Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 33)
- Дозвольте запитання?
- Прошу!
- Скільки часу надається мені для виконання завдання?
- Найбільше - місяць.
- А якщо виникнуть непередбачені ускладнення і я не встигну впоратись?
- Мусите впоратись! Заступник начальника табору вам сприятиме.
Несподівано на веранду швидко вийшов Нунке. Привітавшись, він кинув на стіл перед Шлітсеном якусь телеграму. Той здивовано глянув на шефа і пробіг очима текст.
- Що це означає?
Нунке знизав плечима, нічого не відповівши. Гадаючи, що він заважає, Фред попросив дозволу вийти.
- Зачекайте, ви будете потрібні, - спинив його Нунке.
- Якщо гер Шлітсен дозволить, я пройду в кабінет.
- Будь ласка...
У кабінеті Фред розташувався в найдальшому куточку, але двері лишилися прочиненими.
- А чому телеграма з Нікарагуа? - долинув голос Шлітсен.а.
- Очевидно, шеф переїхав туди... Телеграма сповіщає, що цей Думбрайт позавчора вилетів до Італії. Якщо й далі подорожуватиме літаком - то не сьогодні-завтра має бути тут.
- Гер Нунке, а саме прізвище Думбрайт вам нічого не говорить?
- Дорогий колего! Коли хтось приїздить із спеціальною місією до такої школи, як наша, то це не лікар, не вчитель, не духівник, а птах такого ж польоту, як і ми з вами, тільки рангом повище. А в розвідника може бути стільки прізвищ, скільки волосся на голові.
- Ну що ж, чекати доведеться недовго. Побачимо, що воно за один, цей Думбрайт.
- Я боюся найгіршого, -роздратовано промовив Нунке, - що зміна резиденції шефа означає і зміну вітру. Чи не продав він нас усіх оптом, разом із школою.
- Невже ви гадаєте?..
- Про це потім...
Розмова на веранді урвалася. Нунке з Шлітсеном зайшли до кабінету.
- Фред! - ще з порога почав Нунке.- Ваш від'їзд відкладаю на день-два. Приїздить якесь начальство, і весь персонал школи має бути в наявності.
Фред мовчки вклонився.
Тим часом Шлітсен, викликавши телефоном таверну, наказав:
- Віллі! До вас прибуде особа на прізвище Думбрайт... Повторюю: Думбрайт. Супроводжуватимете його аж до школи. Все, про що він розпитуватиме, запам'ятайте, потім доповісте мені.
Думбрайт приїхав навіть раніше, ніж на нього чекали. Того ж дня надвечір до Фреда зайшов Воронов і трохи іронічним тоном сповістив:
- Вітаю вас з прибуттям високого гостя!
- Хто ж він, цей гість, та ще й високий:
- Точно не скажу, але мені здається, що я десь його бачив.
- Не питаю, де й коли, бо здогадуюсь про характер зустрічі.
- Пусте! Справа давно минулих років, інакше я б одразу його пізнав. Де ж, справді, я з ним здибався? Стривайте, стривайте, здається, пригадав... Точно! Ми зустрілися з ним восени 1942 року в Швейцарії, куди я супроводжував князя Гогенлое - він же Паульо - на якісь таємні переговори з одним впливовим американцем, що ховався під прізвищем Балл. Обов'язки одного з секретарів у таємничого посланця дяді Сема виконував цей Дум-брайт... А ще кажуть, Воронов постарів, у Воронова склероз... Ні, є ще порох в порохівницях!
- Шкода, що ви часто його підмочуєте, генерале. Це не може не відбиватися на пам'яті.
- Під три чорти пам'ять! А що, коли я й прагну її позбутися? Щоб забути, ким я був і ким став... Та нічого! Ще рік і...- Воронов свиснув, махнувши рукою.
- Не розумію, - запитливо глянув Фред.
- За рік кінчається мій десятирічний контракт. Одержу пенсійну винагороду, поїду до Італії чи Швейцарії... Збудую будиночок в руському стилі, насаджу садок і буду спокійно доживати віку.
