Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 29)

– Що, пане Крупа? – здивувався господар. – Ви хочете пристати до заколотників?

– Е-е, видіте, добродію… Життя моє вже доходить кресу. І мені його не шкода. Але шкода мого сина і таких, як він, хлопчаків, що служать оцій наволочі. Я тих шляктрафських смердюхів ненавиджу так сильно, що готовий голими руками їх розшарпати. А як дістану ще якогось револьвера, то вже дам собі раду.

– Пане Крупа, – обняв його полковник, – ви справжній патріот. Я безмежно радий, що мої надії справдилися – ми в цьому місті не самотні. Ворог не всіх іще задурманив.

Пан Крупа отримав револьвера і став його захоплено ґлянцувати рукавом.

– Ви бодай стріляти вмієте? – поцікавився полковник.

– В тирі я стріляв непогано.

Полковник усміхнувся. Потім спустився до підвалу і виніс загорнуті в лахи автомати. Гострий запах дусту розлився по хаті. Мені дістався вогнемет. По короткій нараді ми вирішили ще й обвішатися гранатами, домовившись пустити їх у діло лише після того, як випорожнимо візок. У візку знаходилися два запасні балони з пальним, чимало автоматних дисків, пакунок з тротилом і сувій бікфордового шнура.

Мені помогли примощувати за спиною балон з вогнеметом і показали, де натискати, щоб виривалося полум’я.

– Нате вам ще револьвера, – сказав мені полковник. – Але бережіть його до останнього. Між іншим, у підвалі я маю ще кільканадцять пляшок з пальним. Шкода залишати.

– Чого ж ви чекаєте? – здивувався я. – Несіть їх хутчіше!

– Це надто небезпечно. При ударі вони самозапалюються. Не дай боже, візок перекинеться – й нам капут.

– Тоді ми їх постараємося позбутись у першу чергу, – сказав Крупа. – А за візком я вже припильную.

– Може, ви й маєте рацію, – погодився полковник. – Шкода, аби добро пропадало.

Ящик з пляшками поклали зверху на візок і накрили коцом.

4

Коли ми вийшли на подвір’я, нас зустріло гучне виття тисяч вищирених пащек. Величезна сіра армія загатила вулицю. Пролунав свист, і вона пішла в атаку. Зелений паркан умить посірів.

– Кидайте пляшки! – звелів полковник.

Пляшки упали в саме клубовисько і – не розбилися. М’які щурячі спини спружинили, тепер пляшки перекочувалися вперед-назад, навіть не торкаючись землі.

– Ах, то ви так! – вигукнув полковник. – Ану, Віолько, вогонь!

Автоматні черги врізалися в саму гущу збурунених тіл, шматуючи їх і розбризкуючи криваві фляки разом із клаптями шерсті. Кулі розтрощили пляшки, і нарешті сіре море спалахнуло таким яскравим полум’ям, аж любо було дивитися. Та їхні командири були теж не в тім’я биті і гнали своє пойняте вогнем військо просто на нас. Крупа хутенько від’їхав з візком назад, а я підсік вогнем ряди щурячих камікадзе. Тепер горіли не тільки щури, а й земля довкола них.

Паркан завалився і впав, хлюпнувши в наш бік густу хвилю смороду. Щури відступили, залишивши по собі гори обвуглених трупів. Пан Крупа кинув їм навздогін ще пару пляшок. Дорога на вулицю звільнилася, але земля ще палахкотіла, і їхати через неї візком було б нерозважно.

– Не мусимо йти просто, – сказав Крупа. – Можемо і в обхід. Ходімо через моє подвір’я.

Так ми і вчинили. Попереду йшли батько з дочкою, посередині Крупа з візком, а я прикривав їх ззаду.

Щури якусь хвилю спостерігали за нами на безпечній відстані, але, коли ми вийшли на вулицю й рушили в напрямку центру, посунули за нами, увесь час зберігаючи дистанцію.

Мене весь час не покидала думка, що хтось ними дуже розважно керує. Надто вже організовано вели вони свій наступ. Якби знати, де саме їхній проводир, і метнути туди пляшку!

