Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 28)
- Чи треба вам, друже мій, говорити, - вів далі Воронов, - що до свого готелю Бенсберг не йшов, а летів. Ви можете уявити і те, якою була його радість, коли, серед всілякого канцелярського мотлоху, він знайшов пакет з написом: "Цілком секретно", а в ньому копію плану замінованих полів в Ірбенській протоці... І, звичайно, ви вже здогадались, що за якихось десять хвилин, а може, й менше, закоханого купчика не було в Пярну.
- А за кілька днів в одному з найфешенебельніших ресторанів Берліна Альфред Бенсберг справляв гучний банкет для своїх приятелів і друзів. Колосальна винагорода, одержана Бенсбергом від розвідки і військово-морського відомства за виконане доручення, давала йому змогу бути щедрим.
На тому ж таки банкеті Бенсберга і заарештували...
- Заарештували? - здивувався Фред.
- Так... А спричинилося до цього ось що: коли кораблі німецького військового флоту, керуючись щойно роздобутою картою мінних полів, рушили через Ірбенську протоку, щоб увійти в Ризьку затоку, багато з них підірвалося на мінах, саме там, де за картою їх не було... Затонув навіть крейсер "Вільгельм".
Альфреда Бенсберга судив військовий суд. Де його мали судити і коли - знали лише троє чи четверо найдовіреніших осіб. І, проте, в день першого засідання суду на ім'я його голови пошта приставила з Швейцарії листа. Цитую напам'ять, бо й зараз він у мене перед очима:
"Пане голово! Що загинула третя імперська німецька ескадра в водах Ірбенської протоки, винен не розвідник Альфред фон Бенсберг, відомий під кличкою Клюг, а німецький генштаб, що ігнорував наявність російської контррозвідки, коли планував операцію. Це вам буде уроком на майбутнє. Я буду дуже засмучена, якщо мого колегу і добре виховану людину - Альфреда фон Бенсберга незаслужено суворо покарають. Він з усіх своїх сил прагнув виконати завдання. Олена Дмитрівна".
Воронов налив одну по одній дві чарки і жадібно їх випив.
- Капітаном другого рангу були ви, пане Воронов? - запитав Фред.
Якусь мить Воронов осоловіло дивився на співрозмовника.
- Я цього не сказав... А загалом...
Были когда-то и мы рысаками
И кучеров мы имели лихих...- несподівано свіжим для своїх років голосом проспівав Воронов.
- Розумієте, я той... перебрав. Як ішов до вас, я вже клюкнув. І біля цього столу перехилив трохи... Старий стаю! П'янію...
- Це ж у ваші роки небезпечно!
- Небезпечно? Та мене ще довбнею не доб'єш. І службі не шкодить. Перевіряли. Напували, мов бика. Дресировка старого розвідника виручила. Жодного секрету не виказав! Тому і тримають... Вигадник... І оцю історію з вашим польотом у Мадрід вигадав... О, здається, мене дужче розбирає... Слухайте, Фред! Дайте я вас поцілую... Не хочете? А справді, кому мої поцілунки потрібні? Старий самітний ворон без гнізда! Служу кому завгодно. Хто більше дасть...
Воронов схопив серветку, завченим, спритним рухом перекинув її через ліву руку.
- Чіво ізволіте-с? - з лакейською запопадливістю, напівуклоняючись, запитав він.
І раптом випростався.
- Фред! Не сердьтеся! Хоча... який ви Фред! Такий, як я Воронов... Та хто я насправді, ніколи не дізнаєтесь. Не хочу ганьбити роду... А може, перед смертю і скажу. Ви в Сибіру жили? Люблю Сибір! Ой, як люблю! Простір! Широчінь! Гуляй, душа, без кунтуша...
Воронов урвав мову, силкуючись щось пригадати, потер пальцями брижі на чолі, немов розминаючи їх, і махнув рукою.
