Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 49)
- За ці п'ять днів, що я в нього живу, ми випили з ним не один глек вина, і, запевняю вас, жодного разу...
- Вино - то інша річ...- кинувши ці слова, Нонна так докірливо глянула на брата, ніби він міг чути її розмову з Домантовичем.
- Ну, згляньтеся ж на нього! Дозвольте йому випити хоч цю, налиту чарку. Бачите, як він посмутнів і знітився під вашим поглядом!
Нонна скинула очі на Домантовича, і в них промайнула якась тінь чи то незадоволення, чи то тривоги. Втім, голос її прозвучав весело і невимушено:
- Лише для того, щоб довести, що я не така вже жорстока. Гаразд, хай вип'є, але з однією умовою...
- Зарані згоден на всі ваші умови!
- Брат, як оп'яніє, відразу засинає, мені ж бути самій...
- А я?
- Умова в тому й полягатиме, що вам доведеться цілий день мене розважати.
- Для цього треба знати всі ваші уподобання.
- О, вони нехитрі... Співи...
- А якщо я не вмію співати?
- То слухатимете, як співатиму я! З гітарою, як циганка. Вас це влаштовує?
- Слухач з мене кращий, ніж співак. Що ще?
- Розповідати мені всілякі цікаві історії... Звичайно, не вигадані, а з свого життя. Я цікава-прецікава, як усі доньки нашої праматері Єви.
- Це можна.
- Коли набридне розмовляти, закружляти в танку...
- Тут я на коні, танцюрист з мене завзятий! А коли набридне й танцювати?
- Що спаде на душу. Загалом же, упадати біля мене, ніби ви одразу шалено закохалися!
- Ось цього не вмію.
- Чого не вмієте?
- Упадати, удаючи, що закохався. Якщо вже упадатиму, то насправді, щиро...
З братом Нонни, що непомітно випив не лише налиту, а ще дві нових чарки, коїлося щось дивне: він почервонів і, спершись руками об край столу, гойдався вперед і назад, ніби сам себе уколисуючи.
- От бачите, я ж казала! Тепер я з чим сама не впораюсь. Ходімо вкладемо його спати. Потім поснідаємо.
Нонна і Домантович разом підхопили брата під руки.
- Покладем його у дворі, під пробковим деревом. Ліжник можна взяти з веранди...
"Пробкове дерево!.. Пробкове дерево!-гвіздком сиділо в голові Домантовича, поки вони з Нонною лаштували ліжко і вкладали сп'янілого господаря будинку.- Де ж воно росте? Де, в біса, росте?"
Докінчуючи сніданок, розмовляючи про те, про се, Нонна ніби ненароком все підливала й підливала у чарку
Домантовича коньяк. Домантович уже не опирався. Хай думає дівчина, що його вже зовсім розвезло!
- Ну, де ж ваші цікаві історії? - вигукнула Нонна вередливо, побачивши, що її співрозмовник уже й сам не від того, щоб заснути. Близько нахилившись до його .обличчя, вона обдарувала Домантовича найвивіренішим у подібних ситуаціях поглядом. Той скуйовдив волосся, ніби силкуючись зняти оп'яніння.
- Історії? Так, історії... Хочеш, дівчинко, я тобі розкажу одну? Тільки тсс, нікому ані гу-гу! А може, не треба? Розумієш, як трапляється: я в це кубелечко впав просто з неба! При-ся-гаюся... Ну, небо воно небо, ним куди хоч шугай, над усім світом одне... До чого я веду? Ах,.так, до кубелечка, куди звалився. Ось цього, де ми з тобою сидимо і де дерево пробкове... Чому пробкове? Ага, ось і-впіймав кота за хвіст... Пробкове, розумієш? Ти ж сама сказала! А де ж воно росте, те пробкове дерево, сама вгадай!.. Я вгадав, я знаю... я ще в школі колись учив, де пробковий дуб росте! У одній країні. Знаєш, якій?.. А ти що, теж з неба сюди впала, з літака? Знаєш, залишайся тут! Хай Пантелеймон-зцілитель під пробковим дубом, а ми тут!.. Ні, здорово-таки вийшло, що одне слівце зірвалося з твоїх чарівних устоньок. Орієнтир! Розумієш, такий прегарний термін! От хочеш, я тобі на краєчку серветки напишу, де ми? Або ні, ти напиши, а я вгадаю. Не читаючи! Коли програю, що хочеш проси, та якщо виграю... стережися! Ну, поб'ємося об заклад?
Домантович бачив, що швидке "сп'яніння" змішало Ноннині карти, вибило її з рівноваги. Він чудово знав, що пробкове дерево росте і на Кавказі, і майже в усіх країнах південної Європи, але йому хотілось зараз, негайно встановити, куди занесла його доля, скористатися з розгубленості Нонни і можливої її необізнаності.
