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.

Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи – і коло знову зімкнулося б.

Діти продовжували жбурляти в нього камінням і дрючками. Деколи поціляли, й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.

Ті поодинокі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.

Раптом полковник упав і покотився по землі. Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, то побачив, що діти, зробивши своє, звернули свою лють на мене.

9

Все це виглядало безмірно диким – оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчині про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна, чи не впреться вона й не захоче вернутися.

Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, приберігаючи кулі. Вже в гаю помітив я неподалік ватагу щурів, вони не нападали, а тільки сновигали в кущах. Видно, пильнували, щоб я не зник.

Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.

– Як нога? – спитав я.

– Вже легше, розходила. А де тато?

– Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.

– Якою дорогою? – спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.

– Нема коли теревенити! – відрізав я і потягнув її за руку.

– Я не можу так швидко! – зойкнула вона. – Не тягніть мене!

– Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.

– А тато? – не вгавала вона.

– Він уже, може, й там, – брехав я.

Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи – і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…

Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:

– Спиніться! Я буду стріляти!

Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили з собою. Камінець попав мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і, хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.

Стріливши ще кілька разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в’язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.

Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.

Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У мене зосталося тільки чотири кулі.

– Ой-ой! – пролунало десь збоку.

Я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість потрапив у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній смердючій воді.

З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в’язкий намул і зникали в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.

Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.

Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так непереконливо, що, коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.

За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».

10

Марко замовк і надпив кави.

– Це все? – спитав я.

– Все, – відказав він.

Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.

– Що там? – тицьнув я пальцем.

– Не знаю.

– Щось шурхотить.

Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим писком вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.

Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.

– Ні! – зойкнув він. – Як це можливо?! Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!

– Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?

– Звідки? Вона живе на Кривчицях.

– Сама?

– Я ж казав, що сама… Ти думаєш… – Він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. – О Господи! Побігли!

Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.

На таксі ми під’їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Та двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, проте скрізь панувала тиша.

Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.

Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері, і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, із сусідньої хати вибігла якась жінка.

– То я! – гукнув до неї Марко. – Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.

– Я не бачила, щоб хтось виходив, – сказала сусідка. – Вже й сама думала піти постукати…

Двері нарешті подалися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці – скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані знаку живої душі.

– Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, – проказав Марко пересохлим голосом. – Тітка по обіді часом дрімає.

Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали з блідими восковими обличчями, накриті по шию ковдрами. Так, як їх застигла смерть.

Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.

Голови їхні лежали в калюжах засохлої потемнілої крові, кров запеклась на горлі, а ще червоні сліди щурячих лап виднілися на ковдрі, на світлому паркеті і зникали під шафою.

– Тепер нас лише двоє, хто знає страшну таємницю Щурограда, – сказав Марко.

Від тих слів по моїй спині пробігли мурашки.

11

Мені тепер не залишилося нічого іншого, як перенести всю Маркову оповідь на папір. І я засів за роботу.

Але весь той час, поки я писав, миші й щури чатували поблизу на мою працю. Залишаючи стіл, я мусив брати магнітофон, касети і машинопис із собою. Перш ніж почати передрук, я купив двох сіамських котів. Якби не вони, я не зміг би, мабуть, і ока склепити.