- Слухайте, друже! Я не такий уже забудько! Я памятаю... все добре пам'ятаю. Шеф доручив мені розповісти вам про школу, про її завдання й іншу петрушку. Але я впився... Іншим разом цю шарманку прокручу... Увімкніть цього шпигуна, - Воронов ткнув пальцем у напрямі домофону, - і скажіть тридцять п'ятому, щоб забирали звідси тіло старого Ворона... А ви, як будуть мене тягти, співайте: "Нині отпущаєші раба твоего, владико..."
Фред подзвонив.
Воронов ще щось белькотав, поривався кудись іти, та денщик, що за хвилину з'явився в боксі, напрочуд швидко його вгамував, поклавши на коляску-ліжко. Старий одразу заснув.
А Фред, відсунувши недоїдений сніданок, підійшов до вікна і довго дивився в садок. На блакитному небі не було ані цяточки. Але перед очима Фреда майоріли два чорних крила. Здавалося, то кружляє і кружляє в пошуках притулку великий підбитий птах.
Птах без гнізда.
Розділ сьомий
ОДВЕРТА РОЗМОВА
- Скажіть, гер Нунке, для чого ви мене привезли сюди? На якого біса я вам здався? Саме я? Генріх фон Гольдрінг. Облишмо на хвилину осоружне прізвисько, на яке я повинен відгукуватись. До речі, добираючи мені ім'я, ви не виявили великої винахідливості й смаку. Смішно, але ця дрібниця мене дратує. Ніби напнули на мене карнавальну личину такого собі пересічно-середнього дурника...- Фред зім’яв у пальцях щойно запалену сигарету і сердито жбурнув її в попільничку.- Попереджаю, я не звик до ролі безголосого попихача, пішака, котрого хитромудрі гравці спроквола совають по шахівниці!
Нунке докірливо похитав головою.
- Пхе, бароне, я вас не впізнаю! Виявити стільки витримки після своєї появи тут, одурити самого професора... Хотілося б мені розповісти йому дещо і після цього глянути на його пику! Так от, допливати до самісінького берега і раптом уже на мілкому втратити рівновагу! Чи, може, це нова симуляція, га? Щоб ухилитись від боротьби? Я знаю багатьох, які після поразки з вовків обернулися на побитих псів, що, підібгавши хвоста, чимдуж тікають у кущі.
- Я не з побитих псів, але й не з тих, що хвіст тримають трубою.
- Тоді маю цілковите право себе поздоровити. Бо для нас шкідливі і перші й другі. І, мабуть, другі - найбільше. Вони привертають до себе увагу.
- Вам не здається, що я вже осягнув ці азбучні істини і затримуватися на них не варто? Може, ви поясните, до якого саме берега я доплив? Тільки конкретно, без узагальнень. Мене, насамперед, цікавить те, що стосується моєї персони безпосередньо.
- А я і зайшов для того, щоб поговорити про дальшу вашу долю.- Нунке зручніше вмостився в кріслі, даючи зрозуміти, що розмова буде довга.- Ви вже маєте уявлення про наш заклад?
- Ані найменшого. Звісно, я говорю не про її загальний напрям, а про структуру, конкретні завдання. Після милої прогулянки за документами мені здалося, ніби я дещо розумію, але відтоді минув тиждень, а я все ще в якомусь невизначеному становищі напівв'язня.
- Тобто?
- Тепер дверей мого боксу не замикають, я можу вільно ходити по садку, заглядати в бібліотеку. І тільки. Куди б я не поткнувся в самому приміщенні, вартовий мені зараз-таки заступає дорогу, пославшись на якийсь список. Мовляв, мого імені в ньому нема.
- Що вас досі тримають на правах новака, признаюся, для мене новина. Нерозпорядливість Шлітсена. Сьогодні ж, ні, зараз-таки я виправлю цю прикру помилку.
Нунке підсунув домофон і набрав номер.
- Гер Шлітсен? Це Нунке. Негайно ж переведіть Фреда на режим викладача. Так, я тут, у нього... В разі якоїсь потреби, дзвоніть сюди... Так, так... Але я волів би, щоб нам не заважали... Потім, про це потім...- Нунке поклав трубку і, вже звертаючись до Фреда, кинув: - Бачите, як усе просто!