Як шкодувала потім Нонна, що не вимкнула вчасно магнітофона! Бо магнітофонна стрічка зафіксувала її поразку: дівчина пристала на запропонований Домантовичем заклад. Взявши паперову серветку, Нонна щось швидко на ній написала, затуляючи своє писання другою рукою, а потім згорнула серветку вчетверо і застромила її за корсаж, наче носовичок.
- Ну? - відступила вона від стола, задерикувато закинувши голову.
Домантович примружив очі, немов силкувався зібратися з думками, втупив їх у одну точку - на куточок столу, звідки щойно відійшла Нонна. На скатертині його гострий погляд помітив слід, щойно видавлений олівцем: усього дві літери, з яких починалося слово: "Іс..."
- Іспанія! - радо вигукнув Домантович.- Хто ж із нас Нонно, виграв, а хто програв? Їй-право, в голові так гуде, що не доберу.
Дівчина на мить спохмурніла, але відразу ж дзвінко і весело розсміялась.
- Уявіть, у мене теж! Так, наче метелики якісь кружляють, кружляють... Справді, хто з нас має сплатити штраф: я вам чи ви мені?
Цілий день вони жартома сперечались з цього приводу і лише після міцної чорної кави прийшли до висновку, що переміг усе-таки Домантович.
- Гаразд, який же викуп чи штраф я повинна вам сплатити? Сподіваюсь, ви не зажадаєте нездійсненного?
Домантович на хвилину замислився.
- Знаєте, Нонно, мені так набридло щодня бачити ці стіни. Зробіть так, щоб ми з вами сьогодні ввечері кудись утекли. В ресторан чи який бар...
- Не знаю, чи дозволить брат... І потім, він досі не прокинувся.
- А ми його розбудимо. Він же проспав мало не цілий день. За цей час я встиг сп'яніти, витверезитись, закохатись і від цього ще раз сп'яніти. Бачите, скільки подій? А він усе спить!
- Ну що ж, піду спробую збудити, спробую умовити...
- Умовити?
- Я звикла розмовляти з братом на мигах, за допомогою жестів. Ми чудово розуміємо одне одного.
Домантович з вікна бачив, як Нонна будила глухонімого, торсаючи його за плечі, як щось за допомогою швидкої маніпуляції пальцями йому пояснювала, як він на мигах їй відповідав.
- Все гаразд!-радо сповістила дівчина, повернувшись.- Тільки...
- Не лякайте мене! Що тільки?
- Паня хоче їхати з нами, - ніби вибачаючись, пояснила Нонна.
- О, він не заважатиме нашій розмові! - Тоді я піду замовлю таксі чи перестріну приватну машину.
Поправляючи на ходу зачіску, Нонна підбігла до брата. Той неохоче підвівся, почвалав до масивних воріт, ключем відімкнув хвіртку і, випустивши сестру, знову її замкнув.
Повернулася Нонна, коли вже добре засутеніло.
- Так куди ми їдемо?-удавано байдуже запитав Домантович, коли вони втрьох рушили машиною не з околиці в місто, а від околиці просто в степ.
- Тут кілометрів за двадцять шофер знає один затишний ресторан. Там дуже мало людей, чудесне вино, є радіола...
- Виходить, усе потрібне для душі і тіла.
Їхали з півгодини. Домантович усе позирав у вікно, марно силкуючись розгледіти огорнуту мороком місцевість. Нонна, притулившись до свого нового знайомого, мабуть, -задрімала. Глухонімий, як і належало йому, мовчав.
- Ну, от ми й прибули!-враз пожвавішала Нонна, коли машина зупинилась біля знайомої вже читачам таємничої таверни, що правила за своєрідний перевалочний пункт для школи "лицарів благородного духу".
Таверна ця, виявляється, виконувала ще одну важливу функцію: правила за місце, де "оселки" випробовували новаків. Багато могли б розповісти її стіни про підступ, сльози, зраду, навіть кров. Але вони мовчали, а у м'якому сяйві вечірнього світла здавалися навіть лагідними.
Стукаючи дерев'яшкою, господар таверни провів гостей у найзатишніший куточок, відокремлений від залу якоюсь подобою ширми. Перепросивши німецькою мовою за скромність обстановки, він запитав, чи хоче шановна фрейляйн послухати музику, які подати напої і страви. Виявивши рідкісну для дівчини досвідченість, Нонна все замовила сама.
А далі все йшло згідно зарані накресленої програми: надривалась радіола, порожні пляшки на столі змінювались повними. Нонна все ближче тулилася до Домантови-ча, з яким уже на початку вечері випила на брудершафт, глухонімий усе частіше виходив подихати повітрям, часто - разом з господарем таверни. Домантович то освідчувався в коханні, то белькотав про лиху долю й поламане життя, поривався співати...
Довелося вже за якусь годину їхати додому, а потім напівсонного Домантовича волоком тягти до хати і до ліжка.
- Нонночко!-покликав дівчину Домантович, коли вона слідом за братом хотіла вийти з кімнати непутящого квартиранта.
- Нуг що тобі?-сердито обізвалась Монна.