- Ворон мріє про власне гніздо і про ідилію в аркадійському стилі?
- Так! Тому-то й доводиться низенько вклонятися навіть тоді, коли хочеться грюкнути кулаком по столу і на весь голос гукнути: "Йолопи!" От і шукаю розради на дні чарки. А тепер цього Думбрайта принесло, бодай він провалився, і Нунке оголосив сухий закон...
- Гість з дороги, мабуть, відпочиває...
- Де там! Тільки прибув, замкнулись з Нунке і Шлітсеном і з годину просиділи. А тепер ходять, школу оглядають. Не пропускають жодного закутка.
- У вас уже були?
- У мене після всіх - мої ж кімнати в кінці правого крила. Зайшли б колись увечері! Посиділи б, поговорили... Кортить розпитати, що ви бачили в Росії.
- Сумуєте все-таки за рідною землею?
- Засміяв би, коли б мене раніше про таке спитали. Обтрусив порох з ніг та тричі перехрестився. А тепер отут ссе і ссе. І чим ближче до смерті, тим дужче. Ненавиджу, проклинаю, а тягне...
Двері без стуку прочинилися, і до кімнати, немов господар, зайшов високий незнайомець, без піджака, в самій сорочці з короткими рукавами.
- Містер Думбрайт, на якого ми всі так нетерпляче чекали, - багатозначно промовив Нунке.
На квадратному обличчі Думбрайта лише примружились очі. Вони ховалися під густими навислими бровами, що утворювали майже горизонтальну межу, відокремлюючи верхню частину обличчя. Нижню частину з важким підборіддям перекреслював широкий рот. Великий пористий ніс звисав грушею.
- Старий наш працівник, вихователь російського відділу, знавець царської розвідки, генерал Ворон і вихователь, який має його заступити, Фред Шульц, - відрекомендував Нунке з підкресленою поштивістю до гостя.- Я вам говорив...
Ледь повівши рукою, - мовляв, знаю! - Думбрайт з відвертою безцеремонністю розглядав щойно відрекомендованих.
- Скільки років? - зненацька запитав він Воронова.
- Сімдесят перший. За рік кінчається контракт.
- Мрієте про спочинок? Рано! Старі дуби міцніші за молоді. А якщо зважити на ваш досвід...
- Досвід досвідом, а старість старістю...
- Старість?.. Ану дайте руку!
З'єднавши руки в міцному потискові, Воронов і Думбрайт стояли один проти одного нерухомо. Лише по тому, як червоніли їхні обличчя, можна було здогадатись, що кожен з них вкладає у цей потиск усю свою силу. Раптом обоє ще дужче напружилися, обличчя в них почервонішали. У генерала воно стало буряково-червоним, присутні були певні, що він здає. Та сталося несподіване.
- Ой! - приглушено скрикнув Думбрайт і мало не присів від болю.
Очі Воронова ще світилися переможним блиском, але в голосі почулася розгубленість:
- Даруйте, бога ради, даруйте! Мені б слід було попередити, що я оцими руками колись підкови згинав, - виправдувався генерал.
На устах Думбрайта вперше з'явилася посмішка.
- Але ж ви на чверть віку старіші за мене! Чудесно, просто чудесно! О'кей, старий! - Думбрайт поблажливо, як старший молодшого, поляскав Воронова по плечу.
- Спробуємо і з вами?-повернувся Думбрайт до Фреда.
- Боронь боже! Ви мою руку просто розчавите... От партію в бокс... обіцяю протриматися хвилин з десять. Адже ви куди вищої вагової категорії. Проте...
Думбрайт примружився і втупився в Фреда, ніби обмацуючи його очима.
- Статура тонка, але збудована міцно. Розрахунок на спритність, блискавичність нападу і влучність удару. Відчувається натренованість...- кидав він поволі, речення за реченням.
У манері Думбрайта говорити було щось образливе для присутніх. Він ніби зовсім на них не зважав, а просто вголос висловлював свої думки, незаперечність яких підкреслював категоричністю тону, з яким вимовляв кожне слово, однаково, йшлося про речі важливі чи якісь дрібниці.