Юрий Винничук – Діви ночі (страница 16)
— Це ти мені морочиш. А я тут службово.
— Службово?! І не знаєш, де ти?
— Мене привезли в автобусі із заштореними вікнами.
— А-а, то ти бармен? Чи кухар? — у ці слова вона вилила усю свою зневагу до мене.
— Мушу тебе розчарувати. Ні те ні друге. Я привіз дівчаток для розваги. І то не таких, як ти, секретуточок, а…
— Заткайся! Негайно мене звідси випусти! Як не випустиш, я все розкажу Додикові!
— Якому ще Додикові?
— А цьому самому, якого ти теж боїшся! Таке у нього прізвисько. Але я його ще й не так називаю. І він мені все вибачає. Усе на світі… Бо знає, що спати він може тільки зі мною. Тільки зі мною! Ніхто його більше не стерпить! Він же з дефектом! — і несподівано розсміялася, та так істерично, що я мусив їй ще налити. — У нас із ним дуже специфічні стосунки: ха-ха-ха! А тому він мене обожнює. А я його ненавиджу. Він мене всюди переслідує! Я уже хотіла звільнитися з роботи, щоб його більше не бачити… Не звільнили. Якийсь жах. Ще й погрожує, що мій чоловік буде мати неприємності. А в нього така робота, що… взагалі, чого я тобі все це розповідаю?… Ти ж все одно нічим не зарадиш. А може, й не кращий за Додика… Слухай, дам тобі сотню! Хочеш? Уже даю. Випусти!
— Ні.
— Ну й дурень!
— Ну, що ж, тоді я пішов.
— Ну й шуруй, жлоб! А я все йому розповім!… І як ти до мене приставав! А він знаєш, який ревнивий? Він тебе заб’є! Краще мене випусти! Або тікаймо разом!… Ти ж бачив його — він на все здатний.
— Дякую, що попередила, але я таки замкну тебе. А ти десь так за годину відчини вікно і почни верещати, як недорізана. Я підмовлю своїх дівчат, щоб вони зчинили паніку. Мовляв, куди вони потрапили, що це за крики і т. д. Микола буде тебе заспокоювати. А ти йому скажи, що будеш кричати і тоді, коли гості прийдуть, якщо він не вмовить Додика випустити тебе.
— Тоді мене Додик затягне в таку кімнату, звідки вже ніхто не почує.
— Не затягне. Дівчата застрайкують і не сядуть за столи, доки не переконаються, що тебе випущено… Все цілком правдоподібно. Адже вони будуть переживати, аби й з ними хтось такого не встругнув.
— Це для тебе правдоподібно, але не для Додика… Ну що ж, добре. Твій план, може, й не такий поганий. Якщо він удасться, сотня твоя.
Я знову замкнув її, поклав ключі на місце і спустився в хол.
Кухня була в лівому крилі у велетенській залі, викладеній блідо-рожевою плиткою. Працювала, очевидно, чудова вентиляція, бо мене не зустріли ані густа волога пара, ані спекотливе задушливе повітря. Посередині стояла широка плита, на якій шкварчало й шипіло, збігало і клекотіло. При стінах біліли столи. Четверо кухарів при моїй появі, мов за командою завмерли, ніби чекаючи розпорядження.
— Продовжуйте! — крикнув я недбало, та коли не помітив жодної з їхнього боку реакції, збагнув, що пальнув дурницю. Адже ж звернувся до них по-українському. — Прадалжайтє, прадалжайтє, — виправився я одразу і тут таки наочно переконався, как «велик и могуч русский язык», бо кухарі знову заметушилися, забігали, а баняки обізвалися дружним дзеленчанням покришок.
Мій вигляд упав на кусень ватману, на якому красувався напис: «Меню торжественного обеда 11 июля 1978 года»:
Соусы:
Бутерброды:
Салаты:
Закуски:
Первые блюда:
Вторые блюда:
Коктейли: