Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 31)
- Очевидно, з групі діє радянський агент, який не зміг чи не встиг передати росіянам список. Так принаймні гадають американці, - пояснив Нунке.
- Агента викрито? - запитав Фред.
- Поки що ні. Якщо він і є, то вжито всіх заходів, щоб перервати зв'язок між табором і зовнішнім світом. Навряд, щоб у найближчі дні список міг потрапити до росіян, - відповів Шлітсен.- Тепер конкретно про ваше завдання: ми вас хочемо заслати в цей табір. Американці згодні передати нам групу, якщо ми зможемо непомітно її вивезти.
- Цим і обмежується моє завдання?
- Друге пов'язане з першим: треба будь-що виявити агента, який сповістив росіян, і ліквідувати його. Без цього до основної операції приступати небезпечно.
- Зрозуміло.
- На підготовку маєте три дні. За цей час ознайомтесь з вашою новою біографією-легендою, розробіть з Шлітсеном і Вороновим план вивезення групи, - наказав Нунке.- Якщо вам пощастить виконати завдання, нове поповнення і становитиме основний кістяк вашого російського відділу.
- Із заступником начальника табору містером Хейендопфом можете говорити прямо і відверто: він наш союзник, - додав Шлітсен.
- Чудесно! Це значно спростить справу!- зрадів Фред.
- Отже, про суть завдання я вас повідомив. Сьогодні ввечері ви вільні, а завтра візьмемось до підготовки. О дев'ятій ранку чекатиму вас у себе.
Поштиво вклонившись Нунке і досить холодно Фреду, Шлітсен вийшов.
- Помітно, що великої приязні до мене гер Шлітсен не відчуває, - посміхнувся Фред.
- З часом взаємини налагодяться. Шлітсен - людина жовчна. Але годі про нього! Працівник він непоганий, однак його незграбний вигляд і перекошений рот мене нестерпно дратують. До того ж, манери у нього жахливі. Особливо за столом. Я волію обідати у себе, щоб не зустрічатися з ним у їдальні. До речі, віднині ви теж можете нею користуватися. Взагалі, вам слід оглянути всю нашу школу. А оскільки вам потрібний буде чичероне, попрошу зайти до вас Воронова або когось з інших викладачів.
- Буду дуже вдячний.
- Я надішлю вам правила нашого внутрішнього розпорядку - рекомендую добре їх простудіювати... До від'їзду вам треба буде познайомитись і з патронесою нашої школи - Агнесою Менендос.
- Це обов'язково?
- Як патронеса, вона має знати весь персонал школи.
Кожна нова людина повинна з'явитися до неї з офіціальним візитом. Ми вважаємо це своєрідною посвятою в "лицарі благородного духу".
- Якщо існує така традиція, не буду її порушувати.
- Завтра чи позавтра ввечері я вас відрекомендую. Вона живе тут-таки, в особняку.
Коли Нунке пішов, Фред знесилено впав у фотель, потім схопився і забігав по кімнаті, не в силі подолати збудження.
Він їде до Західної Німеччини! А до Східної, окупованої радянськими військами, - рукою подати.
Було від чого втратити спокій.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
ОБМАНУТА І ОДИНОКА
- На сьогодні годі, ясонько, вже досить...
Ірене встромила голку в цупкий єдваб, провела кінчиками пальців по опуклому вишиваному малюнку і невдоволено похитала головою.
- Від цього блакитного кольору аж холодно. Він нагадує небо взимку. І квіти якісь неживі. Ніби їх виліпили з воску.
У звернених на матір великих очах дівчинки світився справжній відчай.
- Ну, й дурненька. Так вболівати через гаптований клапоть!
- Як ти можеш, мамо! Це ж покров! Моя обітниця, молитва мадонні. Кожен стібок - маленька літерна, з яких складаються слова молитви. Я тягну шовкову ниточку і промовляю у думці ці слова. І так гарно слово до слова ліпиться. А ось тут...
Сонце, що хилилося до обрію, золотаво-рожевим промінням освітлювало куточок кімнати, де стояла коляска Ірене. У цьому примхливому світлі збуджене обличчя дівчинки втратило свою прозору блідість. Здавалося, що його підсвітили зсередини і воно теж випромінює мерехтливе рожеве сяйво. Його відблиск забарвлює живим теплом великі карі очі. Від матері Ірене успадкувала тільки брови і губи, правда, в доньки вони окреслені значно м'якше. І все ж вони контрастували з пастельним, лагідним обличчям дівчинки, натякаючи на приховану силу, що таїться в якихось ще не займаних глибинах натури Ірене.
Милуючись голівкою доньки, Агнеса намагалася забути про її скалічене тіло. Якою б красунею вона могла зрости! Цей автомобіль, цей тричі проклятий день!
- Чому ти на мене так дивишся, мамо? - занепокоїлась Ірене.
- Просто замислилась. Подумала, що ти сьогодні засиділась за вишиванням, і тепер тобі слід прогулятися.
- Ти побудеш зі мною в садку? - зраділа дівчинка.
- Ні, цього разу тебе супроводитиме Пепіта. Мені треба поклопотатись по господарству, у нас завтра - гості.
Ірене розчаровано зітхнула.
- Знову цей гидкий Нунке!
- Ірене!
- Знаю, знаю, що ти зараз скажеш! Що він багато для нас зробив, що він розумний, що...
- Я хотіла б, щоб ти справді це зрозуміла.
