Юрий Винничук – Діви ночі (страница 24)

— Е! — спробував я його спинити. — Це книжка радянська!

— А от ми правєрім!

Ми сіли у «воронок» і, коли той рушив з місця, я сумним і прощальним поглядом зиркнув на рідну домівку.

Франьо так і не заговорив зі мною, а по дорозі вийшов, потиснувши міліціонерам руки. Його все ще не покинув вигляд прибитої горем людини.

У міліцейському відділку навпроти готелю «Львів» лейтенант посадив мене перед своїм столом і суворо запитав:

— Отже, ти не признаєшся, що загріб триста пар джинсів?

— Я нічого не розумію. Я лише послав циганів до Миколи. От і все. Більше я не бачив ні їх, ані самого Миколи. Чому ви в нього не спитаєте?

— Бо в лікарні наш Коля!

— Як? — отетерів я.

Він вийняв пачку «Флуерашу», поцікавився, чи я курю, і запалив цигарку.

— А так, дорогенький, — сказав, відкинувшись на спинку крісла, і з задоволенням затягуючись димом. — Обложили його твої цигани, як має бути. А з грошима і джинсами накивали. А тепер ти хочеш мене убідити, що ти тут ні при чому? Чудний ти, їй-бо. Спочатку твої дівчатка обкрадають поляків. І ти ні при чому. Можна сказати, викрутився. Далі твої цигани викрадають Свєточку. Било дєло? Де вона поділася? Може, у Полтві плаває? А ти знову ні при чому?… А ще за кілька днів цигани елементарно грабують — та ще кого! — міліціонера!

— Да це ж просто якийсь мафіозі! — розвів руками сержант. — Хрещений батько! Не треба тобі Чикаго! Свої гангстери не хуже!

— Отож бо й воно, — зітхнув лейтенант.

І тут я зрозумів: зараз мене допитують не просто міліціонери, а компаньйони Миколи. Ті, з ким він мав поділити гроші за джинси. А якщо так, то ця справа в будь-якому випадку ніколи не вилізе на поверхню. Тобто якщо мене захочуть кинути до цюпи, то пришиють будь-яке діло, хоч би і поширення націоналістичної літератури, тільки не джинси.

— Мене там не було, — спробував я боронитися.

— А ти там і не був потрібен… Не такий ти вже й лопух, за якого намагаєшся себе видати. Хитро все організував. Певно, й алібі маєш на двадцяте?

— Я сидів вдома.

— Оце таке алібі?… Курям на сміх! Нє, ти точно хочеш нас надути!… Слухай сюди, хлопче, — голос лейтенанта набрав гостроти. — Вертаєш джинси і даєш імена тих, що побили Миколу, і більше ми з тобою не бачимося. Розумієш? Ми не любимо, коли наших б’ють. І коли нас хочуть накивати… То ти добре подумай. Бо зараз повезуть тебе в КПЗ, а там, хоч-не-хоч, а станеш шовковим.

— Я з тим нічого не маю спільного. Микола попросив звести його з циганами. Я звів.

— Не звів, а послав циганів до нього.

— Ну, послав.

— Мав послати двох.

— Я й послав двох.

— Але так сталося, що їх було більше.

Сержант, який досі сидів мовчки і тільки переводив погляд від одного до другого, сказав:

— А може, його в оборот возьмйом, а? І не таких обтьосовалі!

І він, скалячи зуби, потер руки. Я зиркнув на них скоса, і мені відразу чомусь захотілося у всьому признатися, навіть у такому, про що й не снилося.

— Може, і візьмемо, — випустив клуби диму лейтенант. — Якщо іншого виходу не буде. Тільки не думай, що він аж такий дурний, щоб не розуміти, що його чекає.

— Послухайте! — залопотів я. — Дайте мені шанс! Тут трапилося якесь непорозуміння. Я все поясню. Випустіть мене, я побачуся з циганами…

— О дає! — хихикнув сержант і знову потер руки.

— Я ж казав, що це хитрий жук.

— Ну, що ж… — багатозначно хруснув пальцями сержант. — Тоді-і…

Він встав з крісла і розправив плечі.

Я з надією подивився на лейтенанта, але той, мовби нічого й не помічав, — сидів і гортав якісь папери.

Сержант ступив крок.

Я нервово засовгався на кріслі. Проте лейтенант ані не ворухнув головою. Зате сержант ступив другий крок.

— Зараз нам усе розкажеш, — мрійливо проказав він після третього кроку.

— Невже не можна домовитися? — мимрив я, зиркаючи то на сержанта, аби не пропустити його кулака, то на лейтенанта, сподіваючись на його милосердя.

