Юрий Винничук – Діви ночі (страница 23)

Франьо виставив у ресторані стіл з печеними курми і випивкою.

— Ну, ти нарешті розколешся, що там за діло? — спитав Ося у Франя.

— Розумієш, треба одну прошмандівку провчити. Вирішила вона заміж вискочити. Я її і так, і сяк вмовляв — ні, таки вперлася і робить по-своєму. Уявляєш, я навіть було підкинув до її жениха одну подругу, котра йому все розказала. Мовляв, дивись, з ким женишся, — це ж проститутка! Соска! А він, жлоб, навіть слухати не захотів! Не вірить і все! А коли та фотки показала — я, знаєш, на роботу не візьму, доки, хе-хе, у різних позах не сфотографую! — то цей чвень знаєш, що сказав? Це, каже, монтаж! Поняв? Ха-ха-ха! А вона ж у мене такі мертві петлі виробляла! Атас!… Видно, стерва, добре йому баки забила… Ну, раз таке діло, треба марку тримати. Мушу її провчити. Бо так, чого доброго, з неї приклад почнуть брати. З ким я працювати буду?

— Ну, і що ти зараз зробиш? — поцікавився я. — Розженеш весілля?

— На фіґа?! Воно само розлетиться, коли я молоду викраду, — Франьо залився сміхом.

— Так, а потім?

— Завезу на точку і потримаю якийсь час. Після такого скандалу тому тузикові розхочеться в ідилію бавитися.

— Але ж вони вже розписалися.

— Я їм допоможу розвестися.

— Що це тобі дасть? Думаєш, вона й далі в тебе працюватиме?

— А то вже її справа. Мені головне, аби всі інші шалави побачили, чим це пахне. Щоб знали — з Франьом нездалі жарти. Франьові жлоба пригасити, що тобі два пальці обцюняти. А вона ще сама до мене приповзе і буде клянчити, аби взяв назад. Куди така подінеться? Тепер дурнів мало. Піди пошукай ще одного такого благородного.

— Але бачиш, що знайшла-таки!

— Ну, бувають і винятки. Але я такі винятки намагаюся ліквідувати ще в зародку. Тепер нам головне піймати всіх знагла і несподівано. Поки зорієнтуються, ми вже будемо в машинах.

Троє «Жигулів» мчало у напрямку Малехова. У першому сиділи ми з Франьом. У двох інших — восьмеро бійців на чолі з Осею. Авта заїхали у вузеньку вуличку, розвернулися і стали навпроти ресторану, готові кожної миті рвонути до Львова. З яскраво освітлених вікон линуло всюдисуще: «Лєто! Ах, лє-е-то!»

— Словом, так, хлопці, — сказав Франьо, зібравши нас довкола себе. — Все має бути блискавично. Вриваєтесь до зали. Ви двоє залишаєтесь на дверях і повиймаєте усі свої цяцьки, щоб народ відразу спанікував. Ви троє кидаєтесь до молодої. Б’єте молодого в писок і тягнете ту курву сюди. Шепнете їй, що поріжете бузю, як стане кричати. А ви троє робите якнайбільший гармидер.

— Можна стіл перекинути?

— Навіть бажано.

— А телефончики обрізати?

— Це нічого не дасть. У ресторані тих телефонів кілька. Якщо б знайти загальний кабель… Але ми тільки дурно час витратимо. Міліцію викличуть так чи так. Але нас тут уже не повинно бути… Далі при відступі: першими вискакуєте ви троє з молодою, сідаєте в машину. Решта прикриває вихід. У кого є пугач?

— У мене, — сказав Ося і вийняв польського іграшкового пугача, який, проте, виглядав, як справжній револьвер і стріляв, хоч і напусто, але так само гучно.

— Коли дуже будуть насідати, пальни в стелю. Звертаю вашу увагу на таку важливу річ: ви нікого не повинні скалічити! Робіть лише рейвах і паніку. І щоб ніхто нічого зі столів не цупив. Все ясно?

— Так точно!

— Ну, тоді з Богом!

І цигани дружною юрбою посунули на штурм ресторану, а ми з Франьом, яко істинні полководці, зайняли позицію навпроти вікон.

Хлопці все зробили чітко за планом, і їхня поява в залі викликала саме той ефект, на який і сподівалося. Кожен тримав у руках як не фінку, то ланцюг. Ризикувати життям ніхто з гостей, звісно, не наважився. Лише жіночий вереск пролунав аж на вулицю, і якісь перехожі навіть спинилися.

— Бійка, певно, — сказав чоловік.

— Може, у міліцію подзвонити? — спитала обережно жінка.

— Ходімо. Воно тобі треба?

І вони пішли. А тим часом із гуркотом полетів на підлогу стіл. Знову несамовитий вереск. Потім гучний постріл пугача — і мертва тиша. Ані звуку не долинуло з ресторану, поки циганська полонянка не опинилася в авті. Ще кілька секунд — і ми з ревом вилетіли на шосе. Озирнувшись, я побачив кілька сміливців, що висипали з ресторану. Вони з надією чекали на міліцію, і міліція таки з’явилася, вона промчала попри нас на шаленій швидкості. Ося помахав їм услід хустинкою.

Після цього наші авта з’їхали з траси на бічну дорогу, далі в якісь темні провулки, і врешті вискочили на Замарстинівську. Ми вийшли біля «Червоної Рути», Франьо тицьнув мені дві сотні:

— На, постав хлопцям. А я поїхав.