- Ви сказали "на режим викладача"?
- Про це трохи згодом. На жаль, Воронов не виконав місії про все вас докладно проінформувати, і тому деякі відступи в нашій розмові необхідні. Почну з запитання. Ви пам'ятаєте нашу першу з вами розмову?
- Дуже добре.
- І, певно, зрозуміли, що завдали мені чимало клопоту?
- Звичайно. От тільки не збагну, що вас до цього спонукало. Чому саме моя скромна персона привернула вашу увагу?
- Ви досить обізнана в таких справах людина, щоб зрозуміти: між риском і метою завжди стоїть знак рівності. Не буде ж начальник школи витрачати стільки часу, коштів і винахідливості лише для того, щоб залучити до школи ще одного кандидата в клас "Д", як ми називаємо клас диверсії. На вас я поклав і покладаю куди більші надії.
- О!
Нунке замовк і пильно глянув на Фреда. Але той виявив своє зацікавлення лише цим коротеньким вигуком і тепер запитливо дивився на начальника, школи.
- Ще там, в Австрії, дізнавшись про ваше перебування в таборі військовополонених, я вирішив - далі шукати годі, навряд чи знайдеться краща для школи кандидатура вихователя російського відділу. Зрозуміли?
- Поки що не зовсім. У загальних, так би мовити, рисах.
- А як по-вашому, кого готує наша школа?
- З досвіду операції "Мадрід", назвемо так вашу спробу перевірити мою придатність, - диверсантів, можливо, розвідників...
- Ставлю всі крапки над "і": диверсантів, агентів-розвідників і навіть резидентів. Майте на увазі, навіть резидентів! У школі є російський відділ. Крім викладачів спеціальних дисциплін, там потрібен і вихователь. І я хочу, щоб ним стали ви, Фред Шульц. Що ви на це скажете?
- Не знаю його обов'язків.
- А здогадатися, як на мене, легко! Надто вам.
- Я не люблю братися до справи, керуючись лише здогадками.
- Мені подобається ваш діловий підхід, слово честі, подобається! Тоді не будемо витрачати часу на марні розмови, а відразу перейдемо до суті. Вихователь, за нашим задумом, це не наглядач за поведінкою учнів, а своєрідний митець, який довершує справу навчання, відшліфовуючи кожного з майбутніх агентів за зарані обраним взірцем. Як гончар, який виготовляє посуд різного призначення. Залежно від зовнішності, манери триматися, звісно, і розумових здібностей, ми готуємо своїх вихованців до тих амплуа, в яких вони далі виступатимуть у Росії. Одного, приміром, до ролі колгоспника, другого - робітника, третього - дрібного службовця, ще котрогось-їнтелігента-туриста... І, звичайно, багато важить національний колорит. Треба, щоб той чи той агент не лише виглядав, як росіянин, українець чи білорус, а й поводив себе відповідно до цих національних категорій. Найменша помилка, найменший недогляд можуть призвести до несподіваного провалу. Радянська контррозвідка вже завдала нам чимало відчутних ударів. Деякі з них можна пояснити лише нехтуванням, здавалось би, незначними дрібницями. Ви повинні не тільки тренувати учнів у цьому напрямку, а й суворо іх контролювати. Навіть звичка росіян зав'язувати шнурки на черевиках "бантиком" повинна перетворитись не на копіювання, а на звичку, що увійшла в плоть і кров. Те ж стосується і решти одягу, починаючи від нижньої білизни та шкарпеток і закінчуючи кепкою. До речі кажучи, з нею буде найважче. Я й сам її терпіти не можу. З їжею у вас теж буде клопіт. Росіяни споживають багато хліба. Привчайте до цього і ваших вихованців. Українці люблять борщ, а росіяни - щі. Коротше: ваш обов'язок полягає в тому, щоб людина, яку ми посилаємо в Росію, не там призвичаювалась до місцевих умов, а тут, у школі.