Проте милосердям і не пахло. Зате пахло кулаком, який наближався з невмолимою певністю. Про всяк випадок я розслабився. Тоді удар не такий дошкульний. Якби ще знати, куди він мене збирається гепнути, було б узагалі чудово.

Сержант уже стояв наді мною і смачно плямкав губами. Точнісінько як той гурман, що приглядається до печеної курочки, приміряючись, із якого кінця почати.

— Ви мене будете бити? — спитав я дебільним тоном.

Сержантові, мабуть, це сподобалося, і він аж крекнув од задоволення.

— Хе! О дає! — і підморгнув до лейтенанта. А потім схилив голову набік, подивився на мене ніжним поглядом і кивнув: — Ясне дєло, бить будем.

Його правий кулак ритмічно вдаряв у ліву долоню, і я, спостерігаючи за ним, раптом помітив, що оце вдаряння збігається з ритмом мого на смерть переляканого серця.

Я ковтнув слину і спитав:

— А куди?

— Що куди? — перепитав ввічливо, але дещо ошелешено, сержант.

— Куди будете бити?

Сержант просто не тямився від утіхи, до якої хотів залучити й лейтенанта, моргаючи та киваючи, але той втупив незворушний погляд у папку і вимкнувся, мабуть, надовго.

— А ось ми зараз подумаємо, — говорив він тоном люблячого татуся. — Для початку можна й по печінці. Вона у нас як — не болить? Ні?… Заболить!… Потім — по нирочках. Тоді ми вже будемо валятися на підлозі. І зостанеться нам ще тільки малесенький ударчик: під дихало. Носочком. Га? Не заперечуєте?

Я потряс головою. Чого я мав заперечувати?

Програма була традиційна. Зі всього видно, сержантові справляло особливе задоволення поговорити на цю тему. І, щоб підтримати рівень глибокодумної бесіди, я спитав:

— А може, не треба бити?

— Нада, Фєдя, нада! — твердо мовив сержант найвідомішу в Радянському Союзі сентенцію.

По цих словах його правиця злетіла вгору і по тому, що вона не була затиснута в кулак, я зрозумів, що удар припаде мені по шиї. Ребром долоні. В мить, коли вона розсікала повітря, я вибив з-під себе стілець. Удар мене досягнув, коли я вже летів на підлогу. Сила його при цьому сильно змаліла, але й так я відчув різкий біль у потилиці. Проте не знепритомнів. Ефект було зіпсовано. Добивати мене тим самим робом виглядало б смішно, і сержант, пінячись від люті, почав копати моє скоцюрблене тіло. Тільки й тут йому не особливо щастило. Черевик потрапляв щоразу то на руку, то на зігнуту в коліно ногу. Я крутився, як дзиґа, заливаючись слізьми і глухим скавучанням. Сержант витанцьовував довкола мене свій дикий танок, намагаючись піймати мій бік або спину. Удвох такі справи робити куди зручніше. Але лейтенант гортав свою папку, смалячи цигарку і не зводячи голови.

Я сичав од страшного болю, що виламував кістки моїх ніг. Не дібравшись до печінок, сержант зганяв злість на ногах і тепер цілився в кістку під коліном. Мені здавалося, що я ось-ось зомлію. Та ось раптом краєм ока я помітив, що лейтенант підняв голову. У ту ж мить сержант зупинився і, важко дихаючи, покинув кімнату.

Я звивався і розвивався, мов ящірка. В роті було солоно. Чи то від сліз, чи від крові, що текла з розкушеної губи.

Лейтенант підняв мене з підлоги і підвів до мидниці в кутку.

— Помийся.

Холодна вода мене трохи отямила. Просто з мидниці я сьорбнув її повен рот і виплюнув у смітник. Потім сьорбнув ще, не відчуваючи огиди, а лише великий біль, що завладарював моїм тілом. Кості боліли так, що кожен рух справляв новий приступ болю, і в мене не було жодного іншого бажання, як тільки впасти де-небудь у темнім закутку, щоб ніхто мене не чіпав, і заснути.

— Сідай, — сказав лейтенант і навіть підняв перекинутого стільчика.

Я сів. Він узяв кілька аркушів паперу зі столу і простяг мені:

— Витри лице.

Я слухняно витер обличчя папером. Цікаво, якби він мені тепер звелів стати на чотири й загавкати, чи я б не загавкав?

— Може, вам ще й підлогу помити? — спитав я. — А то он яка вона запилюжена — штани в мене такі, що страшно дивитися.