Я віддав гроші і навідріз відмовився заходити до ресторану. На новий гульбан я не мав уже сил. Ося погодився зайнятися джинсами, я переказав йому, куди і коли він повинен під’їхати машиною, але сам вирішив у цьому участі не брати. Аж так глибоко забиратися у вивчення дна я не мав ніякого бажання.

Спихнувши нарешті всі свої сутенерські справи, я з головою занурився в писанину. Треба було записати свої пригоди, поки вони не вивітрилися.

Рано-вранці двадцять другого липня пролунав голосний стукіт у двері. Але я нікого не чекав і стукоту в двері ні світ ні зоря не сподівався, тому перевернувся на другий бік, накрився з головою і вдав, що мені почулося. Просто жодного стукоту не було і все. Я часто так роблю, коли мені щось неприємне. Я про це намагаюсь не думати і не думаю про нього доти, доки воно не нагадає мені про себе знову. Тоді я починаю його обдумувати рівно три секунди, а потім забуваю навіки. Так я вчинив і цього разу. Але стукіт пролунав зі ще сильнішим завзяттям, і я тоді зиркнув на годинника. Восьма ранку! Який чорт мене будить?!

Я звівся на ліжку з твердою думкою не відмикати. Я вбрав сорочку і спортові штани, все ще не полишаючи цієї здорової думки. Бо те, що я встав, ще не означає, що я готовий приймати гостей. Я чхати хотів на гостей о восьмій ранку. Якби в мене був автомат, я, не відмикаючи дверей, прошив би їх кулями.

Стукіт не припинявся. Таке враження, що ті за дверима цілковито впевнені у моїй присутності. Це вже скидалося на хамство. Мені стало цікаво, що за потвора грюкає. І, невдоволено протираючи заспані очі, я пішов відчиняти. Щойно встиг перекрутити ключа, як двері полетіли на мене з таким розмахом, що я ледве зумів відскочити, щоб не дістати в чоло. До хати ввалилося двоє міліціонерів. А з ними — Франьо.

— Це він? — спитав худий лейтенант, киваючи на мене.

— Він, — потупив очі Франьо з таким нещасним виглядом, ніби впізнав у мені того, хто повибивав йому вчора ввечері усі зуби. Принаймні голос його звучав саме так, як звучить голос беззубого діда.

Лейтенант махнув мені перед носом якимсь папірцем і сказав:

— Старший лейтенант Прстфкльовський! Ордер на обшук!

Я отетерів. Що таке обшук, я уже знав. Було одне діло. Тому якомога ввічливіше поцікавився:

— А де пойняті?

— Пойняті? — усміхнувся лейтенант. — А оце хто? – і показав на Франя.

— А другий? — не здавався я.

— А він і перший, і другий. Приступаємо!

Далі все пішло, як під музику. Хата на очах перетворювалася на несусвітній балаган. Ні, вони нічого не розкидали, вони все старанно ставили на місце. Але чомусь завжди не на те.

— Ви ще забули мені сказати, що шукаєте, — нагадав я, пам’ятаючи, що за законом мав на того ордера хоч одним оком глипнути.

— Що шукаємо? А триста пар джинсів! Ось що!

Я оторопіло дивився на Франя. Та він мав такий пригнічений вигляд, що я одразу зрозумів — з нього нічого не вдасться витягнути.

— У мене нема ніяких джинсів!

— Було б дивно, якби були. Аж за такого йолопа ми тебе не маємо. Давай, дорогенький, вдягайся. Поїдемо, поговоримо. Там ти нам усе викладеш, як на тарілочці.

— О-о, да тут у нього кой-какая літературка імєєтся! – озвався сержант.

— Ану-ну, — не знати чого втішився лейтенант, беручи в руки шостий том дореволюційного Куліша. — Історія України! Те-кс, що ж нам тут підсовують буржуазні націоналісти? О-о, та тут страшні речі!

Ну, все, я пропав! Бідна моя мама! Одного разу пронесло. Тоді, щоправда, в ролі націоналістичної літературки виступили дві книги М. Зерова і навіть повість радянського письменника Олеся Лупія «Грань». А цього разу, видно, швах! Зараз у рукописи полізуть джинси шукати.

Лейтенант з якимось задоволенням вичитував крамольні цитати.

— Антисовєтчина! — констатував молодий сержантик, уважно вслухаючись у звучання фраз.

Його природної тупості тільки й вистачало на те, аби підтакувати начальникові.

— Та він ще до революції помер, — сказав я, аби щось сказати, бо й так знав, що не поможе.

— Так то ж він «Ще не вмерла» написав? — поцікавився лейтенант.

— Ні. Павло Чубинський. Теж, до речі, до революції вмер.

— Правєрім! — потішив мене сержант і з завидним ентузіазмом знову заліз у книжки, їхня кількість його дещо бентежила. — Під інтілігєнта работаєш!

— Знаємо цих інтелігентиків, — буркнув лейтенант. – Нині він інтелігент, а завтра в дамочки у трамваї кошельок тягне… Так! Готовий?

— Готовий!

— Ну, то йдемо.

— Та тут іще літературки і літературки! — мало не заскиглив сержант, ховаючи книжку «Історія піратства» у портфель.