Юрий Винничук – Діви ночі (страница 14)

Який писочок має бути в панянки, котра зосталася в самій білизні? Хто його зна. Якось раніше на це уваги не звертав. Мабуть, не туди дивився. Зате зараз я міг побачити перелякане створіння з напівпогаслим зором і блідими щоками. Здавалося, ще мить — і бльонд-особа знепритомніє.

— Не перегравай! — озвався голос пані Аліни. — Не так трагічно. Тебе ж не на Голгофу ведуть, а тільки-но до ліжка. А таким виглядом можна кавалєра перелякати на смерть. Тільки охоту хлопови відіб’єш. Очка можеш закотити, але губки розтули… О, о… Оближи вуста, аби блищали… Люкс! Перша кляса!… Можеш вдягати сукенку.

Я витер спітніле чоло і полегшено зітхнув, що мені не доведеться продовжувати процедуру. Робити такі речі під уважною обсервацією десяти пар очей, не рахуючи котячих, було понад мої сили.

Пані Аліна вчила своїх дівчат старосвітських манер шляхетних дівчат і водночас стилю та професії куртизанок. Дівчата, які закінчили школу пані Аліни, коштували недешево. Такса коливалася від ста до двохсот карбованців, залежно від послуг і умов. Півтисячі коштував вікенд на вілії за містом. Дві доби шаленого кохання в будиночку, який теж належав пані Аліні.

Клієнтура тут була різна. Але пані Аліна, яко справжній патріот, з особливим задоволенням обслуговувала саме галичан. Для них, бувало, й ціну скидала.

— Нема ліпшого клієнта, як наш хлоп. Як колись казали — свій до свого по своє! І так мусить бути. Я завше пам’ятала, що належу до українських повій. І тим пишаюся. Я створила особливий, український стиль кохання. Це вам не абищо! Рідко котра нація може цим похвалитися. І якщо ми відстаємо в науці, культурі, мистецтві і взагалі в побутовім життю, то в мистецтві кохання — ми серед найцивілізованіших і найкультурніших народів світу. І завдяки кому? Завдяки мені!… Гай-гай, дали б мені волю, я б так своє діло розгорнула, що до мене і японські гейші їздили б на науку. Я навіть написала книжку, яка так і називається «Історія українського сексу».

Ні, ви не повірите! Вона таки справді тицьнула мені в руки товстий рукопис. Але з собою не дала, і я мусив читати його в неї вдома. А починалася ця епохальна праця з аналізу народних пісень, у яких авторка цілком слушно виявила багато сексуальних образів. Ну, скажімо, такі рядки з весільної пісні: «Ой повісь, Галю, зелений віночок та й на Васильків червоний кілочок». Далі розглядала значення цноти в Україні, магічні обряди, в яких збереглися сліди грецького фалічного культу. Потім ішла розлога оповідь про мистецтво кохання в різних етнічних групах. А закінчувалася книжка етнографічними записами, які зібрала сама пані Аліна. Зокрема, вона доводила, що окремі сексуальні пози мають суто українське походження. І доводила не без логіки. Дивувала її обізнаність із предметом дослідження і загальна ерудиція, бо ж мусила перетрясти гору літератури.

— Ті два дні, які проведе клієнт із моєю вихованкою на віллі «Ружа Раю», пам’ятатиме навіть у хвилини свої передсмертні, коли йому захочеться озирнути життєву путь. Тоті два дні затулять усе в його житті, саме в них упреться його крижаніючий погляд і погасне… Мої дівчатка працюють мало, тому з літами ніколи не втрачають форми і дуже щасливо виходять заміж. До речі, усі їхні чоловіки переконані, що брали невинну. А це, я вам скажу, теж мистецтво. І навчила їх цього я. Не було ще жодного провалу. Якби-сьте хотіли помогти котрійсь із своїх колєжанок, яка мріє приховати грішок, то посилайте до мене. Я навчу її, як це робиться.

У мене справді була одна знайома, котра мучилася цією проблемою і раз навіть випитувала в мене: «А що б ти зробив, якби твоя наречена приховала від тебе, що вже не дівчина?» Нагадаю читачам, що це був 1978 рік. Відтоді наші моральні засади зробили значного стрибка. І тепер, ясна річ, ніхто собі такими проблемами баків не забиває. Він спитає: «Спала?» — а вона відповість: «Спала. Але тільки раз і не насправжки». От і все. Він задоволений, та й їй гора з пліч. Попробуй доведи, що то було не раз та й таки навсправжки! А тоді, знаєте, були випадки, коли панна тяжко переживала минулі подвиги і вдавалася до способу, який передався нам ще від бабусь. Однак операція «Цитрина» вдавалася тільки тоді, коли пошивалося в дурні ще невинного парубка, або ж точно було відомо, що з незайманкою він іще справи не мав, а тому особливої різниці не дочовпає. Тільки ж спробуй такого знайти, хто в цьому признається, кожному хочеться виглядати за коханця з неабияким стажем.

Однак пані Аліна таки винайшла безвідмовний метод, хлопа легенько надувалося навіть тоді, коли він пройшов Крим, Рим і навіть площу Пігаль. В основі цього методу полягала психологічна обробка майбутнього супутника життя, яка починалася задовго до весілля і тривала буквально до капітуляції останніх оборонних укріплень. А цього вже, крім самої пані Аліни, не міг навчити ніхто.

