Юрий Винничук – Діви ночі (страница 19)

Микола відразу зблід. Першої хвилі йому хотілося вже й самому кинутися на пошуки ключів, та вчасно схаменувся. Видно, і йому не хотілося шукати ґудза з Додиком.

Гості спізнилися на добрих півгодини. Коли почулося гудіння машин, Микола виструнчив дівчат обабіч доріжки і наказав усміхатися.

Металева брама пронизливо завищала і роз’їхалася, а на обійстя посунули чорні «Волги». За брамою зосталися дві міліцейські машини.

Обличчя партайґеноссе були пухкі і веселі. Вони ставали ще веселішими і ще пухкішими, коли в поле зору потрапляли вродливі панночки з квітами.

Микола дав знак, і дівчата кинулися з букетами до гостей. Тицьнувши квіти, вони хапали відповідального товариша попід ручки і вели до столу. Таким був сценарій. Але відповідальних товаришів було тільки дев’ять, а дівчат десять. Досить було Дзвінці заґуздратися трохи, вибираючи «свій» тип, і ось вона вже зосталася без кавалера. Розгублено всміхаючись, підійшла до Миколи:

— Здається, я зайва?

Та не встигла договорити цю фразу, як біля неї враз об’явився Додик. Він цмокнув Дзвінці долоню, узяв букета і безцеремонно заплів її руку за свій лікоть. Струнка й худенька постать Дзвінки жодною мірою не гармоніювала з цим одороблом, що мав руки орангутанга. Ледве чи такого клієнта вона сподівалася нині. До того ж у Додика якийсь таємничий дефект.

— Миколо, — сказав я. — Треба відпустити ту жінку. Пішли скажемо Додикові, що дівчата будуть бунтувати.

— А, може, не будуть, — м’явся Микола.

— Будуть. Ти їх не знаєш.

— От чорт! Ну, пішли.

Ми зупинилися біля Додика, і Микола, з таємничим виглядом моргаючи йому, сказав:

— Тут таке діло… На хвильку можна?

— У мене нема секретів від цієї чарівної дами.

— Ну, тоді… Там у будинку якась жінка верещала… вона хоче, щоб її випустили. Інакше влаштує істерику знову. Нащо нам зайвий клопіт?

— А-а, ти про прибиральницю? — награно байдужим тоном відказав Додик. — Нема питань. Хай валить, звідки приїхала. Теж мені працівниця! Найнялася на повний тиждень, а потім каже, що субота і неділя не входять. Ну я взлостився і замкнув її.

Ми з Дзвінкою перезирнулися, тамуючи сміх.

— То я піду відімкну? — спитав Микола. — Де ключі?

Я мало не бовкнув: «За картиною», — але вчасно схаменувся. Коли Микола подався до Віри, я замислився, навіщо Додикові Дзвінка, якщо він розраховував на Віру. Він виразно нервувався і раз по раз зиркав у бік будівлі. Либонь нізащо не хотів пропустити того моменту, коли його коханка врешті дремене на волю. Але Дзвінка вирішила і собі дістати задоволення та щоразу відвертала увагу Додика, теревенячи то про чудову природу довкола, то про погоду, то про столи з наїдками. Цілком можливо, що Дзвінка мала для нього правити лише за ширму, а насправді він збирався провести ніч зі своєю давньою коханкою… Що ж то в нього за дефект такий?

Врешті Додик здався і посунув до столу. Микола тим часом випустив Віру, вона хутенько шмигнула, ніким не помічена за високими кущами, і випірнула щойно біля брами. Микола відчинив фіртку, і каґебістська полонянка зникла. Так, одне добре діло я вже зробив. Пора й перекусити. За столами уже гуло, як у вулику. Та без Миколи я не відважувався до них наближатися.

— Ходи, — гукнув нарешті мені. — Нас там стіл чекає, – і кивнув на будівлю.

— Е! — спинив я його. — Ти куди?

— Як то куди? Їсти!

— Але чого туди?

— А ти як, зібрався з начальством обідати?

— А що тут такого? Там і так на більшу кількість гостей накрито.

— Але не для таких, як ми з тобою.

— Ну, ти мене вбиваєш! Був би я знав!

— То що б зробив?

— Плюнув би та й не поїхав! Щоб я ото на задвірках, як лакей?! Та ніколи в житті!

Якщо чесно, то я добре знав, що роблю. Я тягнув час. Я вже помітив погляди Дзвінки, помітив, як вона киває мені головою, мовляв, чого ви там застрягли. Я відкивнув — ну, ти ж бачиш, що це не від нас залежить. Дзвінка — бистра дівка — ловить усе одним махом. Зірвавшись з місця, підбігла до нас і, вхопивши попід руки, поволокла до столу. Микола щось лопотів, готовий уже й вибачатися перед цілим столом. Гості зустріли вчинок Дзвінки схвальним гомоном, а може, то мені тільки здалося. У всякому разі дехто з них підбадьорливо кивнув нам — чого там церемонитися, свої хлопці…

Столи були накриті літерою П. На чолі стола сиділи два представники з Центру в товаристві своїх дам. По краях розсілися вже місцеві кадри, а ми з Миколою сіли вкінці столу.

