Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 27)

- Ви дуже молодий. Це раз. Але ви вже, як кажуть росіяни, стріляний горобець і маєте великий досвід у нашій справі. Це два. Ви чудесно володієте російською мовою, знаєте життя в Росії. Якщо навіть вас туди і пошлють, можливість вашого провалу дуже мала. Це три. І не тільки це. Потрапивши в Росію, ви, як німець, хоч і почуватимете себе серед чужих, та почуття помсти за розгромлену росіянами Німеччину даватиме вам чималу втіху... Не те, що я! Вірите: під час війни слухаю радянські зведення і десь глибоко в душі жевріє гордість - ага, нарізалися на росіян! Це вам не Франція! Гіркості цього почуття ви ніколи не взнаєте. Це вам чотири. А п'яте те, що вас, здається, взагалі нікуди не пошлють, а лишать викладачем при школі...

- Боюсь, що ви помиляєтесь...

Фред уважно спостерігав за виразом обличчя співрозмовника. Ні, здається, ще не п'яний.

- Але, прошу, зробіть вигляд, - вів далі Воронов, - що ви нічого не чули. Це я вам видав перший аванс за дружбу... Тільки знаєте що: не довіряйте долі! Зрадниця вона, як і кожна баба. Сьогодні кокетує з тобою, цілується, а завтра, шльондра клята, верть хвостиком - і до іншого переметнулася,.. Ні, ні, ви не дивіться на мене так. Дві чарки для Воронова - це однаково, що для слона французька булочка... Півлітра - порядок. Що поверх того - то від лукавого... І зі мною замолоду доля кокетувала. І я колись щастя, здавалося, за хвіст тримав. Вирвалося! Певніше, вирвали і під зад коліном дали. Так турсонули, що з Далекого Сходу аж до Франції летів... А я ж був одним з найкращих агентів розвідки, а потім контррозвідки! І не якої-небудь, а одної з найкращих - російської! Не вірите? А от давайте я вам розповім один випадок. Я навіть чарку відставлю, поки розповідатиму. Хочете?

- Ще б пак!

- У лютому 1916 року німецька розвідка послала в Росію одного з найкращих своїх агентів - Альфреда фон Бенсберга. А треба сказати, що цей Бенсберг за два роки, вже під час війни, чотири рази відвідував Росію і щасливо повертався додому. Це була, як тепер кажуть, нова зірка на небосхилі кайзерівської розвідки. Йому тоді минуло щось, здається, років з тридцять.

Так от, на цей раз він прибув до Прибалтики з документами багатого сибірського купця і з завданням - за всяку ціну роздобути план проходу через заміновані поля в Ірбенській протоці. Німці знали, що наші есмінці проходять через цю протоку, а от їхні спроби прослизнути нею до Ризької затоки були марні.

У ті часи штаб російського військово-морського з'єднання, яке базувалося в Ризькій затоці, містився в Пярну. Тож природно, що німецький розвідник прибув саме сюди. Оселився в найкращому готелі і став жити широко, як і годиться багатію. Вдень був заклопотаний купецькими справами, а ввечері - бали, ресторан. От тоді він і познайомився з молодою вродливою вдовою, чоловік якої рік тому загинув на війні.

Удова вже скинула жалобу і почала виїздити в світ. І де б вона не з'являлася, завжди біля неї можна було побачити закоханого купця. Він оточував її найпильнішою увагою, надсилав квіти, коштовні подарунки і все таке інше - ви самі знаєте, як поводять себе у подібних випадках безмірно закохані чоловіки... Але Олена Дмитрівна- так звали молоду жінку - досить стримано ставилася до нового залицяльника. Справа в тому, що у неї був наречений -- молодий красень, капітан другого рангу, який працював у штабі з'єднання. Ви, певно, вже здогадалися, що саме на нього, а не на вдову, націлився псевдокупець. Капітан був перевантажений роботою в штабі - адже точилася війна! - і міг приділити Олені Дмитрівні лише години. У такі дні вона замикалася в своєму особняку і нікого більше не приймала. І виходило так: коли в Олени Дмитрівни прийом - нема капітана, коли є капітан - нема прийому.

А час квапив, в Берліні не хотіли, не могли більше чекати! Тоді Альфред Бенсберг вирішив прискорити хід подій. Він встановив нагляд за особняком молодої жінки і, коли одного вечора капітан зайшов до неї, почекав з півгодини на ґанку, а потім і сам натиснув на кнопку дзвінка. Раз, другий, третій... Нарешті покоївка відчинила двері і, одержавши від пізнього відвідувача досить крупну купюру, не зовсім впевнено запросила його до вітальні.

- Зачекайте, Олена Дмитрівна трохи зайнята.

Альфреду довелось чекати досить довго. Він уже почав нервувати, передбачаючи, що і цього разу з капітаном йому не познайомитись: до вітальні долинав відгомін досить бурхливої розмови. Слів розібрати Альфред не міг, але ясно було, що розмова ведеться на верхньому регістрі, як кажуть музиканти...

- Я півчарочки, - перервав розповідь Воронов, - щось у горлянці пересохло.

