Юрий Винничук – Діви ночі (страница 17)
Вина:
Крепкие напитки:
Десерт:
Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я це меню поцупив собі на згадку. А зараз мовчки пускав слину і думав, чи не скидатимуся скоро на того буріданового віслюка, який розгубився перед двома копицями сіна, не знаючи, з котрої почати, та так і зостався голодним. Мене чекатимуть десятки копиць із панського столу.
— Фіу-фіть! — почулося за спиною.
Я озирнувся — це одна з дівчат зачудувалася, як і я, «торжественным обедом». То була висока струнка панна з довгим попелястим волоссям. Сказати, що вона була вродлива, це не сказати нічого. Вона була така гарна, що я проковтнув разом зі слиною увесь словниковий запас. Таких на вулиці не побачиш. Її великі карі очі всміхалися до мене, а в їхніх глибинах грали бісики. Як я не помітив її раніше?
— Як ти сюди потрапила? — врешті видушив я з себе.
— А ти? — відказала вона, сміючись.
— Я маю спостерігати за ними. Щоб усе було в порядку.
— А-а… А я просто гуляю. Дивлюся — двері, от і зайшла.
— І багато вас тут таких гуляючих?
— Я одна. Всі решта на подвір’ї.
— Сюди не можна стороннім. Ходімо.
Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.
— А там є кампарі? — поцікавилася вона.
— Хіба би не було.
Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.
— Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, — зітхнув я. — Можна було б одну-дві плящинки зациганити.
— Зате я прихопила, — проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. — Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?
— Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.
— А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.
— А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?
— Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?
Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.
— Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?
— Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?
— Поцупиш для мене?
— Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.
— Тоді чінзано і шеррі.
— Буде зроблено, мій повелителю! — прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. — До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій…»
— Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.
— М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.
— Може, ти ще й студентка?
— Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.
— Незле. Пані Аліна влаштувала?
— Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила.
— Скільки?
— Тебе й це цікавить?
— Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою.
— Звар’ював! Медінститут — це оранжерея пліток. Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.
— А як батьки? Здогадуються, чим займаєшся?
— Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.
— А ти ще не скотилася?
— Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?
— Невже літературний?
— Щоб ти знав! Я вірші пишу!
— Ого! Повія-поетеса — це вже щось нове… Хоча поет-сутенер теж не хвіст собачий.
— Яке їхало, таке здибало, — розсміялася Дзвінка.
— Але в мене таки досвід жалюгідний. Скажімо, я на такому прийнятті вперше. А ти?
— Я не вперше. Але тут ще ніколи не була, і ніколи не везли мене в такій секретності, наче атомну бомбу… Напевно, доведеться розважати якихось старих пеньків. Не знаєш, кого саме?
— Партійних босів. Кілька клієнтів буде з Києва, один навіть заступник самого Щербицького.
— Ого-го! Ну, аж так високо я ще не злітала. Хочу заступника Щербицького!
— Чому саме його? Хіба тобі не все одно з ким?
— Звичайно, що мені не все одно, кого пошивати в дурні.
— Пошивати в дурні? Що ти маєш на увазі?
— Невже ти гадаєш, що я ляжу спати зі старим порохном?
— А куди подінешся? Забава оплачена.
— Відразу видно, що ти зелений… Якщо хочеш знати, то я за все життя спала з п’ятьма мужчинами. І тільки тому, що вони мені подобалися. Усе це були молоді хлопці.
— Свисти свому майбутньому чоловікові, а не мені. Хоча, я думаю, ти й цього не робитимеш, а просто скористаєшся традиційним рецептом пані Аліни і віддасися на шлюбному ложі з голосним плачем і морем крові: «Ах як мені було боляче! Ніколи не думала, що це такі переживання!»