Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 28)

У жодному випадку не повинні ми допустити до цього. Ні в якому разі не повинна постраждати наша расова повноцінність і стабільність. А тому одним з перших законів, які б я рекомендував ввести одразу ж, як ми захопимо владу, – була б заборона шлюбів між щурами й людьми. Тобто незаконні злягання дозволяються, але потомство заздалегідь приречене на становище раба.

І ще одне. Хочу вас привітати, мої дорогі громадяни, з величезним успіхом, якого ми домоглися за останній час. Наші вчені розробили й вивели новий вірус, який не дає жодної надії на вилікування. Цей вірус ми успішно випробували в Африці і зараз розносимо по цілому світу. Так, це вірус СНІДу!

Люди, залякані безліччю епідемій, які впадуть на їхні голови, запанікують і натиснуть ті кнопки, від яких залежить наша остаточна перемога. Ядерна війна спустошить землю, але, як відомо, для щурів радіація не страшніша від холодної води. Радіація тільки, навпаки, стимулюватиме наш ріст і наш інтелект. Версія наших шановних філософів про те, що ядерна війна принесе незліченні жертви й для нас, не повинна відлякувати і забивати голови пацифістськими ідеями. Жертви будуть, і то численні, але ж знову нагадаю – наша унікальна здатність до самовідтворення і розмноження, яка до того ж стимулюватиметься радіацією, вирятує нас із цієї халепи.

Зокрема вже тут, у Щурограді, під час вибуху на місцевій АЕС, ми змогли переконатися, що опромінені щуроматки здатні родити шість разів на рік по тридцять дітей. Вибух призвів до того, що ці ж діти росли і ставали здатні до розмноження значно швидше, аніж це було досі. Крім того, радіація стимулювала розумовий розвиток щурів, роблячи їх здатними виконувати різні складні операції і навіть розмовляти людською мовою. Це відразу дало змогу вступити з людьми в контакт, захопити всі пости і взяти під опіку молоде покоління.

Понадто – ми вивели з власної крові антирадіаційну вакцину, яка виробляє імунітет проти радіації, і ввели її тим людським особам, які викликали у нас довір’я. У результаті цього геніального заходу серед людей зчинилося істинне змагання за право заслужити вакцину. Дітей почали посилати саме в ті школи, де викладання вели щури, бо там же робили й щеплення.

Таким чином нам вдалося взяти в свої руки ціле місто, а це говорить про необмежені можливості щурячої цивілізації.

Тепер ми повинні спеціально вишколити наших розвідників і послати їх на всі інші АЕС з метою викликання чергових аварій та вибухів. Паніка й страх, що опанують суспільство, створять необмежені можливості в нашій благородній експансії.

Подібні міста, як наш Щуроград, повинні вкрити густою мережею усю землю.

Ми переможемо, бо за нами наш Господь Щур і правда».

Марко повернувся з кавою.

– Ну як? – спитав, ховаючи брошуру в наплічник.

– Жахливо! Це все настільки нереально, що скидається просто на поганий жарт.

– Але це вже далеко не жарт.

– Не віриться, що це міг вигадати звичайний щур. Такі плани!

– І все це бере свій початок у Щурограді. Не десь за морями, а зовсім неподалік.

– Ти вже комусь показував цей трактат?

– Ні. Це безглуздо. Ніхто не сприйме всерйоз. Я й сам спершу не сприйняв. Це вже потім… коли побачив усе на власні очі… Людина, яка нічого того не бачила, спише все на чиюсь буйну фантазію… Треба якось інакше, якось інакше сповістити світ… Не знаю як… Тільки не так просто в лоб… Може, ти щось порадиш?

– Але що… що ти там бачив? У тому Щурограді?

– У Щурограді? – перепитав Марко з такою огидою до цієї назви, аж очі у нього зблиснули. – О-о-о, я там багато чого бачив! У найхворобливішому сні не насниться.

Рука його потяглася до магнітофона.

«Ну! Ну! Розповідай!» – хотілося мені закричати, але я з великим зусиллям стримав себе. Боронь боже показати, що я повірив. Краще вдавати скептика. Тоді Марко розповідатиме якнайдетальніше.

Нарешті він натиснув вмикача.

3

«Полковник чекав на мою реакцію. Не хочу сказати, що вже тоді я відчув потрясіння. Було тільки неясне почуття страху, дивна тривога, яка охоплює людину під час грози, коли блискає над головою, але ти в хаті й тобі нічого не загрожує, а все ж, коли небо розколюється, відчуваєш себе дрібною комашкою.

– Чи не доцільніше було б замість непевного заколоту спробувати втекти звідси і сповістити людей про небезпеку? – спитав я.

І відразу зрозумів, що бовкнув дурницю. Бо це страх промовляв у мені, а не здоровий глузд. Страх уже гнав мене подалі з цього проклятого міста, куди-небудь, аби подалі від цього безглуздя.

Я на мить уявив, як, вибравшись звідси, намагаюсь достукатися до брам людської тривоги, показати пальцем на небезпеку, докричатися до їхніх вух, – і зрозумів, що це була б марна справа. Мене у кращому разі запроторять до божевільні. Там, за межами Щурограда, все виглядатиме не так трагічно. Навіть для мене.