- Та як же я можу, коли знаю, що він лихий! Звелів Хуану вивести Росінанта, підняв пістоля і...- на очі дівчинки набігли сльози.- А потім ще на Хуана звалив, що він не догледів.
- Ти ж обіцяла мені! Скільки можна побиватись! Хочеш, куплю тобі іншого коня? Або маленького гарненького мула?
- Не треба мені іншого! Не хочу мула!
- Боже, як ти мене змучила! - Ці слова вихопились з уст Агнеси, наче зойк, й Ірене враз притихла.
- Я буду хорошою-хорошою, тільки не кажи так! Хочеш, ліки вип'ю? І поклич Пепіту. Я гулятиму з нею довго-довго і зовсім не сумуватиму за тобою.
Ірене притулилася щокою до материної руки - мовчазне прохання, щоб її пробачили. За довгі безсонні ночі, проведені біля доньчиного ліжка, Агнеса збагнула науку цієї безмовної розмови так досконало, що наперед вгадує всі бажання Ірене, знає, коли їй гіршає, а коли - кращає.
Сьогодні Ірене її непокоїть. Не дала зробити масаж, відмовилась від прогулянки, засіла за вишивання. І так квапиться, наче її щось підганяє. Агнеса здогадується, що саме: віра в чудо, якою і сама вона жила багато років.
Виряджаючи доньку на прогулянку, молода жінка знов і знов перебирала в пам'яті всі події свого життя після автомобільної катастрофи. Власне, й не події, а те надлюдське напруження, яке її в той час тримало.
Тоді Агнеса теж вірила в чудо. Адже найсвітліша мадонна теж була матір'ю! Не могла ж вона, велика бого-матір, не зглянутись на неї, матір земну! Жодної меси не пропускала Агнеса, навіть удома обладнала капличку. Тут вона могла лишатися сам на сам з мадонною, тут могла промовляти до неї своїми словами. Відклавши вбік молитовник, можна було по-жіночому, довірливо розповісти, що в її крихітки знов болить спинка, а на ніжки, такі гарненькі, вона й досі не спинається. Можна було нагадати мадонні, що й вона колись тримала маленьке дитя на руках і знає, яке то солодке щастя. Усе своє безмежне співчуття до матері-страдниці, сина якої розіп'яли, можна було вилити словами молитви, вкладаючи в них і свій біль і свою тугу...
Ірене кілька місяців пролежала в гіпсі, і спинка її вирівнялася. Падре Антоніо твердив, що то знак, посланий Агнесі небом. Вона й сама в це повірила. Віднині всі її думки були спрямовані на те, щоб віддячити за милість неба, виблагати для доньки повне зцілення. Саме тоді падре Антоніо й повідав їй про свій намір - почати похід за віру христову. Молода жінка погано розуміла, чого від неї хочуть. Підписувала якісь листи, що складав падре, укладала якийсь фонд для заснування чи то товариства, чи то школи. Її уяву полонила сама назва - "лицарі благородного духу", і Агнеса охоче на все приставала. А потім з'явився Нунке...
Провівши рукою по чолу, Агнеса намагалась відігнати думки про дальші події. У кімнаті, здалося, зависла нестерпна задуха, і Агнеса прочинила всі вікна... Вирватись звідси хоч на годину! Забути про все, спочити від усього...
Як стій, накинувши на голову лише шарф, Агнеса побігла до конюшні.
- Хуан, осідлай Раміро!
Вороний кінь, зачувши голос господині, запрядав вухами, почав дрібно-дрібно перебирати передніми ногами. В передчутті швидкого бігу вже тремтів під лискучою шкірою кожен його м'яз.
Встромивши ногу в стремено, Агнеса сама, без допомоги Хуана, скочила в сідло.
- Е-гей! - гукнула вона, ворухнувши уздечкою. Мов підхоплений вітром, кінь зірвався з місця. І він, і вершниця немов злилися в одне ціле. Чутлива тварина, скоряючись ледь помітному порухові руки, що тримала повіддя, то йшла риссю, то бігла галопом, то, розпластавши над землею передні і задні ноги, мчала галопом.
Віддавшись насолоді швидкої їзди, Агнеса на якийсь час, забула про свої турботи. Кожною клітинкою тіла вбирала надвечірню прохолоду, терпкі пахощі розімлілих за день чагарників і трав, запах кінського поту, що збуджував невиразні згадки про напівзабуте дитинство.
Отак би летіти й летіти вільним птахом, не вибираючи дороги, навмання, аж поки вистачить сил, аж поки не впадеш на землю в солодкій знемозі, в нестримному бажанні злитися з нею, розчинитися в її материнському лоні, прорости потім, на світ бездумним кущиком трави, дикою квіткою.
Все частіше в останній час Агнеса тікала з дому і, скочивши на Раміро, гасала по кам'янистих схилах, покручених дорогах, випалених сонцем рівнинах.
В одну з таких мандрівок вона мало не наскочила на циганський табір, що розташувався у видолинку. Стримавши коня, вона застигла на краєчку схилу, неспроможна поворухнутися, повернути назад. Непереможна сила вабила її під'їхати, вдихнути дим великого, розпаленого в центрі табору багаття. Щоб побороти це бажання, Агнеса крадькома, може, навіть підсвідомо, помацала шрам, назавжди викарбуваний на її плечі замашним батогом старого Петра. Ні, ніколи не подарує вона їм тих знущань!