Юрий Винничук – Діви ночі (страница 13)

— Слухаю.

— Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.

На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.

— А хто вам мене порекомендував?

Її голос злегка бринів металом.

— Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?

— Хтось же таки мусив лишитися, нє? — тут вона розсміялася, і крига скресла. — Як вас звати і кілько маєте літ?

— Юрко. Двадцять чотири, — випалив я.

— Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?

— Звичайно.

— Там є така маленька сліпа вуличка — Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею — квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, іно лизькає. До зустрічі.

Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. В субот у я купив на базарі червоні рожі, прихопив з хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків — чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.

Пані Аліна, худа висока пані, розмальована і напахчена, зустріла мене в китайському шляфроку і в хитромудрому строкатому тюрбані. В пальцях крутила довгого червоного мундштука з тоненькою коричневою цигаркою «More», і коли розкрила вуста, то разом з кучерявим димом закружляли в повітрі слова вітання.

— О-о, то є пан Юрцьо? Моє поважання! Як мило з панського боку — такі ружі! Прошу досередини. Там у мене в хаті є ще двоє песиків, але ся не бійте, зі мною вам ніц не загрожує.

Вона не пішла, вона поплила поперед мене, гордо несучи свою струнку поставу.

— Прошу до сальону, — сказала вона.

Проминувши сіни, ми опинилися у просторому покої з великими широкими вікнами, пальмами і фікусами, зі старими меблями і картинами. В куті височів оздоблений мозаїкою коминок, на дерев’яній полиці біліли статуетки порцелянових панночок і кавалєрів. Над самим коминком пишалася вродою оголена панна зі скрупульозно виписаного портрету. Тіло її бронзовіло на блідо-рожевій постелі, а в кутиках медових вуст гуляла фіґлярна усмішка. Витончену фігуру оздоблювали великі перса з грайливо задертими пиптиками, права рука зі жмутом орхідей кокетливо затуляла низ живота.

— Це ви! — захоплено скрикнув я.

— Ох, це було так давно!

Вже з самої сецесійної манери художнього письма можна було відгадати автора портрета.

— Невже сам Новаківський?

— О, то ви ся трохи розумієте на мистецтві? Олюсь був частим гостем у моєму сальоні. То була велика дитина. Коли продавав свої картини, то плакав.

— Ви просто красуня!

— Е, був кінь та з’їздився! — засміялася пані Аліна.

У цей момент до вітальні увійшло двоє здоровенних чорних псів, сам вигляд яких викликав на моїй спині зимний піт. Пси цілком мирно мене обнюхали і вляглися під стіною.

— Знайомтеся — це мої песики Адольфик і Йосько. Ще маю зграйку зледачілих котів, котрі мешкають з псами в якійсь таємній змові, бо не звертають одне на одного жодної уваги. Коти мають не менш поетичні імена: Берія, Каганович, Ріббентроп, Геббельс і Молотов.

— Невже ви їх так і кличете?

— Де там! Я кличу їх значно ласкавіше — Берцьо, Казьо, Рібусь, Гебусь і Мольо. А хто, гадаєте, найліпше миші ловить? Берцьо! Майстер своєї справи. А от Казьо дуже вже скаправів. Якось наклав посеред хати. Ох, і дала ж я йому перцю! Та ви сідайте на канапі і чуйтеся як вдома. Чай чи каву? Чай! З молоком чи без? Рекомендую на англійський манір з молоком. Спочатку наливаємо в горнятко окріп, потім чай і щойно вкінці молоко. В жодному випадку не навпаки. Затямили? І ні грама цукру! То тільки москалі цмулять гербату з цукром.

Я розлив токай, пані Аліна надпила і всміхнулася.

— То моє улюблене вино. Ви маєте нюх, пане Юрцю. Ну, а тепер оповіджте мені дещо про себе.

Я зрозумів, що її цікавить в першу чергу, наскільки вона може мені довіряти, і я виклав свою біографію, наголошуючи саме на тих моментах, які представляли мене як людину, що жодною мірою не може влитися у гармонійне совєтське суспільство і тільки під страхом смерти буде керуватися кодексом будівника комунізму. Пані Аліна вдоволено кивала головою і з того дня між нами зав’язалися теплі задушевні стосунки.

Пані Аліна належала до свідомих українок. А це вам велика рідкість, бо відсоток українок серед наших проституток завше був недостатній для нормального функціонування організму нації. А вже про галичанок, то й мови нема. Пані Аліна належала до куртизанок високого польоту — була начитана, могла декламувати вірші Лепкого, Олеся, Чупринки, Філянського, Антонича. Багатьох львівських поетів і художників знала особисто, про окремих з них згадувала з таким солодким смутком, що мимоволі зароджувалася підозра в стосунках, які не конче вичерпувалися зустрічами в мистецьких сальонах. Одного разу показала альбом, сторінки якого були власноручно списані відомими іменами, і ті рядки так само свідчили про радість спілкування з високим мистецтвом.

