Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 33)

– Деколи це корисно. Як бачите, вийшло мені на добре. Інакше б мене нашпигували заштриками до такого самого стану, як і решту.

– Чому ж ви не зізналися відразу?

– А хто вас там знає, звідки ви й чого шукаєте? Могла то бути провокація? Могла. От я й…

Щурів у парку все меншало й меншало. Вони затоплювали будинок, вливаючись у нього не тільки дверима, але й вікнами, що для них зоставили відкритими полковник та капітан. Лізли одне одному по спинах, пронизуючи повітря своїм їдким пищанням, яке у них, очевидно, заступало бойовий клич. Мчали назустріч своїй смерті, і я мусив визнати, що план полковника виявився надзвичайно вдалим. У першій частині. А ось чи вдасться друга – певності не було.

Пройшовши ще далі, ми побачили на широкому пеньку чотирьох щурів у чорних костюмах. Вони розглядали карту. Довкола пенька чатувало ще зо два десятки охоронців. Усі вони зміряли нас зацікавленими поглядами, але з місця не зрушили.

Опинившись нарешті на околиці парку, де не було жодного щура, ми зупинилися.

До нас підійшла Віоля.

– Ви один тут псевдовар’ят чи є ще хтось? – спитала вона вдаваного божевільного, усміхаючись.

– Думаю, що один… Але, можливо, згодом ще комусь вернеться тяма. Може, познайомимось?

Здоровань назвався Костем.

Щури вже, напевно, заповнили будівлю вщерть, бо виднілися навіть на даху. Кількасот щурів ще сновигали парком, чимало їх було і довкола будинку.

– Чому нема вибуху? – нервувалася Віоля.

– Гадаю, нам треба йти звідси, – сказав Кость.

– Як іти? – обурилась дівчина. – Чи не бачите, скільки ще щурів зосталося в парку? Наші самі не проб’ються крізь них.

– Під час вибуху все це щуровиння розметає по всьому парку. Зчиниться такий переполох, що, заки вони оговтаються, можна буде втекти.

– А будівля не завалиться?

– Що ви? Це ж стара будова. Щоб її зруйнувати, треба добре повозитися. Ходімо. Не забувайте, що ми божевільні, і в місті нас чекає не одна небезпека.

– У місті? – здивувався я. – Хіба після вибуху люди не зрозуміють, що надійшла врешті пора скинути з себе ярмо?

– Не раджу вам намагатися розтлумачити їм це.

Я знизав плечима, не розуміючи, до чого він веде. І ось у цей час пролунав оглушливий вибух. З вікон і дверей будівлі шугонуло полум’я, висаджуючи рами, охоплюючи все, до чого лиш могло дотягнутися. На даху скупчувалося щораз більше щурів. Вони кумедно стрибали по розпеченій блясі, спиналися на димарі, ковзали й летіли додолу просто в полум’я. Та коли загорілися крокви, всі вони покотилися з даху мертвими.

Попри нас промчало кілька десятків очманілих від жаху тварин. У повітрі чувся їдкий запах смаленої щетини, горілого дерева й фарби.

– Ходімо, – заквапив Кость. – Ми – божевільні! Беріть приклад з них, як треба себе поводити.

І справді, якби хтось поспостерігав за нами, то легко б вирізнив з-поміж інших, бо ті, справжні божевільні, жодної уваги на вибух не звертали, а стояли собі, похнюпившись, пліч-о-пліч так, як ми їх залишили.

Ми вийшли з парку і подалися маленькими вуличками, намагаючись якнайшвидше покинути місто. Хоч як ми старалися обминати людні місця, а все ж таки вибралися на одну вулицю, де чималий натовп школярів слухав щура, що промовляв до них із відчиненого вікна будинку.

Якби ми спробували завернути, то це могло б викликати підозру. Доведеться трюхикати повз тих школярів.

– Громадяни! Вітчизна у небезпеці! – волав щур у мегафон. – Підступні вороги проникли у серце нашого міста. Вони увірвалися в дослідний центр нашого керманича, улюбленого вождя і вчителя. Вони вчинили жахливий злочин, убивши його. Наука втратила визначного вченого, а наша молода республіка – свого батька. Громадяни! Армія щурів понесла відчутні втрати. Не маючи жодної зброї, крім власних зубів і пазурів, ми кидались у вогонь, під кулі й гранати. Тисячі кращих синів і дочок загинули у нерівному поєдинку. Останній удар спіткав нас тоді, коли ми надіялися врятувати нашого вождя. Вороги вчинили жахливу пожежу в будівлі, де знаходилася значна частина нашої славної армії. Всі, хто був у приміщенні, наклали головами. Ситуація зараз непевна і дуже тривожна.

Щур нахилився до іншого щура, перекинувся кількома словами, кивнув і продовжив:

– Я звертаюсь до вас, тих, кого ми виховали на відданих патріотів, тих, на кого вся наша надія! Озброюйтесь лопатами, ломами і палицями, створюйте бойові дружини і займайте пости на кожній з вулиць. Ворог мусить бути знешкоджений! Ми, проливши за вас свою дорогоцінну кров, закликаємо тепер віддячити нам за нашу постійну до вас любов і опіку. Смерть ворогам Вітчизни!

– Смерть! Смерть! Смерть! – проскандували школярі.

– Який жах! – здригнувся я.

– При бажанні, як бачите, можна й людину на щура виховати. Подивіться на вікна – хіба там не справжні щури?

У вікнах стирчали люди й слухали щурячі заклики. Хтось зі школярів показав на нас рукою.

– Це божевільні, – пояснив щур. – Вони для нас нешкідливі. Хай ідуть з миром.

У цей час з одного вікна висунулася чиясь голова в папільйотках.

– Це не божевільні! Це вороги замасковані! – заверещало бабисько. – Я помітила, як вони перемовлялися!

– І я! І я помітив! – пролунало з іншого вікна.

– Бий їх! – галайкнув ще хтось.

– Це ті двоє попереду! – крикнула жінка і пошпурила в нас вазоном.

– Команда! Шикуйсь! – пролунав голос щура.

– О, це вже серйозно, – сказав Кость. – Досить вдавати божевільних, ховаймося в браму.

– Тільки не в браму! – підбігла Віоля. – Там нас оточать і не випустять.

У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.

– Уперед! В атаку! – волав щур.

– Чого ж ви? – штурхнула мене дівчина. – Виймайте пістолет!

З несподіванки я й забув про нього.

– Ай! – зойкнув Кость, діставши каменем в плече.

Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.

– Мусимо пробиватися лише вперед, – сказала Віоля.

– Але ж вони шпурляють камінням! – відповів я.

– То стрельніть у них! – крикнув Кость.

– У дітей? – здивувався я.

– Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.

Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.

Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.

Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.

З брам час від часу вилітало каміння, і ми мусили пильнуватися.

Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але досі жив. Його тіло здригалося від пекучого болю, вуста посиніли.

– Мам… мам… мам… – шепотів він.

Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.

– Ви його не врятуєте, Марку, – смикнула мене за рукав дівчина. – Це пропащі діти.

– Але ж вони – люди!

– Ні, це щуренята.

Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею, і коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.

Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля – ще двох, а решта знову щезла у брамі.

Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?