Її дівчата містом не швендяли, у ресторанах не чипіли й алкоголь вживали в обмеженій кількості. Пересувалися лише в автах. Місцем праці могла бути лише вілія, хата пані Аліни чи інша приватна квартира, але ніколи не готель. Деякі дівчата, розбагатівши, самі купували дачний будиночок. Такий спосіб не впливав на їхню репутацію і не перешкоджав щасливому сімейному затишку, бо окремі з них і після одруження не поривали з любою пані Аліною.

Клієнтура трималася в таємниці, й мені лише кілька разів повз вухо черкнули посади й прізвища, від яких щелепа сама собою відвисала вниз, а губи складалися в багатозначне «Ого!»

Забава божків

— Овва! Кого я бачу! Пан піїта! — привітала мене пані Аліна після тривалої розлуки. — Якими вітрами вас завіяло? Ну, ходіть, ходіть, якраз є свіжа кава. І де-сьте пропадали?

— Та я ж на рік до війська попав.

— Справді? Матко рідна, а чому-сьте мене не сповістили? Я б вас на місяць на Кульпарків до вар’ятів спровадила, зате б не стратили цілого року.

— Та я й у війську собі раду дав. А після місяця на Кульпаркові хто його зна, чи не виявилася б у мене манія переслідування або імпотенція.

— Ну нє! Та я вже як ся домовляю, то домовляю. В мене все грає. Вам би ніхто не посмів робити заштрики. Дайте спокій!

Ми розсілися по фотелях, цмулили каву і розмовляли. Загалом у вітальні за цей час нічого не змінилося, пальми і фікуси дещо вигналися, на стінах побільшало картин, тільки й того, що з’явилися чотири клітки з канарками.

— Мені їх подарував панотець зі Щирця. У нього дев’яносто шість канарок! Уявляєте? І кожна співає у свій час. Тобто кожні п’ятнадцять хвилин котрась стерва прориває собі горлянку! Я б збожеволіла. Я б запікала собі цих чортових канарок щоранку на сніданок і з величезним задоволенням знищувала б, дбайливо відзначаючи кожну в зошиті. Я б їх навіть начиняла вишнями, аґрестом і чорними порічками, а потім тушкувала в сметані і помідоровому соці. Мої теж поділили собі добу на штири частини. Але це вже не так страшно — іно кожні шість годин. Я звикла.

— Як для мене, то одна канарка зайва.

— Ну, та певно, ви, молоді, потребуєте для сну більше. А нам старим порхавкам і шести годин сну забагато. Хоча так по правді, то я люблю си й по обіді трохи втяти. Ну, то що вас привело знову до мене? Тільки не кажіть, що хочете знову розпитувати про львівські кнайпи. Я вам оповіла все, що знаю.

— Ні, я маю до вас ділову пропозицію.

— Овва! Не вірю своїм вухам.

Після недовгої увертюри я виклав господині суть справи.

— Десять дівочок? Мамцю рідна! А то що має бути за вистава?

— Партійна забава. Просто я трохи влип і мушу викручуватися.

— Ну, якщо в цьому зацікавлені ви… Дівочки мають кудись їхати?

— Так. Але то має бути вишукана публіка.

— І кілько дають?

— Три тисячі, але п’ятсот забере той, хто мені це запропонував.

— Пхе! І то мають бути гроші! Як я ще візьму п’ятсот, то що сі зостане? А вам також щось має перепасти, нє?

— Ні, мене тут гроші не цікавлять. Я ж кажу, що мушу викручуватися. А крім того просто хотілося би потрапити на таку забаву. Знаєте, для повного щастя бракує ще й такої пригоди.

— Та вже знаю, знаю, як ви любите запхати носа всюди, де можна і не можна. Але пильнуйтеся, аби не попасти в яку халепу. Тоті, — показала пальцем на стелю, — не люблять, коли їх дурять. Як розкусять, хто ви насправді, розчавлять, оком не зморгнувши. Я вже знаю…

Раптом замовкла, наче вчасно схаменувшись, і, докуривши цигарку, сказала:

— Файно є. Будуть вам дівочки!

У суботу вранці до будинку пані Аліни підкотив блискучий «Ікарус» із заштореними вікнами. З автобуса вийшов елегантний молодик у напрасованому костюмі, краватці і темних окулярах. На блискучих мештах грало сонце. Гадаю, читачі вже здогадалися, що то був я.

Я кинув Миколі, який вийшов услід за мною:

— Зачекай тут, покури, господиня не любить несподіваних гостей.

Микола так само вбраний був у костюм і нічим уже не нагадував мента. Але добре видно було, що костюм щойно куплений, бо Микола час від часу випростовував руки, поправляючи манжети, і нервово пересмикував плечима.

Я зайшов до хати і з задоволенням переконався, що всі панночки були напоготові. Очі просто розбігалися, метаючись від одних ніг до інших, ковзаючи по звабливих личках і пірнаючи за декольте.

— Пане Юрцю, — проворкотіла пані Аліна, — перед вами цвіт моєї школи. Я поручаю вам найбільший мій скарб. Відповідаєте головою.