— Як вам вдалося вберегти свій дім? — дивувався я, знаючи, як ці будинки завиграшки конфісковували по війні або ж «уплотняли», підселюючи ще кілька сімей.

— У сорок п’ятому було мені тридцять шість років. Я була сам сік. Ось погляньте на цю світлину: чи міг хто-небудь захиститися від моїх чар?

З фотографії дивилася вродлива жінка з розкішним чорним волоссям. З-над сукні кругліли повнющі перса, тонка талія переходила у круті стегна. Мені стало ясно, що немає на світі такого начальника, який би не заломив свого картуза перед цим делікатесом.

— А як же було з роботою? Ви що, пішли на фабрику?

— Жартуєте? Аби я собі ради не дала! Я не переставала бути куртизанкою незалежно від того, яка влада була за вікном. По війні влаштувалась на фіктивну посаду та й все. Зараз навіть пенсію маю. Ба, навіть нагороди і за чесну працю, і за героїчні вчинки під час війни.

— Ви ще й воювали?

— Ну, не зовсім, — засоромилася господиня. — Принаймні німців не обслуговувала. Навіть у повії повинні бути принципи. Вже цього цілком достатньо, аби мене нагородити. Але ж я ще переховувала в себе кількох хлопців, за якими ґестапо полювало. Це вам не жарти.

На схилі віку пані Аліна захопилася окультними науками, викликала духів і ворожила на картах. Клієнтури і тут вистачало. До ворожки, котра вміла підібрати ключик для кожного клієнта, відчути його найпотаємніші мрії і обіцяла їхнє втілення в недалекому майбутньому, записувалися черги. А ще вона навчала свому вишуканому й непроминальному ремеслу підростаюче покоління. Біля неї завше крутилася зграйка дівчат, одні тут-таки й мешкали, бо будинок мав п’ять кімнат, інші приходили невідомо звідки і невідомо куди зникали.

Суботи виявилися єдиними вільними днями колишньої жриці любові, суботи вона берегла для себе, в неділю йшла до церкви, потім робила візити знайомим. А всі інші дні присвячувала себе мистецтву кохання, яким щедро ділилася зі своїми ученицями. Зазвичай ми зустрічалися по суботах, та інколи я міг завітати й у будень.

Пані Аліна зберігала колекцію старих порнографічних журналів. Ну що вам сказати? Звичайно, порнографія довоєнна — це ще несмілива квіточка в порівнянні із сучасною. Її можна спокійно розглядати у присутності такої поважної матрони. Всі ці журнали несли на собі відчутну печать цнотливості. Можливо, таке враження справляли обличчя оголених панночок. Примружені очка, міцно стиснуті вуста, тремтлива долоня намагається приховати бодай дещицю пишного тіла… Таке враження, що чисту й незіпсовану панночку силоміць приволокли до фотографа, здерли з неї одежу та ще й пригрозили четвертувати, якщо не сфотографується.

— Бачите, — казала пані Аліна дівчатам, — саме таким повинен бути вираз на личку, коли вас роздягає мужчина. Ніяких мені хихотінь, муркотінь чи сюсюкань. Усе це буде пізніше. А спочатку треба тримати стиль. Вдало вибраний стиль — половина діла. А тому перші наші лекції полягають у вивченні стилю. Чи не були би-сьте такі ласкаві, юначе, спробувати розібрати оцю бльонд-особу?

Пам’ятаю, я злегенька почервонів і не знати навіщо почухав потилицю.

— Ну-ну, сміливіше. Інакше я вас вижену з лєкції.

Довелося сісти на канапу біля бльонд-особи.

— І що, отак просто скидати з неї сукенку?

— Пане злотий, — скрушно похитала головою учителька, — чи я вам маю ще вповідати, як то ся робить? Та певно, жи спочатку мусите до неї трохи підкрастися.

Поки я підкрадався, пані Аліна повчала мою партнерку, як їй реагувати на кожен мій дотик. Коли я скидав сукенку, руки в мене тряслися і я ніяк не міг її стягнути, голова чомусь не пускала. Нарешті панночка змилосердилася і підказала пошепки:

— Розстібни ґудзика.

— Я тобі зараз розстібну! — гримнула пані Аліна. — То так себе поводить порядна дівочка? Підказує хлопови, де має ґудзика розстібати? То таке виховання?… А ви, мій любий, бігме, як із духовної семінарії. Не знаєте, де ґудзики в панянки! Ну-ну, розстібніть уже тамтого ґудзика, най я виджу її писочок.