Недаремно полковник не вважав за потрібне мені заперечити. Просто промовчав.

– Я не певен у своїх силах, – зізнався я. – Це тому, що не годен розрахувати сил ворога.

– Сили ці дуже великі. Але можу вас запевнити – ми єдині, хто ще може врятувати світ від страшної загибелі.

– Якщо чесно, то в дечому цей щурячий пророк має рацію.

– Отож-бо. Я навіть думаю, що коли їм вдасться вилізти зі своїми ідеями на світ, то знайдуться люди, які їх цілком прихильно зустрінуть. Зрештою, так було й тут.

– Невже щось таке можливе?

– Чимало наших цілком щиро перейнялися долею щурів. Це було якесь загальне шаленство. Раптом у моду ввійшли прикраси із зображенням голови щура. Щур закрасувався на сорочках і светрах. Оголошено було рік Щура, який так досі й не закінчився. Хтось спішно виголосив, що це був найщасливіший рік у нашому житті і є пропозиція від трудящих мас продовжити його. Я вже казав, що ті перші щури, які почали витісняти нас із усіх привілейованих місць, навіть не вміли розмовляти по-людськи.

– Як же їм вдалося переманити на свій бік стількох людей?

– Не можу собі уявити. Але саме устами й руками цих перекинчиків і творилася революція! Вони домоглися того, що щурів оголошено дуже корисними тваринами. Священик у церкві сказав: «Не убий ближнього і щура!» Зараз уже це звучить так: «Не убий щура, яко ближнього свого!» Щур став ближнім, це вже була стадія, вища навіть від тієї, на якій перебували свійські тварини, – люди почали ділитися з «ближніми» їжею. А що цей «ближній» усе ж таки був твариною, то з палкої любові до нього вирішено знайти контакт. Утворено Інститут вивчення історії щурів. Та цього було замало. Додали ще Інститут щурознавства та Інститут фізіології щурів. Дійшло до того, що вчені кинулися вишукувати засоби для збільшення щурячого приросту.

– Хіба їх ще замало народжується?

– Тим часом щури почали охоче виступати в цирку, виявляючи себе дуже дотепними тваринами. Хтось помітив, що вони навіть розрізняють картки з літерами. І тоді почалося! Відкрито школи для щурів. Але, крім шкіл, кожен у себе вдома намагався навчити своїх щурів грамоти. А грамоти легше вчити в побутових умовах. От і засіли щури до людей за обідні столи.

– Далі вже не залишилося, мабуть, такої грані людського життя, до якої не були б причетні й щури?

– Усе це відбувалося дуже швидко. Настільки швидко, що мало хто встиг розгадати небезпеку, яка причаїлася у завтрашньому дні. А коли цей день настав, уже було пізно. Щури зайняли всі відповідальні місця і настільки зіллялися зі щоденним життям людей, що не було жодної змоги якось виборсатися з цього критичного стану. Вже навіть службу безпеки щурів стали посідати не щури, а люди!

– Люди берегли щурів від людей! – Я не міг надивуватися. – Жахливішого маразму годі придумати.

– Служба безпеки вистежувала дисидентів і запроторювала в божевільню. Що я кажу – «вистежувала?» Вистежує й тепер, але… уже під чутливим керуванням самих щурів. Найгірше те, що вони затуманили наших дітей, уже виросло покоління, котре сприймає щурів як вищу расу й саме прагне ощуритися. Діти успадковують поведінку і звички щурів, відрікаються від батьків, якщо вони протестують проти цього, і пишуть на них доноси.

– Здається, хтось стукає, – втрутилася дівчина.

Полковник замовк і навшпиньки, з револьвером у руках прокрався в сіни. Стукіт був тихим і несміливим.

– Хто там?

– Та це я, ваш сусід!

– Ви самі?

– Сам.

Господар рвучко шарпнув двері і впустив до хати низенького грубаса в картатій камізельці. На лисуватому черепі білів ріденький пушок.

– Це наш сусід пан Крупа, – познайомив нас полковник. – Як це ви наважилися до мене з візитом? Щось маєте пильне?

– Та я ніби нічого не маю… Але щури мають.

– Щури?… То ви їхній… е-е…

– Парламентарій, – докінчив пан Крупа. – Прийшли до мене і сказали, аби я передав їхні умови. Бо вони мені довіряють, мій син активістом у Спілці юних щуролюбів і таке інше. Та й що я мав робити? Мусив слухати… Самі знаєте, як то є…

– Сідайте й кажіть, чого вони хочуть.

– Я бачу, ви щось серйозне затіяли, – сказав, киваючи на автомат. – Отже, щури вимагають, аби ви всі піддалися. Тоді вам гарантують життя. А як ні, то чекає на вас смерть.

– Вони нам обіцяють життя? – розсміявся полковник. – Яке це життя? Хіба це можна назвати життям?

– Е, що ви мене переконуєте? Я сам знаю, чого варті їхні слова, але… Властиво, то я маю до вас цілком приватне прохання. Чи не були бисьте такі ласкаві прийняти й мене до своєї компанії?