Він похапцем випив і вів далі:

- Та все кінчається в світі, навіть бурхливі сварки, і Олена Дмитрівна вийшла, нарешті, до вітальні. Але в якому вигляді! Бліда, з запухлими від сліз очима. Як у таких випадках буває, переполошений закоханий запитав про здоров'я, молода жінка послалася на головний біль, розмова не клеїлася і не в'язалася. А кінчилося все тим, що Олена Дмитрівна не витримала і розридалася.

- Ви тепер єдиний мій друг! - з тугою вихопилося в неї.

Слово за словом, вона звірила йому своє горе: за першого чоловіка її видали силоміць, вона не була щасливою в шлюбі, єдиною її втіхою була здогадка про поштиве і ніжне кохання помічника чоловіка по службі. Вона відповідала йому рівною вдячною приязню. Але, лишившись самотньою, і сама покохала Сергія Вікторовича. Вони заручилися. Вперше вона пізнала, що таке кохання і щастя. Та сьогоднішня пошта принесла анонімного листа. Виявляється, Сергій Вікторович уже одружений, має двох дітей! Ні, вона і сама спочатку цьому не вірила, тому й викликала Сергія з роботи. Він прийшов просто з штабу, прочитавши листа, дуже розхвилювався, почав благати пробачити його, запевняв, що з дружиною він давно живе нарізно і, лише жаліючи дітей, не взяв офіційної розлуки. Зрозуміло, Олена Дмитрівна вигнала капітана. Він пішов так поспішно, що навіть портфеля забув...

Згадка про портфель пройняла Бенсберга, наче электричний струм. Він уже бачив його: елегантний, шкіряний, з блискучими застібками, що ховає в собі - ні, не таємницю, якою вкрай треба оволодіти, на таке годі й сподіватися! - а хоч краєчок цієї таємниці, натяк на неї, якийсь компрометуючий документ, що його можна буде використати для шантажування. Можливо, Альфред думав не достеменно так, але про те, наскільки портфель оволодів всіма його думками, свідчить уся його поведінка далі. Він силкувався посилити у скривдженої жінки почуття образи, збудити в її душі прагнення помститися.

- Це непорядно, а непорядності не можна пробачити. Тому так багато бридоти і розвелося навкруги, що ми з нею миримося. Раніше людину, що порушувала правила честі, викликали на дуель, тепер з нею, в кращому випадку, не здоровкаються, - обурювався він.- І ви йому подаруєте, коли він завтра чи, може, сьогодні прийде по портфель? Серце люблячої жінки не камінь!

- Ніколи, нізащо в світі не подарую! Накажу взагалі не пускати!

- Але ж портфель йому потрібен, можливо, в ньому якісь службові матеріали. Я певен, що він ще сьогодні схаменеться і за ним прибіжить.

- Так, так, неодмінно прибіжить... Щоб викроїти час для наших побачень, він часто бере з собою якісь документи і працює потім дома. Це забороняється, але він так робив заради мене, щоб ми могли частіше зустрічатися... Боже мій, благаю вас, не кидайте мене саму! Я не можу, я не хочу з ним зустрічатися!

- Найпростіше було б відіслати портфель зараз-таки... Покоївка ваша ще не спить?

- Я її гукну.

- Хоча, стривайте... Чи зручно доручити це служниці? Вони-народ цікавий і безцеремонний, а в портфелі, крім документів, можуть бути і якісь особисті листи. Ваші, наприклад. Від дружини. Від якоїсь іншої жінки, яку він теж ошукав. Через надмірну цікавість напівписьменної покоївки, яка й змісту не добере, ваше ім'я тріпатимуть по лакейських, кухнях і передпокоях... Я радив би вам перевірити вміст портфеля.

Це майже точний діалог розмови, що відбулася між Оленою Дмитрівною і псевдокупцем. Як бачите, натяком на листи від проблематичних коханок він хотів влучити в найболючіше місце жінки.

- А далі події розгорталися так. Олена Дмитрівна схопилася з місця і вибігла з кімнати: за хвилину вона повернулася з портфелем у руках і почала гарячкове в ньому порпатись; але руки її погано слухались, а очі нічого не бачили; не в силі подолати хвилювання і сорому, від свідомості, що вона, наче злодійка, копається в чужих речах, молода жінка з огидою жбурляє портфель на канапу.

- Ні, не можу! - простогнала вона.- Я поводжу себе як покоївка, про яку ви щойно говорили. Вже краще передати з рук у руки!

- Я не хочу бути нав'язливим... Але, якщо ви довіряєте мені цю неприємну місію, - несміливо і запинаючись пробурмотів закоханий купчик, - то я... я вважатиму за честь і вияв вашої приязні... ви ж знаєте, що для вас я готовий на далеко більше...

- Я вам буду безмежно вдячна! - щиро вихопилося в Олени Дмитрівни.

Схопивши клаптик паперу, вона написала адресу і простягнула його Бенсбергу. На якусь мить її засмучені очі повеселішали, в них блиснули лукаві вогники.

- Це буде і моєю маленькою помстою, - сказала вона з сумовитою посмішкою.- Він дуже ревнивий і терпіти не може вас...