Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 34)

– Що з ними – з цими людьми? – дивувався я. – Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються нею?

– Бо воно вже їм до шиї приросло, – сказав Кость. – Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.

– Але свободи ніколи не буває забагато! – заперечила Віоля.

– Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.

– Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? – не розумів я. – Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?

– Бо їм у школі втокмачували ідею подвигу, – сказав Кость. – Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… – Голос у нього затремтів, і, піймавши мій погляд, він додав: – Так, це й зі мною було. Мене запроторив до божевільні син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.

7

Скоро ми опинилися на околиці, де вже не було будівель, і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев’яними халупами, деякі з них заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.

Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.

– Не такі вже вони й дурні, – сказав я Костеві, беручи з них приклад.

Лише Віоля сиділа у траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.

– Вони позбавлені пам’яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших – сік, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… – розповідав Кость. – Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.

– Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?

– Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.

– Може, нам не варто тут затримуватися? – спитав я.

– А тато? – озвалася Віоля.

– Ну, я, скажімо, лишився б чекати, – сказав Кость, – але біда в тому, що там далі багато кілометрів тягнеться відкрита місцина. І коли нас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.

Сутінки якось непомітно затягли околицю. Довкола сіріла тривожна тиша, не чулося ані свіркоту прузликів, ані кумкання жаб, ані вечірнього перегуку птахів перед сном. Тихо котилася річка, блискаючи раз по раз хвильками та погойдуючи осокір.

Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі й махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.

На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.

Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно, і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палицями, всім, що під руки попало.

Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з’явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.

Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.

– Відступаємо до річки! – гукнув я.

Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.

Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як умів, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, та звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали на місці, зриваючи з себе тварюк.

Ми не могли їх покинути, але й помогти були не в силі.

– Там є фарба! Фарба! – гукнула Віоля, показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.

– Фарба? Яка фарба? – здивувалися ми з Костем, бо до чого ж тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відчинив її і почав котити, виливаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло. Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури ні на секунду не послабили натиску, їх абсолютно не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Я поставив бочівку сторца і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і самі не зле раду давали, бо, не наражаючись більше на небезпеку, спритно позривали зі своїх спин і грудей щурів та потоптали їх ногами.

– Тепер давайте намочимо у фарбі наші дрючки, – сказав я, – бо коли згасне цей вогонь, то мусимо таки пробиватися до річки.

– Але спочатку обмотаємо кінці дрючків ось цим, – здогадався Кость, скидаючи халат.

Ми пошматували наші халати, намотали їх на дрючки й намочили у фарбі, озброївши ними не тільки себе, а й божевільних. Потім я вимастив фарбою бочівку, і ми з Костем, підпаливши її, викотили дрючками просто на щуряче військо. Почулося пронизливе вищання.

Вогняне коло поволі пригасало.

– Пора, – сказав я.

Запаливши смолоскипи, рушили ми до річки. Божевільні, на диво, хутко збагнули, що від них вимагається, і справно задкували, штрикаючи в боки палаючими дрючками.

Це вже були не ті щури, що атакували нас удень на вулиці й перли на вогонь, мов скажені. Кращі їхні війська загинули, лишилася сіра маса, яка хоч і не позбавлена була хоробрості, однак не до такої міри, щоб кидатися безтямно у полум’я. Від смолоскипів вони відскакували, а обпікши писок, чкуряли наосліп куди подалі.

Таким чином ми дісталися річки. Щури, збагнувши, що у воді їм важко буде нас атакувати, розсипалися берегом і сипонули у річку, намагаючись дістатися іншого берега раніше, щоб нас оточити.

Якби ми були самі, то це б їм ніколи не вдалося, але божевільні, хоч як ми їх підганяли, не дуже квапилися. Вода була тепла, і вони час від часу пірнали з головою, пирхаючи від задоволення. Декого доводилося волокти силоміць.

Тим часом щури зайняли оборону на протилежному березі і підстрибували від нетерплячки.

Наші смолоскипи поволі пригасали, а в декого з божевільних вони згасли під час купелі. Тепер уже не було чого квапитися, і ми спинилися в нерішучості. У воді було безпечніше.

Побачивши, що ми зупинились, щури припинили переправу, залишаючи на обох берегах однакову кількість війська.

Стояли ми так кілька хвилин, доки тварини остаточно не упевнилися, що ми ні на той, ні на цей берег вибиратися не думаємо. Щойно тоді вони цілими десятками стали шубовськати у воду й пливти до нас.

Почалося щось несусвітнє. З обох боків ішла на нас збурунена маса хижаків, а ми вже були втомлені і зневірені. Сутінки притьмарили наші очі, і щуряче військо перетворювалося на мільйонну армію, яка ось-ось змете нас, мов порох, і розсіє над цим пустищем, щоб і пам’яті про нас не лишилося. Дрючки не слухалися наших рук, долоні пекли вогнем, з кожним розмахом дрючка думаєш більше про те, щоб не вцілити товариша, аніж про те, аби попасти по щурах. Від ударів хижаки йшли на дно, їх відносила течія, але чимало знову очунювали і поверталися назад.

Що найбільше нас рятувало, то це течія. Вона змивала шеренги щурів, не даючи напасти на нас усією ватагою. Але й щури були не дурні. Вони кидалися по кілька на дрючок, притьмом бігли до руки, і доводилося занурювати палицю у воду, щоб звільнити її. За цей час інші щури встигали добратися до нас, і ми мусили вже увиватися, як механічні, тільки щоб не дати їм прорватися й напасти з-за спини на тих, що відбивали атаку з протилежного берега. Божевільні з таким завданням не справлялися, бо гатили наосліп у якомусь отупілому екстазі, і ми доручили Віолі бити саме тих щурів, які опинялися між нашими шеренгами.

Я шукав гарячково якогось виходу, бачачи, що ми скоро знесиліємо. Але нічого мудрішого, як спробувати прорватися до закинутих вагонів, придумати не зміг. Такий план, проте, мав один суттєвий недолік – невідомо було, чи божевільні послухають нас і достатньо швидко перебіжать цей невеликий відрізок шляху.