Юрий Винничук – Діви ночі (страница 26)

— Гей ти! Не знаєш, де Ося?

Циганчук прискалив око, запхав пальця у ніс і задумливо пошпортався. Потім вийняв його, уважно обстежив і, витерши об труси, відказав:

— А даси рубля?

— Дам.

— Ну, то дай!

Я просунув йому карбованця межи штахетами. Циганчук вихопив гроші й закрутився в дикому танку:

— Обдурили дурака на чотири кулака! Обдурили дурака на чотири кулака!

Я спересердя плюнув і хотів уже було йти, коли з хати випірнула циганка. Вона ліниво позіхнула і сказала:

— Ну, де там твоя десятка?

— Нема дурних, — бовкнув я. — Скажи, де Ося.

Циганчук враз перестрибнув через паркан і застрибав довкола мене:

— Дядя, дай мені ще рубля. Скажу, де Ося!

— Пішов ти! — гримнула на нього циганка.

Я вийняв десятку і підніс її над головою:

— Хто перший скаже, де Ося, дістане гроші!

У ту ж мить обоє так швидко заторохкотіли, що я ледве второпав — Ося, виявляється, грає у карти через дві хати в садку.

Я зіжмакав десятку і, підкинувши її угору, гукнув:

— Лови!

Ледве встиг відскочити. Коли я виходив з подвір’я позаду розлігся такий жахливий писк і вереск, що, здавалося, ціла зграя котів справляє медовий місяць.

Ося і справді грав у карти ще з трьома учасниками викрадення львівської Прозерпини.

— А-а, — піднявся мені назустріч. — Попався, хто на базарі кусався? Ти чого динамо прокрутив?

— Яке динамо? — не зрозумів я.

— Нормальне. Ми приїхали, а нас ніхто не чекав на шосе.

— То ти сам туди їздив?

— Я такі справи нікому не довіряю. Ось із Зіною ми їздили.

Зіна при Осі був кимось на зразок охоронця — такий собі тупуватий здоровило, готовий на все.

— І ви з тим міліціонером не зустрічалися?

— Кажу ж, що ні. Вип’єш? — спитав Ося і, не чекаючи на відповідь, налив мені шампанського.

— Річ у тім, що хтось таки зустрівся з міліціонером. Цього міліціонера побито, і він тепер у лікарні. А джинси пропали.

Цигани перезирнулися.

— Нічого не розумію, — похитав головою Ося. — Ти прислав сказати, що зустріч переноситься на дев’яту. Ми й приїхали на дев’яту. Почекали з годину і вернулися…

— Але я нікого не посилав! — вибухнув я. — Зустріч не переносилася!

Поволі мені прояснювалося.

— Отже, хтось навмисне переніс зустріч і перехопив Миколу. Але це мусили бути цигани. Так принаймні твердять лягаві зі слів Миколи.

— Цигани? — обурився Ося. — Ми б тут обов’язково щось прочули. Ніхто з наших цього зробити не міг. Хіба якісь чужі.

— А хто знав про джинси?

— Тільки ми четверо.

— І ви більше нікому не розповідали?

— Чого наперед хвалитися? Поки діло не зроблене, циган язика не розв’яже… Та й, знаєш, ми з лягавими живемо душа в душу. Для чого нам псувати стосунки?… А той твій Франьо? Щось він мені зовсім не сподобався.

— Це ж він мене й звів із Миколою. Це його товариш.

— Товариш… Всякі товариші бувають.

— Для мене ясно одне: хтось мусив перевдягнутися циганами… Але ти ще не знаєш, чого я до тебе приїхав. Мене сьогодні загребли менти. Ввірвалися з самого ранку, перевернули всю хату — шукали джинси. Нічого, звісно, не знайшли… Тоді повезли з собою… А там віддухопелили і милостиво подарували шанс. Цілу добу. За цей час мушу знайти джинси. Якщо ні, то можу загриміти.

— Ну й ну! — потер чоло Ося. — Оце ти влип, браток. Чим же я тобі допоможу? Я б сам хотів у цій справі розібратися. Не люблю, коли циганам гниле діло шиють. Але з чого почати?

— То ти допоможеш мені?

— От моя рука! — він стис мою правицю й додав: — А як не повезе, то я тебе в таку діру зашию, що тебе не те що міліція, а й смерть не знайде. Перебудеш там, поки ті джинси не випливуть. Усе одно їх продати хтось мусить. А ми все місто обставимо. Миша не проскочить з джинсами.

— Тоді їдемо в лікарню. Поговорю я ще з Миколою. Хто їде зі мною?

— Їдемо всі, — сказав Ося. — Хто його зна, на яке діло виліземо.

— То це треба дві машини ловити…

— А в Зіни є «бобик». Хе! Нас десятеро, як треба, влізе.

Ми вийшли на вулицю. На паркані висів знайомий циганчук.

— Ну що, кому десятка перепала? — поцікавився я.

— Ми поділилися, — відказав циганчук.

— Муня, — покликав його Ося. — Помий мармизу і вдягнися, їдеш з нами.

Циганчук вихором чкурнув до хати.

— На дідька нам цей малий? — здивувався я.

— Хе, ти не знаєш Муню. Муня у нас на всі випадки життя.

Зіна викотив облізлу й заталяпану розвалюху. Приблизно щось подібне я й уявляв собі. Найдивнішим було те, що ця стара каністра могла ще й їхати.

Ми заїхали на Ужгородську, хлопці лишилися біля машини, а я спробував атакувати лікарню. Перша атака не вдалася. Грізна бабуся стояла на смерть і відвідувачів не пускала. Та виручили універсальні три карбованці. Я накинув на плечі халат, піднявся сходами в терапію і хутенько відшукав четверту палату. Микола лежав із забинтованою головою. Виглядав не так зле, як я це собі уявляв.

Моя з’ява викликала в нього неабияке здивування. Такого нахабства він, видно, не сподівався.

— Ні фіґа собі! — вигукнув він. — І ти ще маєш совість сюди припертися? Бляха муха!

Я сів коло нього.

— Слухай, Миколо, хочеш вір, хочеш не вір, я до цього діла не причетний. Я щойно від циганів, які мали поїхати з тобою на зустріч. Вони кажуть, що хтось прийшов ніби від мене і переказав, буцімто зустріч переноситься з сьомої на дев’яту. Тому вони виїхали на дві години пізніше, годину покрутилися і вернулися ні з чим.

— По-твоєму, триста пар джинсів — це ніщо?

— Вони тих джинсів не брали.

— І ти їм віриш?