Безладний гамір урешті втихнув, і слово взяв заступник Щербицького. Говорив, як і всі тут, звісно, по-московському, але не вимовляючи «ґ» та не акаючи. Його словниковий запас не вирізнявся особливим багатством, і присутнім довелося почути про небувалі звершення компартії, про те, як львівська організація приємно здивувала своєю бурхливою діяльністю і що товариш Щербицький особисто сьогодні вранці передав телефоном вітання усім присутнім. Я мало не просльозився. Невже він вітав також і мене разом з повіями?

У кожному разі я з задоволенням підняв келих за те, щоб усіх комуняк врешті-решт трафив шляк. Цей подумки проказаний тост мені так припав до вподоби, що я його виголосив подумки ще кілька разів, аж поки мені не стало по цимбалах, є ті комуністи, чи їх нема.

Не буду читача втомлювати описами застілля. Скажу тільки, що боси поводилися за столом так самісінько, як і ми, смертні, але трошки не так. А як, я й сам не знаю. Щось було в цьому бенкеті таке невловиме, що відразу його вирізняло з-поміж усіх, які я бачив. Навіть такі популярні на ту пору анекдоти про Леоніда Ілліча звучали тут із якимсь особливим акцентом.

Що більше випивалося, то все вільнішою робилася застільна атмосфера. Боси потихеньку починали тиснути дівчат, а ті, вірні настановам пані Аліни, густо червоніли й попискували, наче мишки. Це босам дуже подобалося. Таваріщ із Центру навіть вигукнув:

— Ох уж еті хахлушкі!

Після чого всі чомусь дуже радісно засміялися, адже жарт належав високій особі. Засміявся і я, як і належиться, по-хахляцьки. Один із партійців навіть поцікавився, як мене звати і, відрекомендувавшись Анатоль Паличем, запропонував «врєзать». На що я відповів ще більш ідіотським смішком і, звичайно, випив з Анатоль Паличем «нашенской», хоча досі старанно налягав на імпорт.

Настала нарешті пора попускання пасів. Окремі товариші вставали з-за столу і чалапали до вбиральні. Спочатку в будинок, а далі після чийогось прикладу просто в кущики, ще й дівчат кликали на брудершафт. А коли, було, і я попхався в кущі, то Микола мене зловив за рукав:

— Дурний! Думай, що робиш!

Довелося мені плуганитися в ту резиденцію. По дорозі назад я наткнувся у холі на бармена.

— Це вам Віра передала, — сказав він, підкидаючи мені щось у кишеню.

То був конверт, а в ньому чотири двадцятьп’ятки. Мій нинішній гонорар. На папірчику, який був з грошима в конверті, писалося: «Передай тій дівчині, що Додик мазохіст і примушує шмагати себе ременем. Після чого вимагає орального сексу, бо в нього ніколи не буває повного стояка. Чао».

Треба було якимсь чином передати цю записку Дзвінці.

Чи то від випитого вина, чи то від несподіваного бажання плюнути на це все й чкурнути додому, яке враз мене охопило, але щойно я поклав цю записку в кишеню, як відразу ж за неї забув. Мені раптом стало нестримно нудно. Чомусь уже відпала охота вивчати життя. З квасною міною поплентався я до столу. Але стіл був порожній. Головні події відбувалися тепер у басейні.

Один із босів стрибнув у воду і тепер, стоячи в костюмі по пояс у воді й тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій келишок, гостинно запрошував брати з нього приклад. Придивившись, я упізнав гостя з Києва, його високий ранг заразливо вплинув на решту партійців, і незабаром у воду почали стрибати й решта гостей. Всі вони небавом збилися в коло і зайнялися причащанням. Я спробував воду рукою. Вода була тепла, видно, басейн підігрівали. Але купатися в костюмі якось не хотілося. Додик стрибнув останній. Він верещав найбільше, голосно пирхав і бив руками по воді, очевидно, щоб його помітили. Але начальство жодної уваги на його подвиги не звертало. Ледве чи звернуло б і на мій.

Дівчата носили і кидали своїм кавалерам канапки, а одна навіть пожбурила пригорщу раків. Кавалери вдавали, що не можуть піймати закуску і та, плюснувши, осідала на дно. Товсті, лисі й мордаті, вони скидалися на звичайних хлопчаків, що вирішили трохи подуріти.

Микола звідкись приволік дикту і, наклавши на неї закуски, пустив цього плотика на воду. Мабуть, він не сподівався того, що сталося за кілька секунд. Хтось закричав:

— Ворожий корабель!

І всі враз, мов яке регулярне військо, розпочали шалену артпідготовку. Все, що було в руках, полетіло у ворожий корабель. Коли руки спорожніли, у рух пішли мешти. Поки на дикті не зосталося й сліду від гори канапок та салатів, артилеристи не заспокоїлися. Оце було видовище!

А потім аристократи республіканського й обласного масштабу повилазили з води і, взявши панночок попід руки, почимчикували до столу. Перша чарка по купелі пішла організовано і без пауз. Але тут якийсь дотепник, скинувши шкарпетки, викрутив їх у порожню чарку. За ним усі повторили цей пікантний вчинок і вже друга чарка пилася з таким голосним реготом, що в суцільному гаморі годі було щось второпати.

Пили всі, крім Додика. Він у цей час героїчно пірнав на дно у пошуках потоплених «снарядів» і «торпед», сиріч мештів. Мокре взуття він поскладав на бережку, а сам метнувся до будинку, звідки повернувся з оберемком барвистих халатів. За ним приплентався і бармен з піжамами і великим пакетом пантофель. Боси, регочучи та пугукаючи, пірнули за кущі і там переодяглися в сухе.