Я поділився своїми роздумами з товаришами, і полковник сказав:

– Сумніваюся, щоб їхній проводир був десь поблизу. Щури здатні ловити інформацію на ультразвукових хвилях. Тому цілком можливо, що їхні командири сидять десь у каналізації і не лише передають команди, а й приймають повідомлення з місця подій.

Тим часом щури вже приготувалися до нової атаки й почали її цього разу з усіх боків водночас. Настав небезпечний момент.

– Пляшки в рух! – гукнув полковник і перший шпурнув пляшку.

За ним – Віоля і Крупа. Я послав навздогін пляшкам струмінь полум’я. Вогонь охопив бруківку, щуряче клубовисько скажено заскавучало й кинулося наосліп на мури будинків, одні тварюки полізли на інших, ділячись із ними полум’ям і в п’яному екстазі конаючи цілими гуртами.

Обсмалені, припечені, вони й не думали відступати, і то було жахливе видовище. Здихаючи, бризкаючи піною оскаженіння, рвалися вони вперед. Деяких ледве вдавалося перепинити за кілька метрів од візка.

Щури наступали тільки з одного боку вулиці, не перетинаючи поки що нам шляху. Однак, зрозумівши, що й для нас вогонь небезпечний, окремі з них якимись тільки їм відомими дорогами оббігали нас і кидалися зі своїми палахкими спинами до візка вже достоту у передсмертних корчах.

На цілій вулиці за весь цей час не з’явилася жодна людська душа. Геть усі вікна були завішені фіранками, а чи хтось з-поза фіранок спостерігав за нами, того ми не помітили.

– Що, до хороби?! – лайнувся полковник, роззираючись по будинках. – Невже ніхто не бачить нашої боротьби? Хоч би хто вазонок скинув на цих бестій! Хоч би битого скла висипав!

Але вікна мовчали.

– Боягузи! – закричав уже в безсилій люті, піднявши догори збілілі п’ястуки. – Ну і гнийте собі, щурячі лакузи! Пацюки!

Раптом атака щурів припинилася, і пролунав чийсь голос із репродуктора на стовпі.

– Чужинцю! Якщо ти припиниш цей безглуздий заколот, ми дозволимо тобі покинута наше місто! Чужинцю! Тебе одурено! Ти потрапив у пастку, яку спритно розставили наші вороги. Вони хочуть тебе лише використати, після чого розправляться як із небажаним свідком. Ми – наймиролюбніші на землі істоти. Досить проливати невинну кров! Подивися, скільки самовідданих громадян полягло від твоєї руки. Чим вони завинили? Ми тобі цей гріх прощаємо. Йди з Богом і неси у світ правду про наше милосердя!

Репродуктор забулькотів і вмовк.

– Хочуть нас розколоти, – мовив Крупа. – Але то брехливі створіння!

– Голос якийсь дивний, – сказала Віоля. – Не такий писклявий, як у щурів.

– Еге ж, і справді, голос якийсь надто людський, – погодився полковник. – Навчилися вже, падлюки!..

– Хотів би я глянути, що то за промовець, – почав був роззиратися Крупа.

– Сумніваюся, що це десь тут, – відказав полковник. – А, зрештою, навіщо він нам? Я так думаю, що на Марка цей віщун особливого враження не справив.

Я засміявся:

– А все ж не заперечуйте, що коли він промовляв, то ви з тривогою зиркали на мене. Ану ж – піймаюся на гачок!

– Бог вас знає. Всяке могло бути, – згодився полковник. – Ми боремося, бо не маємо просто іншого виходу. А у вас він з’явився.

– Навіть коли б я й надумав дезертирувати, все одно б не повірив їм. Гадаю, досить було мені відколотися, як вони б наздогнали мене й роздерли.

– Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?

А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.

– Зачекайте, – сказав я до пана Крупи. – Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…

І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні скалки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м’яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.

Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?

Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум’я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров’ю пригашували вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп’янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється. Їхні вирячені, налиті кров’ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як буває, коли дивишся з мосту на спінену річку. Сіра з вогненними полисками ріка тепер аж пінилася, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.

Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.

Видовище було моторошне: вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти і шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини – це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.

Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомленими. До того ж не було певности, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.