Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 39)

Князь нічого нового для себе не почув, але що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.

– То що порадите? – спитав.

– Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, Господь змилостивився над нами.

– Ви про що?

– Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона.

– Та йдіть!

– Каже, біля Бистриці.

– Справжнього дракона?

– Ну та справжнього. З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

– І де він живе?

– У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

– Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? – вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не горбилися ніколи.

– Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

– Ну що ж, Господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона – пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом – святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло, і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника – скільки вже там було його – заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство.

Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

– Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішнього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш свій списав, а це – літопис люботинський. Комусь цікаво буде – прочитає та й мене добрим словом спімне. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля Господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

– Що ви таке говорите, дядечку?! – жахнувся дракон. – Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

– Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе – гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

– Ніхто ще про мене не знає.

– Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

– За що?

– А так – ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні – ніхто й не спитає.

– Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

– А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

– Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

– На все воля Божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

– Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

– Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам, як палець, та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді так само, як і вся порода, й на людей кинешся. Був тут – не за моєї пам’яті – дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та поїдав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу… Довго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

– Ви хробака з’їли б? – зненацька перебив його дракон.

– Тьху! Що ти мелеш?

– Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві, траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

– Бач, тобі пальця в писок не клади! – розсміявся пустельник. – Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

– От так, синку, – зітхнув, – прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

– За що ж вони ополчилися проти мене?

– Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти – дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма – чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує, – мусить бути убите.

– Я все одно не стану до бою.

– Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.

– Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А Бог?

– Ну-у, Бог! Не тобі до Бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

– То і Господь зло чинить?

– Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

– То така ваша правда людська?

– Який Бог, така й правда, – сказав пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.

– Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе.

Дракон сидів у печері й дивився на лицарів, що гарцювали на конях, виблискуючи латами й зброєю. Їхні джури безперестанку сурмили, і те настирливе сурмління, бойові вигуки, іржання коней і брязкіт мечів по щитах наповнили страхом драконове серце, аж холодний піт виступив у нього на лобі. На горбах – скрізь, куди оком не кинь, – безліч цікавих побачити бій. Їм тільки й подавай видовища.

Дракон набрав у легені повітря і разом з полум’ям випустив на волю так довго тамоване ревіння, аж з гори каміння посипалось, а дерева пригнуло до землі, а наполохані коні рвонули навсібіч, скидаючи лицарів на землю. Зчинилася метушня, джури пришпорили коней і помчали подалі від печери, гадаючи, що дракон ось-ось кинеться до бою. Лицарі, хто на коні, а хто пішака, з’юрмилися, наче вівці, в чеканні змія. Ніхто не хотів стояти в першому ряду, через те вони штовхали один одного, мало з ніг не збивали. Але дракон не виповз. Юрба на горбах галасувала, розмахувала хустками, капелюхами й гілками, їй уривався терпець. Князь, якому поставили крісло на найвищому горбі, гарячкував і лаявся:

– А бодай його чорт забрав! Ото нечисть! Він кепкувати зібрався?

– Все дарма, – зітхнув дракон, – вони мене не дуже й бояться.

Він заповз у глибину печери, згорнувся калачиком і почав дрімати.

Тут когось навідала щаслива думка – розпалити багаття перед печерою і викурити дракона. Джури метнулися збирати хмиз.

Дракон чхнув і прокинувся. Густий дим клубочився, наповзав і закутував драконове тіло у сизу пелену, наче павук, забирався у найменші закамарки печери, виганяючи з них повітря, прокрадався у ніздрі і сльозив очі. Дракон важко закашлявся, ще гаразд не тямлячи, що трапилося. Що б там не було, треба рятуватися. Він поповз у глиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Його довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче – печера звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Дракон, як міг, щільніше притис крила до боків, та це мало допомогло, сталактити боляче дряпали по спині. Дракон втомлено розпростерся на долівці й вирішив, що повзти далі марно, бо печера глуха і чи тут погибати, чи трохи далі – однаково.

Він поклав голову на передні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло велетенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його збиватимуть птахів на льоту… Невже це про нього? Я – диявол? Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче.