Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 30)
- Вважав це найпростішим і найбезпечнішим. Там я легко міг видати себе за росіянина.
- Так і я пояснив Шлітсену. Проте він... Очі Нунке прикипіли до Фредового обличчя.
- Не довіряє мені?
- Не ні довіряє, а не довіряв. Хоча це не те слово. Ми не дістали ніяких відомостей про ваше перебування в Югославії, і це його занепокоїло. Річ природна, і ображатися не слід.
- Я образився не так на нього, як на вас.
- Справді?-Нунке здивовано звів брови.- На мене, людину, яка вас врятувала, привезла сюди, хоче забезпечити цікавою і відповідальною роботою? Ну, знаєте, це вже казна-що!
- Ви ж то мене добре знали! Навіщо ж було так випробовувати мої нерви з цією мадрідською операцією?
- Хотів довести Шлітсену, що він помиляється. Як начальник школи, я міг би, звісно, не погодитись на операцію. Та сумніви Шлітсена зачепили за живе і мене. Як-не-як, а ви моя креатура!
- Могли б хоча попередити!
- Навіщо? Знаючи, що документи не такі вже важливі, ви поставилися б до завдання з меншою серйозністю, а це неодмінно позначилося б на результатах. І потім ще одне: мене тішило, що я хоч трохи помшуся за всі неприємності, яких ви мені завдали, симулювавши тяжкохворого. А тепер ми квити. Не хотів вам цього казати, але сьогодні у нас одверта розмова, так що слід покінчити і з цим непорозумінням.
"Хитрує він, посилаючись на Шлітсена, чи справді персона фон Гольдрінга не викликає в нього жодних сумнівів? - думав Фред.- Може, через мою необережність у розмові про Бертгольда він теж тепер насторожиться? Не треба було сьогодні зачіпати і питання про необхідність поїздки в Росію... Втім, надмірна обережність теж буде підозрілою. Нічим не можна відрізнятися від колишнього фон 1 ольдрінга. Я повинен триматися з тим же апломбом, діяти рішуче, поводитись незалежно. На таких, як Шлітсен, це впливає. А саме його я мушу особливо стерегтися..."
Ніщо не свідчило про занепокоєння Фреда. Вираз його обличчя швидко змінювався, залежно від теми, яка зачіпалася в розмові, поза була невимушена, руки спокійно лежали на підлокітниках фотелю.
- Я бачу, ви все ж замислились над моєю пропозицією, - перервав коротеньку паузу Нунке.
- Ні, мене турбують взаємини з Шлітсеном. Не дуже приємно, коли тобі не сповна довіряють. Це псує настрій і шкодить роботі.
- О, щодо цього, то можете не турбуватись! Шлітсена покладено на обидві лопатки! Він навіть сам запропонував вашу кандидатуру для виконання одного досить складного доручення...
- Тепер його доручень я боятимусь як вогню. Не дуже приємно, коли тебе збираються пошити у дурні.
- Боронь боже. Доручення серйозне і зовсім іншого плану.
- У чому ж воно полягатиме?
- Про це вам розповість сам Шлітсен, який відповідає за цю справу. Зараз я його викличу.
Наказавши своєму заступникові зайти в тринадцятий бокс, Нунке з посмішкою кинув:
- А ви не дуже гостинний господар, Фред! Розмова за чашкою кави була б значно приємнішою.
- Я не вважав, що маю право щось замовляти, їв, що приносили і коли приносили...
- Знов недогляд Шлітсена. Як викладач, ви маєте таке право.
- Ви говорите так, ніби ми про все вже домовились.
- А хіба ні?
- Хотілося б на дозвіллі зважити всі "за" і "проти"... День-два я матиму в своєму розпорядженні?
- Значно більше. Виконання нового доручення забере чимало часу, і ви матимете змогу добре все обміркувати.
- Це мене влаштовує. Ваше розпорядження про зміну режиму залишається в силі?
- Так. Але мушу звернути вашу увагу на один суворий закон, неодмінний для всіх, хто б там не був, учні чи викладачі.
- Який саме?
- Той, хто потрапив до нашої школи, виходить звідти або до кінця відданим співробітником, або...
- Не виходить зовсім?-докінчив Фред.- Не дуже оригінальної Наскільки мені відомо, такий закон запроваджений у всіх подібних закладах.
- Вважав своїм обов'язком про це попередити. До речі, хочу сповістити, що колишній ваш напарник Гаррі вже покійник...
- Лишилося запитати одне: чому ви не розповіли про школу ще в Австрії? Я міг втекти з табору і вам не довелось би...
- Можна було просто викупити вас з табору. Декотрі з тамтешніх керівників на цьому роблять непоганий бізнес. Але мені не хотілося привертати увагу американців до вашої персони. Знавців Росії вони цінують на вагу золота. Це раз. По-друге, я хотів, щоб для всіх ви були покійником. Так для розвідника зручніше.
- А подумали ви, гер Нунке, про те, що я маю наречену, яку люблю і з якою хотів би бодай зустрітися перед новою розлукою? Про те, що Лора може випадково дізнатися про мою "страту" і як тяжко це її вразить? Врешті, не можу ж я зовсім відмовитись від особистого життя, від дорогих мені людей! Фрау Ельза і Лора лишилися самітними, на чужині, хто ж, як не я, мусив подбати про їх повернення додому, влаштувати їхні справи? Бертгольд мені б цього ніколи не простив...
- У цьому каюсь. Якось випало з голови. Звичайно, родинні обов'язки - то найсвятіші обов'язки. Подумаю, як можна це виправити. Можливо, згодом ми дамо вам змогу...
Поява Шлітсена перервала цю розмову. Ввічливо вклонившись Нунке і ледь хитнувши головою у бік Фреда, він став поруч з своїм шефом, чекаючи, поки той запросить його сісти.
Дивлячись на обох своїх начальників, Фред ледве стримав посмішку. Надто вже непрезентабельний вигляд мав Шлітсен в порівнянні з Нунке. Один випещений, підтягнутий, в елегантному спортивному костюмі, в бездоганно свіжій сорочці. Другий - присадкуватий, з помітним черевом, на якому занадто вузький піджак щільно напинався і ліз вгору, від чого вилоги стояли сторч. Обличчя Шлітсена, хоч і старанно виголене, теж чомусь здавалося неохайним. Може, через перекошений шрамом рот. Нікому і на думку не спало б, що такий-от працював слідчим у гестапо - звичайний собі бюргер, обважнілий від надмірного вживання пива.
Діставши дозвіл сісти, Шлітсен запитливо глянув на Нунке, а коли той ствердно кивнув, перевів свої безбарвні очі на Фреда.
- Наскільки я зрозумів, гер Нунке вже підготував вас до того, що ми хочемо дати вам одне важливе доручення?
- Так. Але не сказав яке.
- Перш ніж пояснити суть справи, я хотів би зробити одне зауваження. Те, що ми вам доручаємо, не входить у коло ваших безпосередніх нових обов'язків. Таким чином, за вами лишається право вибору: ви можете погодитись виконати завдання чи відмовитись, якщо вважатимете його для себе надто важким. Для вашої майбутньої кар'єри було б краще, коли б ви погодились.
- Гадаю, треба виходити не з міркувань моєї майбутньої кар'єри, а з успіху чи неуспіху у виконанні завдання, - кинув Фред.
- Мені подобається ваша розважливість у підході до справи, - схвалив Шлітсен з такою бундючною -зверхністю, що Фред ледве стримав себе, щоб не відповісти якимсь ущипливим зауваженням.
- Ми довго розмірковували, кому можемо доручити цю місію, і всі прийшли до висновку - ваша кандидатура з усіх поглядів найприйнятніша.
- І ви в тому числі?-неприхована іронія звучала в голосі Фреда.
- Чому вас цікавить саме моя думка? - з притиском на слові "моя" запитав Шлітсен.
- Бо ви вже раз напучували мене в дорогу.
- Я тільки-но похвалив вашу розважливість, а тепер мушу зробити зауваження: накази керівництва школи не підлягають обговоренню.
- Наказ було виконано. Я людина військова і розуміюсь на дисципліні, але в порядку розбору проведеної операції маю право висловити свою думку. Так от: шкода, коли фізичні й моральні сили людей витрачаються марно. Зброя розвідника - це його нерви.
- Я пропонував би перейти до суті, - втрутився Нунке.
- Маєте цілковиту рацію, - вклонився Шлітсен.- Почну з дуже короткої передмови, щоб поновити в пам'яті безперечно відомі вам факти. Ви знаєте про політику нашого уряду, спрямовану на фізичне винищення радянських військовополонених. Частину з них - в загальному масштабі, звичайно, незначну, та все-таки вона являла собою якусь боєздатну силу - ми дотепно переманили на свій бік і навіть озброїли.
- Армія Власова, - кинув Фред.
- Так, армія генерала Власова. Вона билася на фронтах проти своїх, і досить уперто. Після закінчення війни власовці, як і наші частини, були інтерновані, але за Потсдамською угодою їх мають передати до рук радянських властей. Великого бажання виконати цей параграф угоди колишні союзники Росії не виявляють. Та й ми не хотіли б, щоб це сталося. Адже цих людей можна буде використати.
- Так, про угоду, укладену в Потсдамі, я знаю з газет.
- Радянські місії по репатріації нишпорять тепер по всій Німеччині. Союзники всіляко утруднюють росіянам складання списків тих, хто підлягає поверненню. Та коли вже місії мають такі списки, і американцям і англійцям доводиться поступатись, хочуть вони того чи не хочуть, інакше може виникнути міжнародний скандал. Проте багатьох власовців союзникам пощастило приховати від радянських місій.
- Гер Шлітсен, ваша коротка передмова переростає в популярну лекцію для нижчих чинів, - гостро перервав свого заступника Нунке.
- Пробачте, я хотів лише...
- Гадаю, Фред уже зрозумів ситуацію.
- Тоді суть: в одному з есесівських таборів в американській зоні переховується група з п'ятдесяти чотирьох колишніх офіцерів власовської армії. Це - люди, які спалили за собою всі мости і добровільно до Росії не повернуться. Американці збиралися вивезти їх до Сполучених Штатів, але тиждень тому одержали від радянської місії категоричну вимогу передати їм з рук у руки всіх п'ятдесят чотирьох. Правда, докладного поіменного списку радянська місія не дала, назвавши лише загальну кількість, і це дозволяє зволікати справу.